Банківські спори традиційно є однією із найбільш популярних і обговорюваних у юридичній спільноті категорій судових справ в Україні. Водночас ця категорія спорів зазвичай є і однією з найскладніших у юридичній практиці, оскільки пов’язана не тільки з великими обсягами доказової бази, якою оперують сторони, а й з неоднозначністю судової практики.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У зв’язку з великою кількістю правових висновків, висловлених вищими спеціалізованими судами, а також Верховним Судом України, на практиці інколи буває досить складно відслідкувати останні тенденції розвитку судової практики у тій чи іншій категорії банківських спорів. Проаналізуємо деякі з найбільш цікавих, на нашу думку, правових висновків, зроблених вищими судовими інстанціями у 2016 р.
Розмежування юрисдикцій
Протягом 2016 р. Національний банк України та Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) продовжили процес виведення з ринку проблемних і неплатоспроможних банків. У зв’язку з цим збільшилась і кількість пов’язаних із цим судових спорів.
Варто зазначити, що досить неоднозначною є позиція ВСУ щодо підсудності спорів, пов’язаних з невнесенням вимог кредитора неплатоспроможного банку до реєстру вимог кредиторів. Так, у своїй постанові від 16.02.2016 у справі №21-4846а15, переглядаючи адміністративну справу на спільному засіданні судових палат у адміністративних та господарських справах, ВСУ дійшов висновку, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, юрисдикція адміністративних судів не поширюється. У зв’язку з цим провадження у даній адміністративній справі було закрито.
ВСУ дійшов такого висновку з посиланням на п. 6 ст. 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», згідно з якою ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, на думку ВСУ, у цьому випадку між сторонами відсутній публічно-правовий спір, а тому всі спори, що виникають у процесі ліквідації банку, незалежно від їх суб’єктного складу, не належить вирішувати в порядку адміністративного судочинства.
Однак така позиція ВСУ є щонайменше спірною. За логікою Суду, правовідносини, що виникають у процедурі ліквідації неплатоспроможного банку, є господарськими. Тим самим ВСУ натякає (хоча і прямо не вказує про це у тексті постанови) на підвідомчість таких справ господарським судам. А на нашу думку, цій категорії справ притаманні всі ознаки публічно-правового спору, адже відповідачем у них є уповноважена особа Фонду, а предмет спору стосується виконання нею її управлінських функцій по виведенню неплатоспроможного банку з ринку.
З вищезазначеною позицією ВСУ погоджується і Вищий господарський суд України. Так, ухвалюючи постанову від 20.02.2017 по справі №910/12294/16, він дійшов висновку, що на спори, які виникають на стадії функціонування в банку тимчасової адміністрації або ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Отже, сподіваємось на остаточне вирішення проблеми розмежування юрисдикцій судів щодо спорів, пов’язаних з виведенням з ринку неплатоспроможних банків, з формуванням нового складу ВСУ та ухваленням нового процесуального законодавства.
Нові тенденції
Останнім часом банки все частіше почали використовувати позасудову процедуру звернення стягнення на предмети іпотеки шляхом перереєстрації права власності на них або їх продажу третім особам. Перевагою цього способу для кредиторів є відносна простота та швидкість задоволення своїх вимог за рахунок предмета забезпечення, а також невисока, порівняно з судовою процедурою, вартість такої процедури.
Водночас протягом 2016 р. прослідковувалась тенденція до збільшення кількості судових спорів, пов’язаних з оскарженням процедур позасудового звернення стягнення на предмети забезпечення. Найбільш суперечливою в цьому контексті є практика застосування ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» (далі – Закон про іпотеку), згідно з якою після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання є недійсними.
Досить тривалий час суди відстоювали позицію, що у зв’язку з позасудовим зверненням стягнення на предмет іпотеки кредитор втрачає право вимоги за основним зобов’язанням, навіть якщо вартість майна, на яке було звернено стягнення, не покриває суми заборгованості за основним зобов’язанням. Наприклад, такий висновок міститься у постанові Вищого господарського суду України від 10.02.2014 по справі №6/174-09.
Втім, наприкінці 2015 і протягом 2016 р. господарські суди почали формувати нову, більш прогресивну, на нашу думку, судову практику щодо застосування цієї норми. Так, у постанові від 14.12.2016 по справі №910/2821/16 ВГСУ дійшов висновку, що норма ч. 4 ст. 36 Закону про іпотеку не передбачає автоматичного припинення зобов’язання, яке забезпечене іпотекою, в повному обсязі у разі, якщо іпотекодержатель скористався своїм правом на задоволення вимог у позасудовому порядку шляхом укладення відповідного договору, а лише вказує на недійсність вимог стосовно основного зобов’язання у тій його частині, в якій останнє було погашено за рахунок предмету іпотеки.
