Незважаючи на існування передбаченого законодавством права на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, у подвійному розмірі, практику його реалізації не можна назвати поширеною. Наразі нам відомо лише про 17 розглянутих судами справ, з яких у 10 були прийняті рішення про повне або часткове задоволення позовів, заявлених на підставах, передбачених ст. 55 ЗУ «Про захист економічної конкуренції» (далі — Закон).
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Нещодавно судова практика про відшкодування шкоди отримала подальший розвиток завдяки розглянутій у цьому році справі за позовом авіакомпанії МАУ до підприємства «АМІК АВІЕЙШЕН УКРАЇНА». У своєму позові авіакомпанія МАУ, яка здійснювала закупівлю авіаційного пального в АМІК протягом 2014‑2015 рр., скаржилася на заподіяння їй збитків внаслідок завищення відповідачем цін на авіаційне пальне, що було кваліфіковане Антимонопольним комітетом України (далі — АМКУ) як зловживання монопольним становищем. В результаті розгляду справи господарський суд задовольнив позовні вимоги повністю та стягнув збитки у подвійному розмірі в сумі 21,6 млн грн. На стадії апеляційного провадження, відкритого за апеляційною скаргою АМІК, між сторонами була укладена мирова угода.
У своєму рішенні від 15.01.2019 р. господарський суд надає кілька цікавих теоретичних роз'яснень. Зокрема, суд зазначає, що шкодою визнається будь-яке знецінення особистого (немайнового) або майнового блага, яке охороняється правом. При цьому поняття шкоди є родовим щодо терміну збитків. Дотримання принципу повного відшкодування шкоди надає потерпілій особі правову можливість відновити своє первинне матеріальне становище. Цей принцип законодавчо закріплений, зокрема, у ч. 1 ст. 1166 Цивільного кодексу України.
Відповідно до рішення АМКУ, протиправність поведінки відповідача полягала у зловживанні відповідачем своїм монопольним становищем шляхом невиправданого завищення цін на свою продукцію та послуги. Відповідно, надмірно сплачені позивачем грошові кошти за ці послуги (у порівнянні зі звичайними цінами, які існували б за нормальних конкурентних умов) є прямими збитками, які охоплюються більш широким поняттям шкоди та перебувають у прямій причинно-наслідковій залежності від протиправної поведінки відповідача. Вимушена оплата необґрунтовано завищеної монополістом ціни товару є порушенням права суб'єкта господарювання та водночас негативним наслідком зловживання особою своїм монопольним становищем на певному ринку відповідно до ст. 29 Господарського кодексу України.
Серед судових справ, у яких вирішується питання застосування ст. 55 Закону, особливої уваги заслуговує спір між агровиробником Нібулон та Укрзалізницею, в якому на користь позивача суд стягнув рекордну для цієї категорії справ суму — 120 млн грн. Обґрунтовуючи свої вимоги, Нібулон посилався на протиправну поведінку Укрзалізниці, підтверджену рішенням АМКУ про притягнення до відповідальності за зловживання монопольним становищем.
Рішенням АМКУ було встановлено, що Укрзалізниця безпідставно стягувала завищену плату за перевезення вантажів з Нібулона внаслідок помилкового застосування тарифу за перевезення «на експорт». У своїй постанові від 03.07.2018 р. Верховний Суд наголосив, що для застосування такої міри цивільно-правової відповідальності як відшкодування шкоди, необхідною є наявність 4‑х елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка заподіювача шкоди, наявність шкоди, причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, а також вина заподіювача шкоди. У цій справі Верховний Суд стягнув на користь позивача з Укрзалізниці шкоду в подвійному розмірі.
У процесі розгляді спору Нібулон vs Укрзалізниця суди також аналізували питання позовної давності, яка має застосовуватися до спірних вимог. Відповідно до висновків Верховного Суду у справі, до вимог про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, застосовується загальна позовна давність, тобто 3‑річний строк позовної давності. До того ж цей строк позовної давності повинен обчислюватися з моменту прийняття рішення АМКУ, адже саме з цього моменту позивач отримав право на звернення до суду з позовом до особи, яка завдала шкоду внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції.
