Громадянка Д. у листопаді 2017 року звернулась із позовом про визнання договору довічного утримання недійсним та скасування державної реєстрації права власності. В обґрунтування позовних вимог зазначила, що в березні 2017 року між громадянином П. та громадянкою Н. укладено договір довічного утримання та передано у власність відповідача належну громадянину П. 41/100 частку житлового будинку, розташованого в Херсоні.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Читайте також: "Міжнародний суд ООН розпочав слухання щодо обмеження Ізраїлем гуманітарної допомоги в Секторі Гази"
Про це повідомляє Херсонський апеляційний суд.
Вона вважала, що договір є недійсним, оскільки він суперечить вимогам закону, моральним засадам суспільства, не відповідав внутрішній волі спадкодавця та був укладений під впливом тяжкої для нього обставини - хвороби внаслідок отриманих тілесних ушкоджень під час здійснення на нього нападу невідомими особами (струс мозку). Позивач зазначила, що з 1971 року проживала однією сім’єю з громадянином П., з яким вели спільне господарство та за рахунок їх спільних коштів було придбано спірну частину домоволодіння.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції у 2018 році було замінено позивача громадянку Д. на її правонаступника гр.Л. Сторона позивача просила суд визнати договір довічного утримання укладений між громадянином П. та громадянкою Н., посвідчений державним нотаріусом, недійсним з дня його укладення; скасувати державну реєстрацію права власності на 41/100 частини домоволодіння.
Судом першої інстанції позов гр.Л. до гр.Н. про визнання договору довічного утримання недійсним та скасування державної реєстрації права власності задоволено. Визнано договір довічного утримання 41/100 частини домоволодіння в м.Херсоні недійсним з дня його укладання; скасовано державну реєстрацію права власності за гр.Н. на 41/100 частини домоволодіння.
Не погодившись із рішенням суду гр.Н. подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила поновити строк на апеляційне оскарження, долучити до матеріалів справи докази, встановити обставини належного виконання договору довічного утримання, скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Задовольняючи позовні вимоги гр.Л., який є правонаступником гр.Д., суд першої інстанції виходив із фіктивності нотаріально посвідченого договору довічного утримання в розумінні ст. 234 ЦК України, який вчинено відповідачем гр.Н. без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися ним та мали інші цілі, ніж ті, що передбачалися правочином, а також невиконання нею зобов’язань за договором, з метою позбавлення позивача права на майбутню спадщину.
Однак, колегія суддів не погодилась із таким висновком суду першої інстанції, оскільки фіктивний правочин, у розумінні ч. 1 ст. 234 ЦК України, такий який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Гр.Л., який є правонаступником гр.Д., не обґрунтовував позов відсутністю у сторін договору наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. А суд, визначаючи характер існуючих правовідносин, не вправі самостійно змінювати підстави позову, оскільки відповідно до положень цивільного процесуального законодавства зазначене є виключним правом позивача. Таким чином, під час розгляду справи суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та самостійно змінив підстави позову, ухваливши судове рішення на підставі ст. 234 ЦК України, чим порушив принцип диспозитивності цивільного судочинства.
Окрім цього, виходячи із системного аналізу норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України, пов’язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин (постанова Верховного Суду від 13 лютого 2025 року у справі 405/4853/20).
Встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки позивач не надав суду належних та допустимих доказів на обґрунтування вимог про визнання договору недійсним як такого, що був вчинений особою під впливом тяжкої для відчужувача обставини, - хвороби, оскільки жодними доказами наявність такого захворювання не підтверджено. Крім того, позивач всупереч вимогам статті 233 ЦК України не довів яким чином вказана обставина вплинула на відчужувача під час вчинення оспорюваного правочину і що умови, на яких його вчинено, були для нього невигідними, а також те, що за відсутності тяжкої обставини (хвороби) правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Із судовими рішеннями у вказаній справі можна ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень за № 766/18987/17.