 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Замість ділового костюма, судів, переговорів та укладання угод — «піксель», автомат, брудні підвали та окопи, бойові розпорядження... Мар'ян Чорній, адвокат, арбітражний керуючий та медіатор у цивільному житті — пішов добровольцем на початку повномасштабного вторгнення. За понад два роки встиг повоювати на Донеччині, Харківщині та побувати на Луганщині. Ми поговорили з ним про шлях від юридичної практики до окопів, про адаптацію до армії, про його бойових побратимів і про втрати. А ще — про особливості повернення до цивільного життя та юридичної практики після служби.
«Шкодую, що не пішов на війну ще у 2014-му»
Мар’ян поставив на паузу юридичну практику і мобілізувався до війська в останні дні лютого 2022 року. Пройшов гарячі точки на Донецькому напрямку, побував поблизу Вовчанська, де його підрозділ стримував новий російський наступ. Від початку служби він мав право на звільнення за сімейними обставинами. Але скористався цим правом лише через два з половиною роки.
Повернувшись до цивільного життя, Мар’ян Чорній активно навчається: у його професії, щоб не відстати від життя, треба всі сили вкладати в розвиток. Наша розмова відбулася після довгого навчального дня: Мар’ян їде машиною додому, а за вікном пропливають спокійні нічні вогні його рідного міста.
– Мар’яне, пригадайте, будь ласка, як для вас почалося повномасштабне вторгнення? І як ви вирішили стати до лав ЗСУ?
– Я, напевно, почну на декілька років раніше. Тому що в мене було велике бажання піти добровольцем ще в 2014 році, коли почалася окупація Криму, Донецької та Луганської областей. Але в мене не було розуміння щодо цього ні в сімейному колі, ні серед мого оточення. Сьогодні я, мабуть, шкодую про це.
І у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення. Майже одразу, 25 лютого, ми з колегами пішли до нашого ТЦК у Львові. З нас сформували десятки, визначили їхніх командирів і сказали, що зателефонують, коли буде потрібно з’явитися для оформлення.
Ми чекали на дзвінок: день, другий, третій... І тут я почув, що у Львові формується 125-та бригада територіальної оборони. Ми пішли туди втрьох із друзями та колегами Тарасом Гупалом і Тарасом Чайкою. На той час я очолював Раду арбітражних керуючих Львівської області та був членом Ради арбітражних керуючих України.
- Тобто ви втрьох як частина професійного юридичного колективу разом пішли воювати?
– Так і було. Разом працювали в одному офісі, разом і записалися до війська. Чайку, який мав офіцерське звання, відправили на штабну посаду, а нас із Тарасом Гупалом — у стрілецьку роту: стрільцями, оскільки у нас не було військової кафедри. Нас відразу почали навчати, хоча тоді система ще не була настільки впорядкована, як сьогодні.
З медіатора — в сержанти
– Як минув перехід із цивільного життя у військове? Що було складним, а що, навпаки, давалося легко?
– Легко давалися організаційні моменти, адже професія адвоката та арбітражного керуючого вимагає чіткої організації процесів. Це допомогло на службі, і вже через два тижні навчання мене призначили сержантом взводу.
Найскладніше було адаптуватися до бюрократії. У війську майже кожну дію потрібно оформлювати паперами, і це мені було важко зрозуміти. Також складно було перейти від статусу керівника в цивільному житті, де я мав повагу і міг ухвалювати рішення, до статусу солдата, який виконує накази. Але я розумів, навіщо це все, навіщо я тут. І швидко прийняв нову реальність.
– Що вас найбільше дивувало у війську та на війні?
– Я ніколи не служив у Збройних Силах, тому для мене все було новим. Дякувати Богу, в нас було тривале навчання. З 4 березня і до 19 липня ми пройшли безліч полігонів, тренувань, стрільб, лекцій та фізичних занять.
Мене не переставала дивувати сила людського духу, яку я бачив у своїх побратимах. Навіть у найважчих умовах люди знаходять спосіб підтримувати одне одного, проявляти героїзм і зберігати людяність. Це справжнє джерело натхнення.
– Пам’ятаєте своє перше бойове завдання?