Аналізуючи наявну судову практику у справах про відшкодування шкоди, можна виділити кілька спільних рис у тих справах, в яких суди прийняли рішення про повне або часткове стягнення шкоди:
- Факт порушення законодавства про захист економічної конкуренції та вина відповідача в кожному випадку підтверджувалася відповідним рішенням АМКУ про притягнення відповідача до відповідальності (далі — рішення АМКУ);
- Шкодою суди визнавали різницю між фактично понесеними позивачем витратами, здійсненими внаслідок і в період вчинення відповідачем порушення, та обґрунтованими витратами, які позивач поніс би у разі відсутності такого порушення (наприклад: різниця між сплаченою позивачем МАУ вартістю пального у період вчинення відповідачем АМІК порушення та вартістю аналогічного пального, розрахованого за цінами, що склалися після усунення порушення; різниця між надмірно сплаченим тарифом на перевезення з боку Нібулон та платою, яка повинна бути сплачена у разі відсутності порушення з боку Укрзалізниці; сума вартості послуг, надмірно сплачена позивачем в результаті завищення обленерго економічного еквівалента реактивної потужності, у порівнянні з вартістю, яка мала бути сплачена; надмірно сплачена вартість товару внаслідок закупівлі товару продавцем через посередника, у порівнянні з вартістю товару за прямим договором з офіційним дистриб'ютором);
- В кожному випадку наявність шкоди (збитків) обґрунтовувалася посиланням саме на зловживання відповідачем своїм монопольним становищем. Наразі в Україні не сформована судова практика щодо стягнення шкоди, спричиненої іншими видами порушень конкурентного права.
Категорія справ, що формується за позовами про стягнення збитків, спричинених порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, відзначається особливою складністю. Зокрема, це зумовлено необхідністю доведення під час звернення до суду всієї сукупності таких обставин: факт вчинення неправомірної поведінки у вигляді порушення законодавства про захист економічної конкуренції, підтверджений відповідним рішенням АМКУ; вина, наявність та розмір завданої шкоди; причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою.
Рішення АМКУ як передумова для стягнення шкоди
Як зазначалося вище, у практиці розгляду справ про відшкодування шкоди на підставі ст. 55 Закону належним доказом вчинення відповідачем порушення у кожному випадку суди визнавали рішення АМКУ. Дійсно, згідно з положеннями ЗУ «Про Антимонопольний Комітет України», АМКУ вважається єдиним органом, якому законом надані повноваження щодо встановлення факту порушення законодавства про захист економічної конкуренції та застосування санкцій до відповідного суб'єкта господарювання.
Верховний Суд неодноразово робив висновки про те, що оцінка дій суб'єкта господарювання на предмет відповідності законодавству про захист економічної конкуренції належить до виключних повноважень АМКУ. Зокрема, у Постанові від 12.06.2018 р. у справі №922/5616/15 Верховний Суд дійшов висновку, що АМКУ під час прийняття рішення здійснює свої виключні, надані йому чинним законодавством повноваження щодо оцінки та кваліфікації наявних дій як відповідного порушення.
Аналогічні висновки наведені у постанові від 07.08.2018 р. у справі №903/14/18, у постанові від 30.05.2018 р. у справі №916/500/17 та у постанові від 13.02.2018 р. у справі №914/456/17, в яких Верховний Суд також зазначає, що правова кваліфікація наявної події як порушення конкурентного законодавства належить до виключної компетенції АМКУ.
Вирішуючи справу Нібулон vs Укрзалізниця, Верховний Суд зазначив, що саме до повноважень АМКУ віднесено вирішення питання щодо визнання суб'єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку (на загальнодержавному ринку перевезення вантажів транспортом загального користування) та встановлення наявності чи відсутності підстав вважати особу (Державну адміністрацію залізничного транспорту України) такою, що зловживає своїм монопольним становищем.
