В умовах глобалізації ринкових процесів роль антимонопольних відомств стає дедалі важливішою. Україна в цьому питанні не є винятком. Загальноприйнятою у світі виключною компетенцією національних органів із захисту конкуренції є визначення монополії. У такій ситуації неможливо здійснювати ефективне регулювання питань щодо монополії та забезпечувати сприятливі умови для підприємницької діяльності без виваженого підходу до дослідження товарного ринку і встановлення монопольного становища суб’єктів господарювання.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Незважаючи на те, що статус монополії на певному ринку не має наслідком накладення штрафу на суб’єкт господарювання, факт наявності такого статусу несе для нього багато ризиків.
По-перше, тавро монополіста тягне за собою обмеження та заборони для суб’єкта господарювання на ведення господарської діяльності. Такі обмеження встановлені антимонопольним законодавством і законодавством про захист економічної конкуренції. Ці норми передбачають, що домінуючий суб’єкт господарювання не має права вчиняти певні дії, які є звичайними для конкурентного ринку, а також стосовно нього може бути запроваджене антимонопольне регулювання. Наприклад, може бути обмежено граничний рівень рентабельності господарської діяльності або встановлено обмеження на відмову від реалізації товарів та послуг споживачам.
До того ж будь-який суб’єкт, який вважає, що діями монополіста зі встановлення цін на послуги та товари порушено його права, має право звернутися до суду з позовом про порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді зловживання монопольним становищем, а також вимагати подвійну компенсацію відповідних витрат та упущеної вигоди.
У разі визнання за суб’єктом господарської діяльності монопольного становища антимонопольному регулюванню підлягає його поведінка та ціноутворення, що в окремих випадках потенційно негативно впливає на інвестиційну привабливість такого суб’єкта.
З моменту появи в законодавстві України такого визначення як монопольне (домінуюче) становище в лютому 1992 р., наразі діє вже третя його редакція. Вона набула чинності з 02.03.2002 р. разом із Законом «Про захист економічної конкуренції». В цьому Законі законодавець відійшов від суто структурного підходу, зробивши акцент на поєднанні структурних і поведінкових аспектів діяльності підприємців при визначенні монопольного (домінуючого) становища. Тобто структурні показники перейшли у розряд необхідних, а достатніми стали вже поведінкові чинники.
Сьогодні такий або схожий підхід до визначення монопольного (домінуючого) становища є широковживаним в усіх економічно розвинених країнах. Основна причина застосування такого підходу – бажання не заважати виникненню та діяльності тимчасових монополій, пов'язаних з інноваційною чи інвестиційною діяльністю, які забезпечують технологічний та економічний розвиток.
Також необхідно зазначити про фактичну відсутність поняття монопольного (домінуючого) становища в Законі «Про захист економічної конкуренції» та його відображення в підзаконному акті – Методиці визначення монопольного (домінуючого) становища. Повне й точне виконання вимог Методики є ключем для отримання об'єктивного результату. На практиці цей простий рецепт зіштовхується з низкою складних проблем не тільки при визначенні меж ринку чи ринкової влади, а й при здійсненні найпростіших елементів аналізу, які впливають на точність визначення за таким собі «ефектом метелика».
Наприклад, визначення належного споживача, територіальних меж ринку, застосування принципу екстериторіальності можна проаналізувати на прикладі однієї зі справ про порушення у вигляді зловживання монопольним становищем, в якому інтереси національного виробника захищало АФ «Сергій Козьяков і Партнери».
Визначення дійсного споживача крізь призму посередництва
Відповідно до Методики визначення монопольного становища, для визнання суб’єкта господарювання монополістом Комітет, передусім, визначає відповідний ринок, на якому буде досліджуватися наявність або відсутність монопольного становища такого суб’єкта. Цей Комітет повинен визначити, по-перше, дійсних продавців товару або послуги; по-друге, дійсних споживачів цих товарів або послуг. Саме така сукупність стабільних відносин між споживачем та продавцем товарів або послуг дозволяє дослідити можливість монополії останнього.
У практиці Комітету досить рідко трапляються випадки посередництва в отриманні товарів або послуг. До того ж не завжди правовідносини у трикутнику «продавець-посередник-споживач» є чітко визначеними. В таких ситуаціях особливо важлива увага приділяється саме природі відносин між усіма сторонами з метою повного та об’єктивного дослідження обставин справи, з’ясування дійсних прав та обов’язків сторін.
У справі «Х», що розглядалась Комітетом у 2014-2016 рр., досліджувалися правовідносини, що склалися між українським підприємством, яке виступало продавцем послуг (далі – Продавець) та державним транспортером хімічної сировини – об’єкта послуг (далі – Транспортер). При цьому зазначений товар весь період транзиту територією України належав іноземній компанії. Українське підприємство у цій справі було визнано монополістом з надання відповідних послуг саме на українському ринку.