– Нашим першим, умовно «бойовим» завданням була охорона аеропорту у Львові. Ми стояли там багато днів без світла, без водопостачання, із сухпайками. Спали у спартанських умовах.
Пізніше нас перевели на полігон, де ми жили в бункері під землею. Тоді нам це здавалося важким випробуванням. Але коли ми потрапили на Схід, я зрозумів, що то були чи не найкращі умови служби з усіх можливих.
Восени 2022 року нас кинули на Кремінський напрямок, як приданий підрозділ у складі однієї з механізованих бригад Сухопутних військ. Тримали позиції, зокрема, в районі Серебрянського лісництва.
– Ким були люди, з якими ви служили? Чи можемо сказати, що це був зріз українського суспільства? Чи люди у вашому підрозділі були чимось особливі?
– Це був, без перебільшення, цвіт нації. Багатьох із тих, з ким я служив, сьогодні вже немає. У мене є фотографія, на звороті якої мій взвод залишив свої підписи на спомин. Частина з них віддала свої життя за Україну. Це, зокрема, Тарас Чайка, мій зять. Невдовзі він перевівся зі штабу на командира взводу розвідки. Волів бути максимально корисним для країни...
Це також Володимир Козловський, науковець, кандидат біологічних наук, який загинув у червні 2023 року на Донеччині. Був Андрій Резніков, сержант, який вже під час війни вступив на юридичний факультет. Була велика кількість освічених людей. Але були й прості хлопці — працівники, заробітчани, які повернулися з-за кордону, щоб захищати Україну. Частина з моїх побратимів загинула на війні: всі вони — порядні, справедливі люди, які мали би будувати нашу країну сьогодні.
– Які моменти служби були для вас найскладнішими?
– Найважче — це втрата побратимів. Але на війні це частина реальності...
«Ким я був до цього? Хлопець в охайному одязі, який сидить з документами, веде безтурботне життя»
– Пригадуєте якісь яскраві моменти з бойових дій?
– Складно сказати. Бої, обстріли, небезпеки сприймаються як щось звичайне. Іноді найбільш яскраво запам'ятовуються моменти полегшення, коли несподівано опиняєшся в кращих умовах. Це нагадує про те, як важливо цінувати кожен момент спокою та безпеки, навіть серед важких обставин. Часом такі моменти стають своєрідними оазами в пустелі випробувань, допомагаючи нам знайти силу і відвагу рухатися вперед. Так, у кінці 2022 року мене на певний час перевели до штабу в тил: командування оцінило мої організаторські здібності. Але невдовзі у травні 2023 року нас відправили на Донецький напрямок, а в подальшому — на славнозвісний північний напрямок Харківської області…
Супротивника очі в очі я там не бачив. Але ми розташовувалися за 2-5 кілометрів від лінії зіткнення. Туди добивали і міномети, і дрони, й арта. Про «гради» я навіть не кажу. Ми базувалися в приватних будинках: завжди обирали ті, де є підвал. Проте, на жаль, навіть у таких умовах не вдалося уникнути поранень і втрат.
І найстрашніше, що ти звикаєш, і все це сприймається як норма.
– Але ж ви згадували мирне життя, порівнювали себе у 2021 і тоді, в 2023 році?
– Ким я був до цього? Чоловік, завжди охайно одягнений, із документами в руках, живе спокійним життям: відвідує судові засідання і часто їздить машиною по справах. Вихідні в оточені рідних та друзів. Усе класно! Основна «фізична праця» — ручкою підписувати документи. А тут — фронт, окопи, грязюка, обстріли. Спершу для мене це було реально страшно. Але минає певний час і ми до того всього звикаємо.
Найбільшим здивуванням для мене стало те, що людина здатна на таку адаптацію.
Повернення
– Тепер, повернувшись до цивільного життя, ви зрозуміли, якою була ціна такої адаптації?
– Мене, дякувати Богу, не поранили. Я живий, цілий і неушкоджений. Головні «поранення», можна так сказати — психологічні...
Я повернувся додому в травні 2024-го. І думав собі: гаразд, два тижні відпочину — і буду далі нормально працювати.