Сформована на сьогодні судова практика у категорії справ про відшкодування шкоди також свідчить про те, що належним доказом вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції суди розцінюють відповідні рішення АМКУ. Наприклад, рішенням від 22.05.2015 р. у справі №925/612/15 Господарський суд Черкаської області встановив, а Київський апеляційний господарський суд у постанові від 21.09.2015 р. підтвердив, що за відсутності висновків органів АМКУ про встановлення порушення відповідачем законодавства про захист економічної конкуренції відсутні підстави для стягнення з відповідача шкоди. Суд у своєму рішенні зазначає, що застосування відповідальності за правопорушення у сфері економічної конкуренції знаходиться поза межами повноважень суду та належить до компетенції АМКУ.
Сьогодні відкритим є питання щодо перспектив позову про стягнення шкоди, в якому вимоги позивача обґрунтовуються з посиланням на рекомендації АМКУ. Відповідно до ч. 1 ст. 46 Закону, органи АМКУ мають право видавати рекомендації стосовно припинення дій, які містять ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Рекомендації органів Антимонопольного комітету України підлягають обов'язковому розгляду органами чи особами, яким вони були надані. За умови виконання положень рекомендацій, якщо порушення не призвело до суттєвого обмеження чи спотворення конкуренції, не завдало значних збитків окремим особам чи суспільству, а також були вжиті відповідні заходи для усунення наслідків порушення, провадження у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції не розпочинається, а розпочате провадження закривається.
Отже, рекомендації АМКУ (разом з рішенням АМКУ) є документом, який підтверджує вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції. На нашу думку, цей документ, як і рішення АМКУ, може використовуватися як доказ вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції, що призвело до спричинення збитків для іншого суб'єкта господарювання.
Водночас наразі відсутня судова практика про стягнення шкоди на підставі ст. 55 Закону, в якій рішення суду ґрунтуються на рекомендаціях АМКУ, а тому важко спрогнозувати перспективи позовів, в яких доказом вчинення порушення конкурентного законодавства є рекомендації АМКУ.
Світова практика private antitrust litigation
Як зазначалося вище, в Україні наявність рішення АМКУ про притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції має вирішальне значення. Адже наявність такого рішення, виходячи із судової практики, що склалася, є однією з умов для стягнення збитків з відповідача на підставі ст. 55 Закону.
Згідно з даними огляду Міжнародної мережі з питань конкуренції (International Competition Network) 2019 р., присвяченому аспектам відшкодування збитків, спричинених порушенням конкурентного права — «private enforcement of competition law», доказове значення, що мають рішення конкурентних відомств у судових процесах цієї категорії, відрізняється залежно від юрисдикції.
Відповідно до підходу, що застосовується в ЄС, рішення Європейської Комісії про притягнення до відповідальності («an infringement decision») є беззаперечним доказом («provides irrefutable proof») порушення особою конкурентного права ЄС. Суди, які розглядають «follow‑on cases» (справи про стягнення збитків, завданих порушенням конкурентного законодавства, що було підтверджено рішенням конкурентного відомства), не мають права робити висновки, які суперечать рішенню Єврокомісії.
Відповідно до іншого підходу (що застосовується, зокрема, у США, Канаді та Австралії), рішення конкурентного органу є «prima facie» доказом вчинення порушення особою, проти якої був поданий позов. У деяких країнах (наприклад, у Бразилії) рішення конкурентного відомства взагалі не має специфічного доказового значення.
Законодавство ЄС надає можливість суб'єктам господарювання, які зазнали збитків внаслідок порушення норм конкурентного законодавства, звернутися до суду для відшкодування таких збитків, навіть у разі відсутності рішення Європейської Комісії або конкурентного відомства держави-члена ЄС, яким встановлювався б факт порушення. Такі позови мають назву «stand-alone claim». В іншому випадку, якщо позов був поданий до суду вже після прийняття відповідного рішення конкурентним відомством, такі позови в ЄС мають назву «follow‑on actions». У «follow‑on actions» рішення конкурентного відомства є обов'язковою передумовою та основою позову про відшкодування збитків. Враховуючи, що таке рішення містить багато релевантної інформації про фактичні обставини справи, воно надає позивачу впевнену стартову позицію в судовому процесі.