Дослідження зазначеної ситуації дозволяє проаналізувати підхід Комітету до визначення продавця та споживача за прямими договірними відносинами, а також зробити висновок, що такий підхід має низку підводних каменів та прихованих ризиків.
По-перше, у вищезгаданій справі «Х» посередництво Транспортера в отриманні послуг щодо товару іноземної компанії хоча і не було чітко визначеним, проте походило з правовідносин, що склалися між ним та іноземною компанією.
По-друге, хоча Транспортер здійснював на користь Продавця плату за отримання послуг щодо іноземного товару, але потім перевиставляв зазначені суми іноземній компанії, яка була власником товару. До того ж контроль за процесом постачання цих послуг в Україні здійснювався всіма учасниками, а остаточним отримувачем послуги виступала саме іноземна компанія.
Фактично перед Комітетом постала проблема визначення дійсного споживача крізь призму посередництва на території України Транспортера в отриманні послуг щодо товару і на користь іноземного контрагента.
В Методиці визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання на ринку, яку застосовує Комітет у своїх дослідженнях, визначено поняття «споживача» як особи, що придбаває та використовує послугу. Саме іноземна компанія-власник товару задовольняла обидва критерії дійсного споживача, тоді як Транспортер обмежувався перевиставленням рахунків. Однак Комітет визнав споживачем саме Транспортера-посередника.
Хоча нормативно-правовими актами, якими керується у своїй діяльності Комітет, передбачено дослідження дійсних прав та обов’язків сторін у справі, а також встановлення дійсних споживачів товарів або послуг, враховуючи непрямі відносини між ними та перегляд попередньо зроблених висновків, постає питання про те, чи були повною мірою досліджені всі обставини справи «Х», а також чи були об’єктивними висновки щодо визначення споживачів та на що вони вплинули. Адже неувага до такого простого питання визначення споживача за всіма критеріями («купуй і споживай») спотворює низку подальших структурних ознак та висновків щодо визначення монополії.
Тож який ринок досліджувався?
В межах розслідування справи «Х» Комітет дійшов висновку, що саме Транспортер є дійсним споживачем послуг, які надаються Продавцем та призначені не для нього. Водночас цікавим є той факт, що в період розслідування справи Комітетом через Транспортера Продавцю надходив товар, що належав іноземним компаніям. Що було б у разі визначення саме іноземного суб’єкта господарювання дійсним споживачем у вищезазначеному «трикутнику»?
Оскільки Продавець (монополіст, на думку АМКУ) надає послуги щодо товару, власником якого є іноземна компанія, виходить, що досліджується наявність монопольного становища українського суб’єкта господарювання щодо іноземного суб’єкта господарювання. В таких умовах ринок послуг, що сформувався внаслідок таких відносин, охоплює щонайменше територію іншої країни або взагалі є світовим.
Загалом, зазначене надання послуг для товару іноземних власників є транскордонним і підпадає під визначення експорту послуг у розумінні ст. І Генеральної угоди про торгівлю послугами 1994 р. (ГАТС). Ця угода є міжнародним договором, що регулює сферу міжнародної торгівлі послугами між країнами-членами СОТ. Ст. I.2.b ГАТС застосовується до випадків, коли майно споживача послуг, на яке поширюється дія послуг, перетинає кордони між державами або знаходиться в іншій державі.
Зазначені обставини підіймають важливі питання щодо особливостей застосування конкурентного законодавства за межами України та висновків вітчизняного антимонопольного відомства за результатами такого екстериторіального застосування, що прямо суперечить вимогам ст. 2 Закону «Про захист економічної конкуренції».
Проблема екстериторіальності
Законодавство про захист економічної конкуренції має свої особливості. Зокрема, воно застосовується до відносин, які впливають чи можуть вплинути на економічну конкуренцію на території України. Така вимога фактично дозволяє Комітету закривати провадження у справі, якщо відносини, які він досліджує, виходять за межі конкуренції на території України та не мають на неї впливу. Саме в межах розслідування Комітетом справи «Х» актуальним стає питання щодо застосування Комітетом цього положення.
За умови визнання споживачем іноземної компанії, а також зважаючи, що на той час за межами України у неї були як потенційні, так і фактичні альтернативи в отриманні аналогічних послуг, якими така компанія певною мірою користувалася, Комітет фактично досліджував би відносини між двома підприємствами з різних країн, що по суті не впливають на конкуренцію на території України. Тож чи повинен був Комітет закрити провадження у справі за умови розширення ринку за межі України та виходу його дослідження на міжнародний рівень?
Всі вищезазначені актуальні питання, з якими зіштовхнувся Комітет, є доволі рідким явищем у практиці застосування конкурентного законодавства та становлять неабиякий інтерес в експертних колах. Наразі питання монопольного становища українського суб’єкта господарювання є предметом дискусій в судах та може слугувати прецедентом і вказівником, передусім, для АМКУ у його подальшій практиці.