Боєць, якого десятиліття тому переїхав російський танк під час битви за Дебальцеве, вижив завдяки допомозі побратимів та неймовірному везінню. Він відновився після тяжких поранень, адаптувався до свого протезу руки, і тепер здобуває спортивні нагороди та допомагає з реабілітацією іншим пораненим.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Життя і боротьба старшого лейтенанта Олександра Зозуляка — воїна, біоінженера та переможця багатьох ветеранських змагань — свідчення того, що за жодних обставин не треба втрачати надію та відмовлятися від своїх мрій.
Ветеран російсько-української війни Олександр Зозуляк підіймає спортивного лука та кладе на нього стрілу. Впевненими, відпрацьованими рухами націлюється, натягує тятиву і робить постріл. Стріла бринить, влучивши в центр різнокольорової мішені.
Ліва рука ветерана ампутована вище ліктя. Її продовжує незвичний металевий протез: замість пальців у нього — спеціальний зажим, в якому зручно фіксується дуга лука.
«Сам придумав, коли після поранення почав займатися спортом», — пояснює Олександр, який неодноразово перемагав та ставав фіналістом у ветеранських змаганнях.
Ми познайомилися і змогли поговорити на презентації першого в Україні дослідження про відновлення ветеранів через спорт: Олександр Зозуляк там допомагав усім охочим опанувати ази стрільби з лука. Та й сам він виглядав на «ветеранській» події як живий приклад того, що реабілітація поранених через спорт — працює.
Олександр є біоінженером, який нині виготовляє та адаптує протези для ветеранів, що втратили кінцівки на війні. Нові технічні рішення винахідник-ветеран випробовує на собі: встановлює замість своєї лівої руки, яку втратив на початку 2015 року під час оборони Дебальцева.
«Підбитий танк застряг на бруствері: одна гусениця в повітрі, інша — притискає мене до землі»
— Олександре, розкажіть будь ласка, коли та як ви потрапили на війну?
— В серпні 2014 року я був призваний за частковою мобілізацією. В той час була велика потреба в артилеристах, тож потрапив до артилерійського підрозділу 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади Сухопутних військ (тоді її називали гірсько-піхотною). З вересня нас залучили до бойових дій на Донеччині, а потім на Луганщині: ми тримали оборону в районі міста Золоте. Ближче до зими нас перекинули в район Дебальцева. Ми утримували одну з висот на північ від міста і тримали оборону на дебальцівському перешийку. Я був командиром взводу управління мінометної батареї.
— Можете пригадати свій найскладніший бій?
— Це день мого поранення: 25 січня 2015 року. Російські війська та сепаратисти намагалися «закрити» Дебальцівський виступ, щоб перетворити його на «котел». Того дня ворожі танки та БТР вже третій день поспіль атакували нашу висоту на дебальцвському перешийку. Постійно нас крили артою. Я отримав поранення, коли вони танками прорвалися до наших позицій. Командирський танк вдерся на позицію і давив наших бійців в окопах. Я ухилявся скільки міг, намагався проскочити, щоб ззаду підбити його з ручного гранатомета. Але, зрештою, танк змінив траєкторію та наїхав на мене в окопі. Мій план не вдався, але завдяки моїм маневрам танк загруз в окопі, і в цей момент наші хлопці його підбили. Танк застряг на бруствері: одна гусениця в повітрі, інша — в окопі, притискає мене до землі.
— Як вам вдалося вижити?
— Врятували випадковість і везіння: дуже пощастило, що в танка не вибухнув боєкомплект. Я отримав множинні поранення: переломи ребер, тазу, правої руки та лівої ноги, опіки та розриви м'язів, закриту травму грудної клітини й живота, забої голови... Найбільше постраждала ліва рука. Кровотечу зупинило те, що потрощену руку притиснула гусениця танку. Весь цей час я був у свідомості. Зрештою танкісти, які прибули до нас на підмогу з іншої позиції, змогли витягнути мене з-під російського танку. Зачепили його тросом. Наш танк обережно потягнув його і трохи підважив, щоб гусениця, яка придавила мене, піднялася... Я тоді втратив багато крові й потім ще пів року пролежав у лікарні.
«Лікарі давали невтішні прогнози щодо мого відновлення. І це страшенно демотивувало»
— Що є найважчим для ветерана, який повертається до мирного життя?
— Найскладнішим для мене особисто був той період перебування в госпіталі. Я був сильно «поламаний», довго не міг самостійно пересуватися. Лікарі давали невтішні прогнози щодо мого відновлення: казали, що я, найімовірніше, назавжди залишуся «лежачим хворим», залежним від сторонньої допомоги. І це страшенно демотивувало.
— Як вам вдалося подолати цю ситуацію?
— Я півроку пролежав у шпиталях. І одного дня, коли вже міг сідати і наново вчився ходити, вирішив для себе, що займуся самовідновленням через фізичну активність. Спочатку це були легкі вправи для відновлення функціональності кінцівок. Потім, після протезування, сів на велосипед. А далі були плавання, волейбол, теніс, штовхання ядра, стрільба з лука... Коли я рухався, став помічати: постійні болі які мучили мене всі півроку, зменшуються та відступають. Регулярний рух лікував мене, причому не лише фізично, а й психологічно.