Щодо судового процесу у справі, в деяких юрисдикціях конкурентним відомствам дозволено втручатися та брати участь у судових провадженнях про стягнення збитків. Зокрема, в Гонконзі Комісія з питань конкуренції з дозволу суду має право брати участь у судових процесах як сторона у справі. В ЄС національні конкурентні відомства за своєю ініціативою подають судам письмові огляди з рекомендаціями щодо застосування конкурентного права.
В більшості юрисдикцій суди відіграють вирішальну роль у питанні визначення розміру збитків, проте в деяких країнах дозволено залучати конкурентні відомства для надання допомоги. Запит на надання такої допомоги може бути ініціативою як суду, так і сторін процесу. В деяких країнах ЄС, Бразилії та Японії конкурентні відомства зобов'язані надати допомогу на такий запит суду. На думку International Competition Network, конкурентні відомства не завжди охоче сприятимуть судовому розгляду, оскільки вважають, що їхня компетенція полягає у визначенні впливу картелю на ринок, що є відмінним від встановлення впливу картелю на конкретних юридичних або фізичних осіб. У багатьох країнах (наприклад, в Угорщині та Японії) у разі надання конкурентним відомством свого висновку щодо розміру заподіяних збитків такий висновок не є обов'язковим.
Деякі країни створили механізми стимулювання учасників картелю, пропонуючи компенсацію заподіяної шкоди постраждалим особам. В Австралії, якщо порушнику не вистачає коштів для оплати штрафу чи збитків, суди приймуть рішення про компенсацію збитків. У США компенсація збитків постраждалим особам є умовою звільнення від відповідальності за програмою «leniency». В багатьох країнах конкурентне відомство може (а в деяких повинно) врахувати виплату компенсації як пом'якшувальний чинник під час вирішення питання про розмір штрафу. В Південній Кореї розмір знижки, що застосовується конкурентним відомством, складає від 20% до 30%. У Туреччині порушник, який компенсував збитки, може отримати знижку в розмірі від 1/4 до 3/5 розміру штрафу. В Канаді факт компенсації збитків суд враховує під час вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності.
Як правило, картелісти солідарно відповідальні за шкоду, заподіяну вчиненими порушеннями, тобто кожна постраждала особа має право вимагати компенсацію в повному обсязі з будь-якого учасника картелю, а останній може заявити регресні вимоги до всіх інших. У практиці інших країн особа, яка звернулася до конкурентного відомства із заявою щодо «leniency», має найбільш високу вірогідність першочергового залучення до судового процесу за поданими «follow‑on actions». Це обумовлюється тим, що інші учасники картелю можуть оскаржувати рішення конкурентного відомства протягом багатьох років, на відміну від осіб, які самостійно звернулися із заявою про скоєне порушення в межах «leniency». Таким чином, зазвичай останні є першими учасниками картелю, щодо яких рішення конкурентного відомства набуває чинності.
Окрім того, найчастіше програми «leniency» передбачають необхідність визнання заявником вчинення ним порушення, що також підвищує шанси стягнення збитків з такої особи, якщо порівнювати з іншими учасниками картелю, які зазвичай заперечують проти своєї участі у скоєнні порушення. До того ж той факт, що заява щодо «leniency», як правило, містить опис вчинення заявником порушення, полегшує тягар доведення підстав для стягнення збитків постраждалим особам.
