Діловий клімат України давно відштовхує потенційних інвесторів своїм драматичним рівнем повернення боргів. Виправлення цієї ситуації покладалося на новостворений Кодекс з процедур банкрутства, який набув чинності 2 роки тому. Відразу слід зазначити, що строк цей занадто малий, щоб говорити про ефективність нового регулювання та досягнення поставлених цілей. Крім того, на дієвість Кодексу вплинули триваюча пандемія коронавірусу і спричинені нею обмеження та мораторії на відкриття проваджень у справах про банкрутство.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Проте 2 роки практичного застосування нового законодавчого акта однозначно підтвердили, що процедури банкрутства у своєму розвитку зробили чималий крок уперед, а процесу подальшого вдосконалення традиційно ніколи не буде кінця.
Сильні сторони
Головною заслугою нового Кодексу називають те, що він поставив запобіжники проти використання процедур банкрутства на користь боржника, який ухилявся від сплати боргів. Раніше ліквідація спустошеного боржником підприємства не приносила кредиторам жодного зиску, тому вони практично не брали участь у процедурах. Тепер просто так ліквідувати своє підприємство і отримати прощення боргів вже не вийде.
Більше того, якщо в суді доведуть умисне доведення підприємства до банкрутства шляхом укладення фраудаторних правочинів і відчуження майна в порушення прав кредиторів, власникам та керівнику підприємства доведеться розплачуватися власним майном. Кодекс дав можливість проведення більш ретельного аналізу фінансово-господарського стану боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство. Якщо у попередньому законі фінансовий стан боржника досліджувався лише за рік до відкриття справи, то зараз цей строк розширили до 3 років. Процедура оскарження та визнання недійсними правочинів боржника, які спрямовані на шкоду кредиторам, також удосконалена.
Застосування інституту солідарної відповідальності — взагалі свіжа норма (ст. 34 КУзПБ), яка не мала в корпоративному праві прецедентів до 2019 р. Цей інститут застосовується до керівника боржника, якщо той вчасно не звернувся до господарського суду у разі наявності загрози неплатоспроможності компанії. Таким чином, Кодекс змінив ставлення кредиторів і дав їм можливість активніше брати участь у справах про банкрутство і розуміти, чи зможуть вони повернути свої гроші, в якій мірі будуть задоволені зобов’язання перед ними. З іншого боку, недобросовісні боржники вже не так активно заходять у справи про банкрутство, бо побоюються, що будуть притягнуті до фінансової відповідальності. Сам факт того, що банківські установи, в т.ч. державні, з появою КУзПБ стали частіше ініціювати банкрутні процедури самостійно, свідчить про те, що і законодавчі зміни, і практика йдуть правильним шляхом.
Кодекс також впорядкував строки окремих процедур. Зокрема, процедури розпорядження майном — вона не може тривати понад 170 календарних днів (ч. 2 ст. 44 КУзПБ). Далі суд має винести ухвалу про перехід до процедури санації чи визнання боржника банкрутом і його ліквідації. Раніше 9 років розпорядження майном було реальною практикою. Сьогодні судді охоче використовують нові положення Кодексу і навіть закривають провадження у справі, якщо розпорядження майном не приводить до досягнення конкретних цілей.
Так само впорядкована процедура санації. Скажімо, раніше суд вводив цю процедуру, і тільки після цього розроблявся власне план санації. Були приклади, що процедура санації до 6 років тривала без плану. Кодекс чітко визначив послідовність: спочатку план, а потім призначення процедури.
Не менш вдалою ідеєю, яка була реалізована у Кодексі і продовжує розвиватися, стало встановлення механізму задоволення вимог будь-яких кредиторів, у т.ч. забезпечених, виключно в межах провадження у справі про банкрутство через винесення відповідних рішень суду. Це забезпечило більш ретельний суддівський нагляд за прозорістю проведення такої процедури та поведінкою головних її учасників — боржника і кредиторів.
Ще одне важливе позитивне досягнення Кодексу — реалізація всього майна банкрута виключно на електронних аукціонах за процедурами системи «Прозорро.Продажі». Продаж майна тепер відбувається через дворівневу електронну торгову систему з відкритим кодом, що забезпечує прозорість таких аукціонів, контроль громадськості за їх ходом, унеможливлює вплив та маніпуляції за рахунок виключення людського фактору. Вся взаємодія покупця з системою торгів відбувається через комерційні майданчики, адміністратор не знає, хто бере участь у торгах, до завершення аукціону і не може впливати ні на допуск учасників, ні на хід торгів.
Слабкі сторони
Незважаючи на прогресивність, Кодекс з процедур банкрутства все ж є продуктом соціального компромісу між різними учасниками ринку, тому там залишилося чимало спірних питань стосовно процесуальних і матеріальних норм. Крім того, деякі новели Кодексу не привели до результату, на який очікував законодавець.