Як зазначив ВГСУ, законодавець пов’язує задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предметів іпотеки, в т. ч. шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, саме з обсягом невиконаного зобов’язання, що не вказує на те, що отримання у власність одного з предметів іпотеки у будь-якому випадку тягне за собою припинення основного зобов’язання у повному обсязі.
Такий підхід ВГСУ, на нашу думку, є цілком виправданим, адже він спрямований на забезпечення основного принципу договірних відносин – повного і належного виконання сторонами своїх зобов’язань. Однак станом на сьогодні у ВСУ подібні справи не переглядались по суті, тож говорити про обов’язковість таких вказівок ВГСУ поки що зарано.
Що не є підставою для припинення іпотеки
Не менш важливим для правозастосовної практики виявився і правовий висновок ВСУ, викладений у постанові від 6.07.2016 по справі №6-1213цс16, що стосувався реконструкції боржником предмета іпотеки та його подальшого перепродажу.
Як встановлено судами у межах даної справи, іпотекодавець всупереч умовам іпотечного договору та без згоди банку переобладнав предмет іпотеки (нежитлове приміщення) у чотири житлові квартири, які в подальшому були перепродані третім особам.
Під час розгляду позову банку про звернення стягнення на одну з житлових квартир, перед ВСУ постало питання про застосування ст. 23 Закону про іпотеку, згідно з якою у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо інформація про обтяження майна іпотекою до його відома не доведена. ВСУ дійшов висновку, що у цьому випадку квартира не є новоствореним об'єктом нерухомого майна, оскільки була створена з прив'язкою до вже існуючої заставленої нерухомості з використанням її функціональних елементів.
Таким чином, ВСУ припинив практику недобросовісних позичальників щодо виведення з-під іпотеки нерухомості шляхом її реконструкції і подальшого перепродажу, фактично констатувавши, що іпотека у такому разі зберігає свою силу, і стягнення може бути звернено на переобладнане майно .
Передача права власності іпотекодержателю в судовому порядку
Тривалий час дискусійним залишалося питання правильності обрання іпотекодержателем такого способу захисту своїх прав, як визнання за ним права власності на предмет іпотеки в судовому порядку. Розглядаючи таку категорію спорів, ВСУ сформулював досить суперечливу правову позицію.
Так, у своїй постанові від 14.09.2016 по справі №6-1219цс16 на спільному засіданні судових палат у цивільних і господарських справах ВСУ зробив висновок, що ст. 392 Цивільного кодексу України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
Розвиваючи цю позицію, ВСУ зазначив, що при ухваленні судових рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань судами було неправильно застосовано норми ст. 33, 36, 37, 39 Закону про іпотеку, однак установивши факт невиконання позичальником грошових зобов'язань за кредитним договором, суди вірно вирішили спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов'язань, забезпечених іпотекою.
Тобто ВСУ констатував, що такий спосіб звернення стягнення на іпотечне майно, як визнання судом права власності на спірне майно за іпотекодержателем, суперечить Закону «Про іпотеку». Водночас Суд фактично зробив виняток з цього правила, вказавши, що такий спосіб звернення стягнення на іпотеку допускається за умови невиконання позичальником грошових зобов’язань за кредитним договором та необхідності захисту порушених прав кредитора.
Обов’язковість встановлення початкової ціни у рішенні суду
Не менш важливим при розгляді спорів про звернення стягнення на іпотечне майно є питання правильності формулювання позовних вимог, зокрема в частині визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки.
У своїй постанові від 8.06.2016 по справі №6-1239цс16 судова палата у цивільних справах ВСУ встановила, що суди попередніх інстанцій прийняли рішення, зокрема, про звернення стягнення на предмети іпотеки шляхом їх продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, визначеною суб'єктом оціночної діяльності під час виконавчого провадження. Однак посилання у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмету іпотеки під час здійснення виконавчого провадження, на думку ВСУ, суперечить вимогам ст. 39 та 43 Закону про іпотеку.
Виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм ст. 38 і 39 Закону «Про іпотеку», судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла правового висновку, що у розумінні норми ст. 39 Закону про іпотеку встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому виразі визначається за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 того ж закону. Згідно з цією нормою, ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.
Отже, виходячи із зазначеної правової позиції ВСУ, початкова ціна реалізації предмета іпотеки має визначатись або за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем, або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності. Формулювання позовних вимог шляхом прив’язки до ціни, визначеної суб'єктом оціночної діяльності під час виконавчого провадження, не відповідає вимогам ст. 39 та 43 Закону про іпотеку.