Ризики притягнення до відповідальності першим та в повному обсязі (за шкоду, заподіяну внаслідок існування картелю) є вагомим демотивувальним чинником у процесі вирішення питання щодо звернення до конкурентного відомства за програмою «leniency». Деякі країни намагаються зберегти стимули для добровільного інформування про вчинені порушення шляхом обмеження відповідальності таких осіб. Наприклад, у США Антимонопольний закон про посилення кримінальної відповідальності та реформу 2004 р. обмежує відповідальність заявника за програмою «leniency». Таким чином, особа, яка звернулася до такого заявника за відшкодуванням збитків, може стягнути тільки фактично понесені нею збитки, зумовлені поведінкою відповідача.
В ЄС, незважаючи на правило солідарної відповідальності за збитки, завдані порушенням конкурентного права, Директива ЄС щодо збитків (Antitrust Damages Directive) передбачає, що з особи, яка отримала імунітет за програмою «leniency» та повністю звільнена від штрафу, можуть бути стягнуті лише збитки, завдані прямим та непрямим постачальникам або покупцям такого порушника (тобто особа не відповідає за шкоду, заподіяну споживачам інших учасників картелю), а також збитки, спричинені іншим споживачам товару, якщо вони не можуть отримати компенсацію в повному обсязі від інших компаній, які вчинили порушення.
В деяких юрисдикціях передбачена можливість застосування колективних позовів з метою компенсації збитків сукупності (класу) осіб, які постраждали внаслідок порушення. Різні країни встановлюють різні критерії для подання колективних позовів: встановлення правила «scope rule», яке передбачає, що правом на позов наділена особа, порушення прав якої має істотний зв'язок із країною, в якій був поданий позов; встановлення обмежень щодо певної групи (класу) осіб, які мають право на позов; визначення типу позову, що може бути заявлений постраждалими особами.
Колективні позови можуть подаватися за принципами «opt‑in» та «opt-out». Принцип «opt‑in» передбачає, що лише потерпілі особи, які залучені до процесу за їхньою ініціативою (шляхом направлення відповідного листа органу, що представляє клас), можуть бути зазначені в судовому рішенні. Недоліком позовів «opt‑in» є те, що потенційні позивачі, які не подали заяву про залучення до судового процесу, не отримують відшкодування. Для того щоб отримати компенсацію шкоди, такі особи мають подати індивідуальний позов із самостійним понесенням судових витрат та ризиків, пов'язаних із судовим процесом.
Якщо колективний позов подається за принципом «opt-out», то орган, що представляє клас постраждалих осіб, може отримати судове рішення про відшкодування шкоди на користь усього класу постраждалих осіб (зокрема тих, що активно не залучалися до процесу). Перелік постраждалих осіб, які отримують відшкодування шкоди за таким позовом, залежить від національного права, а також чи визнається це рішення в юрисдикції таких осіб як обов'язкове.
Як правило, постраждалі особи зіштовхуються зі складним викликом у процесі визначення розміру збитків, яких вони зазнали. Зважаючи на труднощі, які виникають під час калькуляції збитків, різні країни виробляють до цього свої практичні підходи. Наприклад, Європейська Комісія надала рекомендації щодо визначення розміру шкоди, які оприлюднила у своєму «Практичному керівництві» («Practical Guide»), що має на меті сприяти позивачам та юристам, залученим до судових процесів, а також надати практичну допомогу судам країн ЄС.
Зазначені рекомендації Єврокомісії детально роз'яснюють різноманітні економічні та доказові підходи, які можуть бути застосовані під час калькуляції шкоди, заподіяної порушенням конкурентного права. У доповнення до зазначених необов'язкових рекомендацій Директива ЄС щодо збитків (Antitrust Damages Directive) визначає, що національні суди мають бути наділені повноваженнями щодо визначення розміру збитків, заподіяних порушенням конкурентного законодавства.
В США особи, які намагаються стягнути збитки, спричинені порушенням конкурентного права, повинні довести, що їхньому бізнесу або майну заподіяна шкода, а також що така шкода є прямим та безпосереднім наслідком саме антимонопольного порушення. Право США гнучке та не передбачає єдиної формули, за якою може бути розрахована шкода. Методологія, що застосовується, залежить від вчиненого порушення, сутності шкоди та наявної у позивача інформації.