Два роки по тому, у 2017 році, я пройшов відбір і потрапив до української команди на Ігри Нескорених, спершу до її запасного складу. Відтоді я у спорті постійно. Маю перші та призові місця у велоспорті, веслуванні, тенісі, волейболі сидячи, а також у стрільбі з лука на ветеранських спортивних заходах. У 2023 році став чемпіоном України зі стрільби з лука серед інваспортсменів (спортсменів з інвалідністю — Ред.).
«Я сам користуюся протезами понад вісім років. Це допомагає краще розуміти потреби інших»
— Олександре, нині ви працюєте в майстерні одного з благодійних фондів, який виготовляє протези для поранених ветеранів та допомагає їм з реабілітацією. Це новий фах, який ви здобули після власного поранення?
— Насправді я отримав диплом біоінженера ще у 1999 році в Чернівецькому державному університеті. Але довгий час не працював за спеціальністю. Після поранення постійно намагався вдосконалювати власний протез, а потім — створювати його версії для різних видів спорту. Так, зрештою, я повернувся до своєї професії вже з новим досвідом.
Зараз вигадую різноманітні покращення для біонічних протезів. Зокрема, це корсети та манжети з датчиками, які кріпляться на тіло, щоб зчитувати нервові імпульси і таким чином керувати штучною кінцівкою. Протез якісно і гармонійно функціонує, якщо датчики щільно прилягають до тіла і не зміщуються під час руху. Вже є багато цікавих рішень, втілених в життя. Я їх випробовую, зокрема, тестуючи розробки на собі.
— Розкажіть на вашому прикладі, як працює система протезування втрачених кінцівок?
— Я працюю в протезній майстерні, що входить до спеціалізованого благодійного фонду, який створив свій реабілітаційний центр. В нас є лікарі, що проводять операції з остеоінтеграції (вживлення елементів протезу в кістку — ред.), а також терапевти, які готують ветеранів до протезування, і опікуються ними під час реабілітації (відновлення). Тобто, ми виготовляємо протези для поранених та навчаємо користуватися ними: ходити, працювати руками тощо.
— Ви працюєте як із руками, так і з ногами?
— Основний акцент у мене — це виготовлення протезів руки. Власне, кожен з них я маю змогу випробувати на собі. Але нещодавно пройшов додаткову підготовку і отримав сертифікати на роботу з протезами ніг.
Біоінженерія — це галузь, яка об'єднує знання в царині механіки, електроніки та програмування. Треба розуміти, як працює людське тіло. Це дає змогу створювати протези, які максимально адаптуються до фізіології людини та не матимуть збоїв у роботі.
— Ви взаємодієте безпосередньо з пораненими, для яких виготовляєте біонічні кінцівки?
— Так. І мій власний досвід тут стає в пригоді. Я сам користуюся протезами понад вісім років. Це допомагає краще розуміти потреби інших ветеранів і допомагати їм адаптуватися до нових реалій.
— Що найчастіше турбує людей, які після втрати кінцівки приходять на протезування?
— Головна проблема — це, мабуть, нереалістичні очікування. Більшість вважає, що біонічний протез працює як у фантастичних фільмах і здатен робити все що заманеться. В реальності це не зовсім так. Мені доводиться пояснювати, які функції протез може виконувати насправді. Я допомагаю «правильно налаштувати очікування».
«Цивільним важко зрозуміти ветеранів, бо вони не були на нашому місці»
— Олександре, чи можете підсумувати: як пережитий воєнний досвід і поранення змінили ваше життя?
— Найголовніше — це навіть не спорт і не мій «новий старий» фах біоінженера. Я був холостим, але після поранення пообіцяв собі, що одружуся, створю сім'ю. І цю обіцянку я виконав…
В нас з дружиною двійко дітей: старший хлопчик від її першого шлюбу ходить до школи, молодшому, нашому спільному сину, лише чотири роки.
— Що б ви хотіли сказати ветеранам, які повертаються з війни із пораненнями?
— Ніколи не треба опускати руки. Навіть після важких поранень з втратою кінцівок можна жити повноцінним життям і отримувати задоволення від нього. Треба побачити інших ветеранів, які вже пройшли цей шлях відновлення, і — повірити в себе. І тоді все вдасться!
— А що б ви хотіли сказати цивільним, які стикаються і стикатимуться надалі з хлопцями та дівчатами після поранень?
— Цивільним важко зрозуміти ветеранів, бо вони не були на нашому місці. Але я хочу, щоб вони бодай спробували уявити, як нам живеться на цьому світі. Можливо, дехто з них має родичів чи знайомих, які повернулися з війни, і завдяки ним буде краще розуміти нас. Але, як показує мій досвід, у суспільства стає більше розуміння. Люди зараз значно краще, більш щиро ставляться до ветеранів. Можливо, тому що їх в Україні стало набагато більше. Можливо, суспільство стає більш зрілим, зокрема й через російські терористичні атаки по мирних містах. Ця постійна загроза зближує нас із тими, хто прямо не був залучений до війни.
Текст і фото:
Євген Солонина, 1-й Центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