Наскільки часто вам доводиться чути у відповідь на публічні приниження фрази: «я тебе по судах затягаю» або «зустрінемось в суді»? У реальному ж житті, звичайно, можна і по судах «затягати», і навіть зустрітися є можливість, проте отриманий результат не завжди відповідає очікуваному. Справи про захист честі, гідності і ділової репутації – мабуть, одна з найбільш непередбачуваних категорій. Важко заздалегідь бути впевненим, чи знайде суд висловлювання майбутнього відповідача такими, що дійсно порушують перелічені вище немайнові права позивача, чи не побачить в них нічого більшого, аніж звичайне оціночне судження. Для того, щоб не відставати від стрімкого процесу відправлення правосуддя та бути готовими до можливих викликів, ми підготували огляд свіженької судової практики у справах про захист честі, гідності і ділової репутації.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Що захищаємо?
У дифамаційних спорах (від лат. diffamatio – обмова, ганьблення; від лат. diffamare – поширювати плітки) об'єктами судового захисту виступають честь, гідність і ділова репутація особи, котрі є морально-етичними категоріями, тому чинне законодавство не містить їх визначення. Водночас честь, гідність і ділова репутація виступають особистими немайновими правами особи, які захищаються в судовому порядку, отже необхідність у розкритті цих понять очевидна.
За відсутності законодавчо визначених понять, судова практика вимушена розробляти власні орієнтири для подальшого вирішення аналогічних справ. Так, постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27 лютого 2009 р. №1 (далі – Постанова від 27.02.2009 р.) було надано визначення, котрих дотримуються суди всіх інстанцій.
До прикладу, у постанові від 18 червня 2020 р. у справі №522/18103/14-ц Верховним Судом було зазначено: «Зокрема, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків».
Від кого захищаємо?
Перш ніж йти до суду, необхідно визначитися із особою відповідача. Подання позову до неналежного відповідача аж ніяк не сприятиме успішному вирішенню спору.
За загальним правилом, визначеним Постановою від 27.02.2009 р., відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації. Однак на практиці судді нерідко зіштовхуються з випадками, в яких особі відповідача доводиться приділити більше уваги, ніж в інших категоріях справ. Пов'язано це з різноманіттям способів, якими може бути завдано шкоди честі, гідності і діловій репутації, а саме поширено дискредитуючу інформацію.
Поширенням інформації вважається опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Розглянемо найбільш розповсюджені ситуації.
Найпоширенішими, звичайно, є випадки розміщення неправдивої інформації у мережі Інтернет. У таких випадках належним відповідачем є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.
За наявності відомостей про автора поширеної інформації, підготуватись до захисту порушених прав значно легше, ніж за їх відсутності. У цьому ж разі, як вказує Верховний Суд у постанові від 25 березня 2020 р. у справі №760/19488/19: «Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації».
Однак із власником веб-сайта теж не все так просто.
Під час розгляду справи №742/628/17, де вирішувалося питання щодо задоволення позовних вимог про спростування недостовірної інформації, розміщеної у мережі Інтернет, Верховний Суд зазначив:
«З матеріалів справи вбачається, що відповідно до довідки Центру компетенції УЦПНА від 27 липня 2017 року ОСОБА_2 є реєстрантом доменного ІНФОРМАЦІЯ_9 « ІНФОРМАЦІЯ_25». Разом з тим, в указаній довідці зазначається, що реєстрація доменних імен здійснюється реєстраторами, як правило, в онлайн-режимі на підставі даних, повідомлених особисто заявником (реєстрантом доменного імені) без проведення ідентифікації та додаткових перевірок таких даних.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що з наданих учасниками справи доказів, з урахуванням того, що реєстрація доменного імені є відкритою, здійснюється в онлайн-режимі на підставі онлайн-заявки особи, яка має намір зареєструвати доменне ім`я, та не потребує жодного підтвердження, ідентифікації та авторизації особи реєстранта, неможливо встановити, що саме ОСОБА_2 є дійсним власником (реєстрантом) веб-сайту «ІНФОРМАЦІЯ_25», на якому опублікована стаття під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_11», без зазначення автора статті, від ІНФОРМАЦІЯ_18 року.
Суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , як до неналежного відповідача, посилаючись на відсутність в матеріалах справи беззаперечних доказів на підтвердження того, що саме ОСОБА_2 є реєстрантом, власником веб-сайту « ІНФОРМАЦІЯ_17», автором спірної статті».
