Мистецтво життя в дусі закону
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Валерія Коломієць, заступниця міністра юстиції України з питань європейської інтеграції
Кожен публічний службовець, політик живе у внутрішньому конфлікті між бажанням усім подобатися та водночас бути ефективним. Адже доволі складно нарощувати особистий капітал всенародної любові, приймаючи часом непопулярні рішення. Загалом будь-яке рішення так чи інакше комусь не буде подобатися і сприйматиметься певною групою суспільства як чергова «зрада». Нас десятиліттями вчать слідувати букві закону. Це єдиний правильний шлях побудови прозорих для кожної людини правил гри в державі. Однак не так багато часу ми виділяємо, щоб осягнути мистецтво життя ще й «в дусі закону», який має відповідати викликам сьогодення. Як забезпечити належний рівень повернення боргів кредиторам, коли з тих чи інших причин вже немає з чого повертати, тому що «банкрут» вже давно розпиляний на частини? Або як забезпечити належне утримання в’язнів без достатнього фінансування та маючи зубожілу ще з радянських часів інфраструктуру? Чи як вирішити проблему тривалості судових розглядів в умовах недоукомплектованості судів та непоодиноких зловживань сторонами процесу?
Ми маємо чимало подібних проблем, які створювалися і накопичувалися протягом останніх 30 років. Часто вони є частиною нашої правової культури та, на жаль, не мають простих і швидких юридичних рішень. Так, можливо, нас не вчили на юрфаці, як вирішувати подібні питання. Проте я точно знаю, що вміння вирішувати безнадійні кейси клієнтів, переконувати суд у своїй правоті, знаходити спільну мову та взаємовигідні компроміси з «противною стороною», будувати партнерські стосунки — це саме ті скіли, якими дуже добре володіє кожен успішний та результативний у своїй роботі колега. Звісно, «халепу» під назвою політика я буду рекомендувати не усім колегам. Однак якщо ви вже в неї потрапите, то пам’ятайте, що сила нашої професії, зокрема, у вмінні вести за собою і своїми ідеями та водночас не бути «політичним флюгером».
Стати суддею складно, бути суддею ще складніше
Віра Михайленко, суддя ВАКС
На сучасному етапі основні виклики обумовлені знеціненням ідейної й персональної складової судочинства. Кордони між дозволеним і недозволеним стосовно судів і суддів настільки розмиті, що це призводить до поступової девальвації авторитету правосуддя. Неправдива або відверто образлива інформація, спричинена незадоволенням результатами розгляду справ, заклики до невиконання судових рішень розповсюджуються на різних ресурсах під соусом «критики судової влади» і «свободи вираження поглядів». Суди намагаються комунікувати з суспільством з цього приводу, але дієві інструменти протидії судовому булінгу відсутні, а судова влада, призначенням якої є захист в т.ч. найвищих цінностей, виявляється неспроможною захистити себе. На цьому фоні від суддів усі чогось вимагають: активісти — «посадок корупціонерів» або, навпаки, «свободи героям»; політики — захисту інвестицій, замовчуючи, що для цього необхідні, в першу чергу, прозорі й відкриті процедури, а судові спори в переважній більшості обумовлені відсутністю таких; РНБО і перші посадові особи взагалі оголошують «боротьбу з суддями». У таких умовах судді стають заручниками суспільних очікувань і популістичних закликів, будь-яке небажане, хоч і законне рішення сприймається як зрада, а процеси правосуддя вивертаються навиворіт і використовуються не як цінність, а як фарс.
Працюємо заради деокупації та реінтеграції АР Крим і м. Севастополь
Антон Кориневич, постійний представник Президента України в АР Крим
По суті, ми сьогодні діємо в двох площинах — як представництво Президента України в АР Крим і як національний офіс «Кримської платформи», котра є головною зовнішньополітичною ініціативою України та ключовим міжнародним інструментом з деокупації та реінтеграції Криму. 2021 р. найбільш ефективний за внутрішньою правовою роботою з деокупації та реінтеграції Криму. Поштовхом для активностей став Указ Президента України №78/2021 «Про окремі заходи, спрямовані на деокупацію та реінтеграцію тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя». Примітною є дата видання документа — 26 лютого 2021 р., День спротиву окупації АР Крим та міста Севастополя. Серед юридичних рішень, ухвалених протягом року, виділю 3 найбільш вагомих.
По-перше, це «Стратегія деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя». 11 березня на своєму засіданні її прийняла РНБО, а 24 березня її введено в дію Указом Президента. Стратегія стала ключовим позиційним рамковим документом, якого у нас не було, починаючи з 2014 р., та який необхідний, передусім, тому, що на ньому базується вся нормативна робота державних органів стосовно Криму. Другим значущим юридичним рішенням року став без перебільшення історичний закон «Про корінні народи України». На нього, зокрема, кримські татари чекали 30 років від повернення з депортації. Закон, що набрав чинності 23 липня, чітко прописує правові рамки забезпечення прав корінних народів, які сформувалися на Кримському півострові, — кримських татар, караїмів, кримчаків. По-третє, прийнятий ВРУ і підписаний Президентом Закон про скасування ВЕЗ «Крим» — тієї ганебної вільної економічної зони, яка дозволяла співпрацю з окупантом. Взагалі системна робота протягом року за треком деокупації та реінтеграції Криму складалася з багатьох важливих ланок, які доповнювали одна одну. Це й проведення установчого саміту «Кримської платформи», який зібрав напередодні 30-ї річниці Незалежності України представників 46 держав і міжнародних організацій, і створення у серці Києва офісу «Кримської платформи» тощо. Наш офіс — частина Криму з його звуками, реліктами, з командою тих, кому Крим болить, і хто постійно працює заради його деокупації та реінтеграції.
