Вітчизняна наука перебуває у глибокій кризі. Нещодавні скандали тільки підтверджують цей діагноз.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Стан розвитку науки у гуманітарній сфері може тільки підтвердити бездонність такої кризи. Дисертація у сфері природничих та прикладних наук може містити нові технологічні підходи, наприклад, щодо ремонту доріг чи будування мостів, або пропонувати нові способи лікування, практична цінність яких легко перевіряється. У праві доволі важко знайти практичну значимість результатів проведеного дослідження.
Наукові пошуки вітчизняних дослідників, здається, відірвані від світових процесів, нібито ми продовжуємо перебувати за залізною завісою. Іноземні науковці згадуються в дисертаціях як абсолютна формальність. За моїми спостереженнями, претенденти на наукові ступені не тільки не знають основні здобутки світової та європейської науки у сфері своїх досліджень, а й часто не читають роботи, на які посилаються. Необхідно зазначити, що це є обов’язковою частиною наукового дослідження – огляд і оцінка стану вивчення відповідної проблематики.
Прикро, що наукові праці пишуться, а результати досліджень на практиці не використовуються, роботи просто здаються в архів. Можна погодитись з тим, що наукові праці народних депутатів та держслужбовців повинні мати таку долю: їх застосування може принести більше шкоди, ніж користі. Водночас, у науковій сфері працюють сотні і тисячі учених, частина з яких виконує важливу роботу на замовлення дослідницьких закладів, і їхній результат заслуговує на увагу. Проте юридична наука так і залишається здебільшого не орієнтованою на практику. Все це при тому, що практично увесь час творення законодавства демократичної держави в Україні триває правова реформа практично в усіх сферах суспільного життя.
Іноді здається, що молоді дослідники, які нібито знають мови, їздять по світу, мають можливість відвідувати бібліотеки європейських університетів та замовляти будь-які книги, не хочуть цього робити. Виходить, багато молодих дослідників ідуть найкоротшим шляхом від схвалення теми і до захисту – береться кілька наукових статей українською, на стіл кладеться кілька публікацій авторів сусідньої країни, на допомогу йдуть кілька підручників, тексти компілюються, а потім робляться висновки загального характеру, а у сфері права це зазвичай про необхідність удосконалення законодавства. У результаті наукова робота за формальними ознаками іноді виглядає як реферат, тільки з висновками дуже загального характеру. Прикро, що наукові керівники дозволяють це виносити на розсуд поважних учених – членів вчених рад. Мабуть, так пишуться і дисертації на замовлення. А головне, у доброчесних науковців не вистачає інституційних можливостей протидіяти цій ганебній практиці. Потрібні системні зміни.
Причин тут можна знайти багато, хоча усі їх можна поділити на дві групи: наукова діяльність та загальна підготовка фахівця.
Професійна діяльність науковців належно не фінансується. Також не помітно, щоб держзамовлення на виготовлення наукового продукту давало результат. Зрозуміло, що проблема у способах фінансування науки – фінансуються не наукові розробки, а інституції, ефективність яких іноді важко розгледіти. Добре відомо, що в країні існує розгалужена система науково-дослідних організацій, ось тільки результати їхньої роботи мало поширюються, а тим більше не використовуються, наприклад, у законотворенні.
Здебільшого науковими дослідженнями займаються освітяни, для яких їхнє проведення є додатковим навантаженням. Треба визнати, це добре, коли є можливість свої наукові здобутки опрацьовувати у навчальному процесі, однак ця частина роботи науковців від освіти не оцінюється належно. Звичайно оцінюється, однак у формі трудоднів (годин навантаження).
Уже давно склалася система, у якій наука використовується здебільшого для здобуття наукового ступеня з метою отримання надбавок до зарплати чи отримання інших благ у правничих професіях. Це іноді стає причиною виникнення в науці цілих напрямків так званої лженауки та відбувається пристосування науки до розумових можливостей пошукувача наукового ступеня і для зручності здобувача пройти цей шлях легко без зайвих утруднень.
Іншою причиною є і загальна підготовка юриста. Один з останніх моїх проєктів був спрямований на звернення уваги до системи викладання права в країні. Близько двох років тому за підтримки Юридичної групи LCF я здійснив кілька поїздок по Україні з лекціями з гаслом “ТРЕБА ВИКЛАДАТИ ПРАВО, А НЕ ЗАКОН”. Мій понад 25-річний досвід викладання дисциплін комерційної спрямованості свідчить про те, що у більшості випадків студентам подається правовий матеріал на основні чинних законів. Слід зауважити, що іноді це спотворює загальне розуміння права. Я наводив приклади, коли студентам закладається помилкове розуміння права через виклад недосконалого чи відверто поганого закону, який у різні періоди його удосконалення ґрунтувався на неперевірених практикою теоретичних підходах, хибних концепціях чи помилкових принципових засадах. Потім студенти, яким заклали хибне бачення права у певній сфері, реалізують отримані таким чином знання для розробки конкретних планів щодо правової реформи та потім й їх реалізації. Крім банкрутства, тут можна навести ще й іншу сферу, у якій можна побачити насліди такого викладання права, – це цінні папери та фондовий ринок. Остання реформа у цій галузі показала, наскільки нехтують загальновідомими теоретичними підходами, а наслідки ми зможемо побачити вже невдовзі, коли ці зміни набудуть чинності.