Відповідно до методики розрахунку збитків «до та після» («before and after»), порівнюються прибутки позивача, його продажі та ціни в період порушення з періодами до та після вчинення порушення. За методикою порівняння «benchmark» оцінюється поведінка позивача на ринку, на якому було вчинене порушення, з його поведінкою на інших ринках або з поведінкою інших фірм на ринках, що не зазнали впливу від порушення. Зазвичай такий аналіз вимагає наявності доступу до великих обсягів інформації, комплексного економічного аналізу та залучення експертів.
Процесуальні норми права, які існують в деяких юрисдикціях, можуть гарантувати певний рівень відшкодування для випадків, коли неможливо визначити точний розмір понесених збитків. Окрім того, в багатьох країнах передбачається відшкодування шкоди у збільшеному розмірі. Наприклад, у США постраждала особа має право на отримання потрійного відшкодування, за винятком випадків, коли шкода стягується з порушника, який отримав імунітет за програмою «leniency».
У процесі визначення розміру понесеної шкоди постає питання про те, чи повинна включатися до розміру такої шкоди сума збитків, яка була відшкодована учасником картелю шляхом її врахування в ціні товару, проданого споживачам такого учасника. Відповідач, який вчинив порушення та використовує «passing‑on defense», повинен довести, що позивач не поніс жодних збитків, тому що «врахував» повністю або частково здійснену ним переплату в ціні проданого ним товару або наданої послуги. Концепція «passing‑on defense» має на меті запобігти надмірній компенсації на користь потерпілої сторони, яка мала можливість «передати» свої втрати далі по ланцюгу своїм споживачам. При цьому визнання того, що учасник картелю міг покласти свої збитки на своїх споживачів, порушує питання можливості таких непрямих споживачів звертатися з позовами про відшкодування шкоди до порушника.
Судова практика в США схиляється до незастосування концепції «passing‑on». Верховний Суд у справі Hanover Shoe Inc. v. United Shoe Machinery Co у 1968 р. відхилив обґрунтування відповідача щодо «passing‑on defense», підтвердивши, що кожен прямий покупець має право на відшкодування повної суми переплати з картелістів, без жодного відрахування сум переплати, «переданих» далі по ланцюгу споживачам.
У 1977 р. Верховний Суд США, посилаючись на справу Hanover Shoe Inc., зазначив, що непрямі покупці не мають права на відшкодування шкоди. Після прийняття останнього рішення деякі штати прийняли закони, що дозволяють непрямим покупцям звертатися з позовами про відшкодування збитків. Зважаючи на неузгодженість між підходами, які застосовуються на рівні держави та окремих штатів, у США висловлюються думки про необхідність проведення реформи у цій сфері та формування єдиної позиції.
На рівні ЄС склався іншій підхід щодо «passing‑on defense». Директива ЄС щодо збитків (DIRECTIVE 2014/104/EU) визначає, що відповідач повинен мати право використовувати концепцію «passing‑on defense» у справах про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок існування картелю, обґрунтовуючи свій захист тим, що позивач (прямий покупець) передав повністю або частково переплату, яка виникла внаслідок існування картелю, своїм споживачам. Концепція передбачає, що такі непрямі споживачі мають право на відшкодування збитків. У цьому випадку тягар доведення «передання» збитків («passing‑on») та його розміру покладений на непрямого споживача.
Однією зі знакових справ про відшкодування збитків у ЄС стала справа Bernard Crehan v Courage Ltd (Case C‑453/99), в якій вирішувалося питання про те, чи має право на відшкодування збитків особа, яка була стороною вертикальної угоди. Адже у зазначеній справі Crehan був не споживачем, який зазнав шкоди внаслідок порушення конкурентного законодавства, а учасником вертикальних узгоджених дій. Crehan посилався на порушення конкурентного законодавства, вчиненого Courage Ltd шляхом нав'язування додаткових умов Crehan у договорі оренди приміщення — обов'язків орендаря придбати пивну продукцію у конкретного виробника за завищеними цінами («beer tie»).