Найбільше нерозв’язаних питань стосуються особи арбітражного керуючого. Проблемною виявилася сама процедура його призначення. До появи Кодексу діяв автоматизований розподіл. Цю норму, прив’язавши її до ЄСІТС (Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи), перенесли і до Кодексу. Проте сталася технічна проблема — ЄСІТС не запрацювала і невідомо, коли запрацює. Тепер, як тимчасова норма, ініціюючий кредитор може подавати заяву про призначення розпорядником майна того арбітражного керуючого, якого він вважає за потрібне і якому більше довіряє. Ця норма зараз прописана у «Перехідних положеннях» Кодексу, проте законопроєкт № 4409, який парламент вже збирається розглянути у другому читанні, передбачає переведення цієї норми в тіло самого Кодексу. Одні кажуть, що це єдиний вихід у наших реаліях, бо інше не працює, а противники цих змін вказують на можливу монополізацію ринку частиною арбітражних керуючих, адже рівноправного доступу до справ вже не буде.
Так само викликає гострі дискусії питання гарантованої оплати праці арбітражних керуючих. Раніше таких гарантій взагалі не було, що призводило до численних зловживань. Кодекс трохи виправив цю ситуацію, забезпечивши авансування винагороди арбітражному керуючому на 3 місяці. Це спрацьовує у процедурі санації, бо вона спрямована на відновлення платоспроможності, у чому зацікавлені всі — і кредитори, і боржник. А от у процедурі ліквідації знову виникають проблеми з оплатою, коли тривалість процедури перевищує 3 місяці, а у банкрута не знайдено майна. У такому випадку суди (вже є відповідна практика) покладають обов’язок сплачувати арбітражному керуючому винагороду за здійснення повноважень ліквідатора у ліквідаційній процедурі на кредиторів. Їм це, зрозуміло, не подобається, і вже йде тривалий пошук можливостей змінити цю практику на законодавчому рівні.
Скажімо, банківська спільнота як найбільш поширений кредитор пропонує впровадити фінансування роботи арбітражного керуючого за відсутності у боржника майна за рахунок засновників боржника-юридичної особи, оскільки саме вони отримують реальну вигоду від процедури і можуть бути винні у відсутності у боржника активів, достатніх для фінансування процедури припинення створеної ними юридичної особи. Або оплачувати ці послуги за рахунок державного бюджету з наступним стягненням цих коштів на користь держави з учасників юридичної особи, якщо вони добровільно їх не компенсують. Щодо фізичної особи пропонується скористатися в якості аналогії існуючим інститутом безоплатної правової допомоги, проте ці кошти мають бути закладені у державний бюджет, і держава навряд чи зацікавиться таким механізмом. Отже, питання залишається відкритим.
Ну, і найбільш слабким у реалізації виявився інститут неплатоспроможності фізичної особи. Реструктуризації та погашенню боргів фізичної особи у Кодексі присвячена окрема книга. Це новація. Втім, нові норми в своїй більшості незрозумілі ані адвокатам, ані арбітражним керуючим, особливо в частині застосування. В т.ч. немає єдиного підходу, як діяти у справах з валютними кредитами, забезпеченими іпотекою. Зокрема, незрозуміло, як вести підрахунок платежів, які мають бути сплачені боржником у разі досягнення згоди з кредитором. Виявилося, що суму зобов’язань можна визначити по-різному, і вона може бути непідйомна для боржника.
Є також питання щодо єдиного житла боржника. Кодекс передбачає залишати боржнику житловий будинок або квартиру, якщо їх площа не перевищує 120 та 60 кв. м відповідно. Але на практиці буває, що у боржника є діти, а площа житла перевищує зазначені норми. За Кодексом це житло має бути продане, і боржник за це нічого не отримує.
У Кодексі закладена також суперечка норм. З одного боку, ч. 1 ст. 132 КУзПБ передбачає, що суд має право виключити з ліквідаційної маси майно боржника, на яке згідно з законодавством може бути звернене стягнення, але воно є необхідним для задоволення нагальних потреб боржника або членів його сім’ї. Водночас у ч. 3 ст. 132 йдеться, що загальна вартість цього майна не може перевищувати 30 розмірів мінімальної заробітної плати. Це 180 тис. грн, а будь-яке житло в Україні сьогодні коштує дорожче. Що робити в даному випадку, незрозуміло.
Ще одну велику проблему складає доступність процедури щодо неплатоспроможності для фізичної особи. Хоча судовий збір не сплачується, треба авансувати оплату роботи арбітражного керуючого, і часто буває, що борг співмірний з цим авансуванням. Процедура в такому разі втрачає сенс. В результаті боржники з малозначними боргами до господарського суду ніколи не звернуться, що вже підтверджує практика.
Проте очевидно, що суперечки навколо Кодексу — це нормальний процес, у горнилі якого виникнуть дійсно працюючі норми, буде віднайдено реальний баланс інтересів та відсіється усе надумане та штучне. І саме Кодекс стане тим провісником змін, який переконає ринок більше довіряти процедурі банкрутства й не забувати, що питання неплатоспроможності — це не тільки ліквідація, але й санація. А отже, життя після банкрутства існує!