Заборона колективного вислання гарантується відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод лише тим мігрантам, що потрапили через легальні пункти перетину кордону. Складнощі дістатися до них у законний спосіб особливо не враховуються.
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Читайте також: "Коли ЄСПЛ презюмує справедливість суду на національному рівні".
Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «N.D. та N.T. проти Іспанії» (заяви № 8675/15 та 8697/15), передає інформаційний ресурс «ECHR. Ukrainian Aspect».
У 2014 році кілька сотень мігрантів намагалися перетнути кордон Марокко з автономним містом Мелілья, що є іспанським анклавом на північноафриканському узбережжі. Біля п’ятисот біженців затримала поліція Марокко, але сотні з них вдалося вирвалися за межі країни та досягли верху внутрішньої огорожі. Лише декілька мігрантів, серед яких були громадяни Малі та Кот-д’Івуару N.D. та N.T., перелізли через огорожу і приземлилися на іспанську землю. Але там їх зустріли іспанські правоохоронці, які надягли кайданки та передали назад до Марокко.
Біженці не проходили жодної процедури ідентифікації, не мали можливості пояснити свої особисті обставини посадовим особам, не отримували допомоги медиків, адвокатів або перекладачів.
N.D. та N.T. звернулися до Європейського суду з прав людини. Посилаючись, зокрема, на статтю 4 Протоколу № 4 (заборона колективного вислання) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вони стверджували, що зазнали колективного вигнання без індивідуального оцінювання їх обставин та за відсутності будь-якої процедури або юридичної допомоги.
Заявники не були ідентифіковані і не було проведено жодної письмової процедури для розгляду їх індивідуальних обставин.
Читайте також: "ЄСПЛ: чи буде упередженим перегляд рішення в межах одного суду?"
Стосовно таких Договірних держав як Іспанія, кордони яких збігалися із зовнішніми межами Шенгенської зони, ефективність реалізації прав Конвенції передбачає, аби ці держави надавали справжній та ефективний доступ до засобів законного в’їзду, зокрема прикордонних процедур для осіб, які прибули на кордон.
Законодавство Іспанії надало заявникам декілька можливих засобів пошуку в’їзду на національну територію. Вони могли подати заяву для отримання візи або для міжнародного захисту, зокрема на пункті пропуску, але також в дипломатичних та консульських представництвах Іспанії у відповідних країнах походження або транзиту, або в Марокко.
При цьому заявники не стверджували, що вони намагалися в’їхати на територію Іспанії за допомогою законних засобів. На слуханні вони вказали, що намагалися наблизитися до одного з пунктів пропуску, але їх «переслідували марокканські службовці». Окрім сумнівів, пов’язаних із цим твердженням, через той факт, що воно було зроблене на останньому етапі процедури, Суд зазначив, що заявники жодного разу не повідомляли, що органи влади Іспанії були відповідальними за перешкоди, які виникли.
Читайте також: "ЄСПЛ: чи буде упередженим перегляд рішення в межах одного суду?"
Стаття 4 Протоколу № 4 не встановлює загального обов’язку Договірної держави брати під власну юрисдикцію осіб, які перебували під юрисдикцією іншої держави. Навіть припускаючи, що існували труднощі у фізичному наближенні до пункту пропуску на марокканській стороні, не була встановлена відповідальність уряду-відповідача за цю ситуацію. Цього рішення було достатньо для висновку ЄСПЛ про відсутність порушення статті 4 Протоколу № 4 у цій справі.
З прес-релізом рішення ЄСПЛ у справі «N.D. та N.T. проти Іспанії» (заяви № 8675/15 та 8697/15) у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової можна ознайомитися за посиланням.