Надаючи роз'яснення у своєму рішенні від 2001 р., Європейський Суд справедливості (European Court of Justice або ECJ) наголосив на тому, що національні суди, насамперед, повинні оцінювати позицію, яку суб'єкт господарювання (позивач) займає на ринку, його можливість визначати умови контракту. За умови, що суб'єкт господарювання не має достатньої ринкової влади, для того щоб впливати на визначення умов контракту, він повинен мати право на відшкодування збитків, завданих порушенням конкурентного законодавства, навіть якщо позивач є «частиною» такого порушення.
Також варто звернути увагу на знакове рішення Суду справедливості ЄС у справі №C‑451/18 Tibor-Trans vs DAF, яке було прийняте в цьому році. Нагадаємо, ще у 2016 р. Європейська Комісія оштрафувала DAF, Daimler, Iveco, MAN та Volvo на суму 2, 9 млрд євро за штучне підвищення цін на вантажний транспорт протягом 1997–2011 рр. Як наслідок, угорська компанія у сфері міжнародних транспортних перевезень Tibor-Trans подала позов до угорського суду проти DAF з вимогою відшкодувати переплачені кошти за придбані у 2000–2008 рр. вантажівки.
Розглядаючи справу, DAF наголошував, що вона належить до юрисдикції судів Німеччини, а не Угорщини, адже саме на території Німеччини відбувалися зустрічі учасників картелю, які потім були визнані порушенням; між сторонами спору не були укладені прямі угоди, адже позивач закуповував автомобілі в угорського дилера DAF. Для вирішення питання підсудності позову справа була передана до Європейського Суду. У своєму рішенні від 29.07.2019 р. Суд справедливості ЄС відхилив аргумент відповідача про відсутність прямого контракту між сторонами спору, адже право непрямих покупців на позов до виробника випливає з концепції «passing‑on»: збитки від завищення виробником ціни угорський дилер врахував під час перепродажу товару.
Ключовим та важливим для подальшої правозастосовної практики є висновок Суду щодо компетенції національних судів розглядати позови про відшкодування шкоди, яка виникла на підставах загальноєвропейських порушень, передбачених ст. 101 Угоди про функціонування ЄС. З цього приводу Суд зазначив, що особи, постраждалі внаслідок існування картелю, можуть подати позов проти кожного та будь-якого учасника картелю в національний суд країни, ринки якої були спотворені порушенням, якщо у країні розташування суду виникли відповідні збитки. Це правило застосовується також до непрямих покупців, з якими у порушника не було контрактних відносин. Таким чином, Суд встановив, що місце спричинення шкоди, завданої порушенням конкурентного законодавства, може бути підставою для обрання альтернативної юрисдикції вирішення спору.
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що судова практика за позовами про відшкодування шкоди, завданої порушенням конкурентного законодавства, в Україні тільки формується. На цьому етапі важливо орієнтуватися на практику ЄС та США, яка є більш розвиненою та надає розуміння тих змін, яких потребує національне законодавство для вдосконалення правозастосовної практики, що складається.
Залишається багато питань, які необхідно вирішити в майбутньому: можливість використання рекомендацій АМКУ як належного доказу вчинення порушення суб'єктом господарювання та наявності його вини; підходи, які мають застосовуватися до визначення збитків та їх розміру; докази, які можуть вважатися належними в цій категорії справ. Головним викликом для позивачів залишається необхідність доведення факту настання збитків та обґрунтування їх розміру, адже вся сукупність належних доказів може бути важкодоступною для позивача. Незважаючи на це, за умови належної підготовки до судового процесу, ми рекомендуємо активніше користуватися цим інструментом особам, які постраждали внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції.
Сергій Шкляр — автор монографій:
- «Захист прав та інтересів суб'єктів господарювання у правовідносинах з органами антимонопольного комітету України»;
- «Контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції в Україні: проблеми удосконалення адміністративно-правового регулювання».