У цьому контексті також важливо зазначити, що практикуючим юристам, яким не заклали основи належної професійної та етичної поведінки, легко переступати через відомі у світі стандарти і тим самим завдавати шкоди користувачам таких послуг. Ми бачимо, як сьогодні легко в суспільстві сприймається те, що людина, вину якої не доведено, місяцями і роками перебуває під вартою, а очевидно винна особа у скоєнні адміністративних чи кримінальних правопорушень на вимогу захисників судами виправдовується. Прикро, що це стає нормою, тому що легко це пояснити з посиланням на ті самі закони, що розробляються фахівцями з такою підготовкою та приймаються особами, які не мають мінімальної юридичної підготовки та ще й з критично низькою правосвідомістю.
Це, як не прикро, прослідковується і щодо банкрутства. Зазначимо, ця сфера правового регулювання є надзвичайно важливою для підтримки здоров’я економіки. Вона потребує особливої уваги, оскільки у ній об’єктом регулювання є різні за природою і суттю суспільно чутливі правові відносини, що потребують застосування особливих механізмів регулювання.
Як свідчить нинішня практика, більшість порад міжнародних організацій ігнорувались законодавцем протягом багатьох років, а в інших випадках удосконалення регулювання законодавства зводилось до пристосування відомих у світі правил у цій сфері до потреб окремих груп зацікавлених осіб. Як консультант Всесвітнього банку та Міжнародного валютного фонду я бачив багато прикладів, коли це виправдовувалось існуванням нібито особливої ситуації у країні, що є однією з найпоширеніших маніпуляцій у сфері проведення правової реформи в Україні.
Визнання особи неспроможною – чи то юридичної або фізичної особи, чи підприємницької або непідприємницької організації, чи транснаціональної компанії або ж держави – усі процедури відбуваються за схожими правилами, а тому створення особливих умов для «дуже особливих» боржників, наприклад, державних підприємств, має сприйматися як маніпулювання.
Наведені вище прояви хвороби вітчизняної науки повною мірою стосуються і банкрутства. По-перше, ґрунтовних наукових праць у цій сфері критично мало. Мабуть, тому законодавство часто і виступає як тестовий майданчик для випробувань сумнівних концепцій.
По-друге, якість наукових досліджень настільки низька, що хоч якось їх використати на практиці неможливо. Іноді результати наукових досліджень виглядають як переказ сумнівних оцінок або загальновідомих узагальнень.
По-третє, не пригадуються наукові праці у сфері банкрутства за останні роки (мабуть, за виключенням дисертацій мого колеги та колишньої аспірантки), у яких досліджувались би міжнародні документи та робився би глибокий аналіз з формулюванням конкретних шляхів впровадження уніфікованих норм чи найкращої світової практики у законодавство та сферу правозастосування в Україні. А це не просто важливо, а й є частиною міжнародних зобов’язань України.
Окремі дослідники намагаються орієнтуватися на підходи, що використовуються в сусідній країні, хоча практика свідчить про помилковість такого підходу. Достатньо зазначити, що в РФ оголошуються наміри повністю переписати чинний закон про неспроможність з переглядом основних концептуальних підходів, що може розцінюватись як визнання фактичного краху існуючої концепції банкрутства. За таких умов наші дослідники продовжують обґрунтовувати вже підтверджені неефективні підходи до регулювання відносин неспроможності.
По-четверте, існуюча судова практика підтверджує неготовність суддів посилатися на світові теоретичні підходи, загальновідомі засади банкрутства, міжнародні стандарти та принципи, на яких базується відповідне регулювання у світі, а також застосовувати найкращу судову практику при постановленні рішень у справах про банкрутство. Відомі судові рішення у справах про банкрутство в окремих країнах світу за відсутності відповідних норм законодавства стають орієнтиром для слідування у сфері правозастосування. Відомо, що законодавче врегулювання різних аспектів суспільних відносин вимагає значного часу, а суди творять належну практику, не чекаючи законодавчих змін.
А головними наслідками ігнорування науки є нехтування природними законами, ігнорування принципів права, небажання прислуховуватись до дружніх порад міжнародних організацій, які вболівають за реформи більше, ніж ті, хто за законом повинні це робити на своїх посадах. А результатом є закони, які не виконують свою роль, або закони, що застосовуються в інтересах тих, хто їх просував у законодавчому органі.
Можна дати одну ключову пораду, яка могла б допомогти подолати зазначені кризові явища і відновити довіру до наукової діяльності та зрушити ситуацію у сфері правового регулювання відносин неспроможності: при здійсненні наукових досліджень обов’язково необхідно звертати особливу увагу на європейський науковий доробок та більше звертатись до світової доктрини.
Хоча, мабуть, зрозуміло, що такі заклики знову в нікуди. Але висловлюватись треба, оскільки справжні державники є, однак наразі вони залишаються поза важливими процесами в державі. Може колись наступне покоління реформаторів зможе це реалізувати. Є надія на молодь, яка почне будувати країну, у якій буде комфортно жити.