«Я ніколи НЕ…» Основні принципи роботи
Ольга Стефанішина, віцепрем’єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України
Реформи в країні неможливі без сильного лідерства, а лідерство — це завжди про високу планку відповідальності. Євроінтеграція стала джерелом «реформаторського буму» в країні — сьогодні перезавантажуються цілі галузі економіки, відкриваються нові ринки. Як профільний віце-прем’єр, що відповідає за зближення з ЄС і НАТО, я усвідомлюю розмах очікувань українців від цих процесів. І відчуваючи шалений рівень відповідальності, я би ніколи не дала руху рішенням, які уповільнили б європейський чи євроатлантичний рух країни, або тим, що суперечать національним інтересам України. Для мене це особисте табу. Поряд з тим, я би ніколи не відмовилась від ваги відповідальності за реформи, які ми запускаємо. Більшість мого часу — це координація різних інституцій для досягнення спільної мети. Інколи доводиться ухвалювати непрості рішення, шукати компроміс між різними очікуваннями. Жодна велика реформа не складається з суцільних перемог, вона завжди має багато «батьків», і це завжди сотні годин копіткої роботи та консультацій з великим колом осіб. Тому я ніколи не дозволяю особистому брати верх, за дрібницями втрачати з поля зору стратегічну мету. Водночас важливо мати поряд з собою коло людей, близьких за духом, однодумців, готових з усіх сил працювати над досягненням спільної мети. Тому розбудова згуртованої команди — мегаважливий принцип моєї роботи і, вірю, найкраща інвестиція в перемогу.
Чим більший досвід, тим менше зарікаєшся від чого-небудь
Олена Танасевич, голова ВАКС
Категоричність суджень зворотно пропорційна віку людини: чим більший життєвий досвід, тим менше хочеться зарікатись від чого-небудь. Формулювання «Я ніколи не пробачу людину, якщо вона…», «Я ніколи не буду працювати у сфері…», «Я ніколи не звикну до…» поволі зникають з побутового та професійного спілкування дорослої людини. Отримавши у 2003 р. диплом Харківського державного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди з двома кваліфікаціями — юриста та викладача правових дисциплін, та безперервно розбудовуючи упродовж майже 20 років юридичну кар’єру, ніколи не думала, що мої професійні думки приведуть мене до шкільної програми «Правознавства». Але… Нещодавно, спілкуючись з родиною друзів та їхніми дітьми-підлітками про шкільні будні, почула фразу, що розбила моє серце, сповнене щирої любові до юриспруденції: «Правознавство — це взагалі жах, нудота страшенна. Добре, що зазвичай замість правознавства інші предмети». Ці дитячі слова на кілька днів занурили мене в думки щодо двох питань: «Чому математика, іноземна мова, хімія або фізика вважаються важливішими за правознавство?» та «Чому правознавство нецікаве дітям?» Хіба неважливо, щоб діти шкільного віку були обізнані щодо обсягу своїх прав, щодо тих структур, які створені для їх захисту, щодо порядку відшкодування завданої ними шкоди, щодо віку, з якого настає кримінальна відповідальність, можливості застосування до них примусових заходів виховного характеру тощо? Розмірковуючи над цими питаннями, я також згадала, що наразі в Україні за запровадженою реформою після поетапного переходу на 12-річну освітню програму випускний вік учнів становитиме 18 років — вік повної цивільної дієздатності, коли передбачається, що особа здатна своїми діями набувати цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатна своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. То хіба неважливо, до прикладу, щодня маючи статус споживача, розуміти обсяг своїх прав та алгоритм їх захисту? Або реалізуючи виборче право, мати достатньо знань для розуміння повноважень органів державної влади та, відповідно, аналізу передвиборчих програм кандидатів у ці органи? Або знати, у яких сферах та за яких обставин можна розраховувати на підтримку держави? На моє переконання, це не просто важливо, а вкрай необхідно для формування зрілого громадянського суспільства й високого загальнодержавного рівня правової культури, без яких неможливо розбудовувати правову державу. Школа повинна закладати такий рівень базових правових знань, умінь та навичок, який дозволяв би людині впевнено орієнтуватись у дорослому житті, не припускатись протиправної поведінки і бути здатною захищати свої права. Але оскільки фактично йдеться про формування світогляду підлітків, доведеться докласти неабияких зусиль, щоб привернути їхню увагу до такої категорії знань. У далекому 2002 р. я мала радість проходити педагогічну практику в одному з харківських ліцеїв, а 3 місяці тому згадала свої напрацювання у сфері «цікавого правознавства» та успішно випробувала їх на найближчому підлітковому оточенні. Думається, за кілька років моє «Я ніколи НЕ…» у педагогіці цілком може обернутись на «Я з радістю…»