Використання банком права на позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки припиняє вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання, в тому числі нарахованих відсотків. Про це повідомляє прес-служба Верховного Суду.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Згідно з ч. 6 ст. 36 Закону України «Про іпотеку», після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання є недійсними.
Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку», звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
«З огляду на встановлені господарськими судами попередніх інстанцій обставини набуття банком права власності на земельну ділянку (предмет іпотеки, який забезпечує виконання зобов’язання боржника за кредитним договором), у передбаченому Законом України «Про іпотеку» та договором іпотеки позасудовому порядку шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, враховуючи положення ч. 6 ст. 36 Закону України «Про іпотеку», Верховний Суд погодився з висновком місцевого господарського суду про наявність підстав для відхилення грошових вимог банку – процентів, нарахованих за кредитним договором, оскільки банк вже набув право власності в позасудовому порядку на предмет іпотеки, який забезпечував виконання цього ж договору», – йдеться у постанові.
Коментар
Олександр Строкань, старший юрист практики вирішення спорів АО «MITRAX»
«Позасудове врегулювання залишається для фінансових установ одним з найпривабливіших способів звернення стягнення на предмет іпотеки, що дозволяє останнім заощадити часові та фінансові ресурси. Водночас у такому випадку іпотекодержатель зіштовхується з низкою ризиків, одним з яких є неможливість задоволення будь-яких грошових вимог за кредитною заборгованістю, яка залишилася непогашеною, за рахунок стягнутого предмета іпотеки.
Ч. 4 ст. 36 ЗУ «Про іпотеку» встановлює, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Своєю постановою від 15.03.2018 р. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду підтвердив позицію, згідно з якою за змістом ч. 4 ст. 36 ЗУ «Про іпотеку» у кредитора відсутні підстави для задоволення своїх грошових вимог за кредитним договором після звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Я погоджуюся з правильністю думки ВС, адже вона справедливо враховує системний зв’язок між ст. 598 Цивільного кодексу та ч. 4 ст. 36 ЗУ «Про іпотеку».
Згідно з ч. 1 ст. 598 ЦК України, зобов'язання може бути припинено з підстав, визначених договором або законом. Тобто вказане встановлює, що наведений у Кодексі перелік підстав для припинення зобов'язання не є вичерпним, а ЗУ «Про іпотеку» як акт цивільного законодавства може визначати власні додаткові правові підстави.
Таким чином, положення ч. 4 ст. 36 ЗУ «Про іпотеку», встановлюючи підставу недійсності права вимоги кредитора щодо виконання кредитного зобов'язання, за своєю суттю визначає підставу припинення основного зобов'язання боржника, що відповідає положенням Цивільного кодексу України.
Водночас правова позиція Верховного Суду із зазначеного питання помилково не бере до уваги, що таке тлумачення ч. 4 ст. 36 ЗУ «Про іпотеку» суперечить правовій природі застави, визначеній в ч. 4 ст. 591 Цивільного кодексу України, та надає невиправдані переваги боржникам, зокрема у випадку передання в іпотеку кількох предметів за різними договорами.
До того ж постанова Верховного Суду змушує фінансові установи як іпотекодержателів частіше звертатися саме до суду щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, що за процесуального спротиву боржника є недостатньо ефективним способом захисту прав.
Підсумовуючи, варто зазначити, що судова практика в банківських спорах є однією з найбільш динамічних, а тому вищезазначена постанова Верховного Суду, найімовірніше, не буде крапкою у вирішенні цих правовідносин».