Почав з великим ентузіазмом обдзвонювати всіх знайомих, потенційних партнерів. Від одного чую: «Ой, зараз не зможу працювати: на кожному розі ТЦК стоїть!». Інший каже: «У нас війна, зараз не на часі...». І на якийсь період в мене зникло будь-яке бажання повертатися до роботи.
Як літо пролетіло, де я був, що робив, я навіть не пам'ятаю. У вересні почав знову потроху думати про повернення у професію.
Й одного ранку, уже в січні 2025-го, я відчув, що життя налагоджується, проте думки повернутися до війська, мене не залишають.
– Тобто це був момент, коли ви нарешті повернулися до цивільного життя?
– Повернувся. Але головна складість в тому, що тепер мене постійно тягне назад. Вже декілька разів я їздив до побратимів на Схід.
З кожною поїздкою — або приганяю машину, або, наприклад, передаю хлопцям дрони та різне обладнання. Я постійно докладаю зусиль, щоб залишатися корисним для своїх побратимів.
– Це за рахунок ваших доходів як юриста? Чи ви окремі збори запускаєте в соцмережах?
– Ось приклад: я мав одну справу, за яку мені були винні кошти в якості виплати грошової винагороди арбітражного керуючого. І от я приїжджаю до боржників, кажу: ви мені все ніяк борг не віддасте. Але ж ви розумієте, що на всі ці гроші буде придбано допомогу для ЗСУ!
Борг повертали або ж віддавали авто в рахунок боргу. І я міг перегнати цю автівку на фронт або щось важливе купувати для хлопців.
Найближчим часом знову планую поїхати, побачитися з побратимами.
– Мар'яне, ви як юрист допомагаєте розв'язувати конфлікти. Як ви почувалися і про що думали, коли опинилися на війні? Що відчуває правник, перебуваючи всередині конфлікту, у якому на агресора не діють жодні аргументи, окрім зброї?
– На війні я про це не думав взагалі. Будучи солдатом, я намагався відповідально ставитися до завдань, чітко виконувати накази.
Загалом не ми (солдати) починали цю війну, і не нам її завершувати. Більшість воєн закінчується в кабінетах, підписанням певних документів.
Окрім випадків, коли, як у часи Середньовіччя, одна сторона конфлікту повністю знищить іншу. Але думаю, що в сучасному світі ми цього не допустимо. Тому нам треба стояти на своєму і вигризати кожен квадратний метр нашої землі.
Медіація навчає механізмів контролю над емоціями
– Ваш новий і непростий армійський досвід: чи він допомагає в професії зараз?
– Будь-який життєвий досвід — він є досвідом ухвалення рішень. Знаєте, коли я прийшов з цивільного життя в військове, то був трішки розгублений. Не розумів, що маю робити, не знав своїх посадових обов'язків, багато в чому вагався, а то й помилявся.
Коли я повернувся зі служби в цивільне життя, мені стало, напевно, трішки простіше дивитися на ті речі, які тут відбуваються. Тому що я багато чого переоцінив. Дрібниці, через які раніше переймався, виявилися не настільки важливими.
Я набагато простіше ухвалюю рішення. Мені легше від чогось відмовитися, обмежити себе в чомусь.
І навпаки: коли я повернуся до війська, мені допомагатиме мій цивільний досвід юриста.
– Як саме?
– Візьмемо медіацію. Багато хто її сприймає лише як бізнес. Адже посередництво — це послуга, яка оплачується.
Я йшов у медіацію передусім щоб зрозуміти самого себе. Щоб відповісти на всі запитання, які в мене виникають. Наприклад, чому я відчуваю занепокоєння? Чи варто мені хвилюватись? Це мені допомагало контролювати емоції там, на Сході.
Страх — це природна емоційна реакція на потенційну небезпеку чи загрозу. Медіація навчає механізмам подолання та контролю над емоціями. Хоча, у мене були моменти, коли контролювати їх не дуже вдавалося. Згадую, як ми під обстрілом йшли 800 метрів до позицій. Кілька кроків проходили — і падали. Вставали. Ще кілька кроків. І падали знову. Ішли десь чотири години. Мені, на емоціях, тоді здавалося, що ми подолали декілька кілометрів. Але той шлях був довжиною лише 800 метрів.