Іншими словами, у разі відсутності інформації про автора, коли ви дізналися особу власника веб-сайту, не спішіть сідати за комп'ютер та, поки свіжі емоції, складати позовну заяву – спочатку зберіть переконливі докази того, що визначена вами особа дійсно вважатиметься належним відповідачем.
Розповсюдженим випадком поширення недостовірної інформації є розміщення останньою у засобах масової інформації. За таких обставин належними відповідачами є автор і редакція відповідного засобу масової інформації чи інша установа, що виконує її функції. У випадку, коли інформація була поширена у засобі масової інформації з посиланням на особу, яка є джерелом цієї інформації, ця особа також є належним відповідачем.
Відповідачем у випадку поширення інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, зокрема при підписанні характеристики тощо, є юридична особа, в якій вона працює.
Так, Верховний Суд розглядав справу №702/131/18, яка об'єднує попередні два випадки. Як встановлено та досліджено апеляційним судом, позивач просив зобов`язати саме редактора газети «Алекс» ОСОБА_4 (журналістський псевдонім ОСОБА_4 ) спростувати поширену щодо нього негативну, недостовірну інформацію в той самий спосіб, у який вона була поширена:
«Як встановлено судом відповідач спростувавши поширену недостовірну інформацію, повністю виконав вимоги Закону України від 16 листопада 1992 року №2782-XII «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», а тому апеляційний суд встановивши фактичні обставини справи та дослідивши матеріали справи, прийшов до обґрунтованого висновку про те, що у випуску газети «Алекс» НОМЕР_2 від ІНФОРМАЦІЯ_3 на сторінці 4 відповідач надрукував спростування, згідно якого через брак доказів, що опубліковані відомості відповідають дійсності, редакція спростовує частину статті автора ОСОБА_4 «ІНФОРМАЦІЯ_2» в НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1 в частині, яка стосується позивача, тобто особисте немайнове право позивача вже захищене в спосіб, про який він просив у даній справі (а.с. 91)».
Підводячи підсумок, звертаємо увагу, що саме на позивачеві лежить обов'язок визначити належного відповідача, інакше очікуваного для нього правового результату, очевидно, не наступить. Однак не варто завчасно опускати руки
«Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача», – зазначає Верховний Суд у постанові від 29 січня 2020 р. у справі №281/182/17‑ц.
Де захищаємо?
Здавалося б, чи можуть виникнути питання із підсудністю дифамаційних спорів? Втім вони все ж виникають.
У випадках поширення неправдивої інформації фізичними особами чи засобами масової інформації дійсно все видається доволі прозорим. Труднощі можуть спіткати позивача тоді, коли поширювачем дискредитуючої інформації є службова особа органу державної влади або суб'єкт господарювання. Чому? Зараз розберемося.
По-перше, особою, яка принижує честь та гідність, є службова особа органу державної влади або місцевого самоврядування. Навіть натяк на представників публічної влади одразу наштовхує на адміністративне судочинство. Проте у ситуаціях, коли такими представниками порушено немайнові права особи, а саме честь, гідність і ділова репутація, навіть держслужбовці, як прості смертні, дають за свої вчинки відповідь у порядку цивільного судочинства.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 квітня 2020 р. у справі №280/1402/19 висловила свою позицію щодо вимоги фізичної особи зобов'язати Головне управління Національної поліції в Запорізькій області розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили:
«Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимога позивача зобов`язати відповідача вчинити дії, а саме розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили, не може бути предметом окремого судового розгляду.
…Тому помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про те, що зазначена вимога ОСОБА_1 також підлягає вирішенню в порядку, визначеному КПК України. За своєю суттю вказане прохання позивача є способом виконання судового рішення, а не позовною вимогою, задоволення якої може призвести до відновлення прав позивача у разі встановлення факту їхнього порушення. Більше того, у разі якщо позивач, заявивши таку вимогу, намагається захистити свою честь, гідність або ділову репутацію, то ефективний захист таких прав можливий у цивільному судочинстві з використанням належних способів».
Така позиція цілком узгоджується з описаною в Постанові від 27.02.2009 р.: «Справи зазначеної категорії не можуть розглядатися за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки такі спори не мають публічно-правового характеру, навіть якщо стороною в ньому виступає суб'єкт владних повноважень».
По-друге, особливим випадком є захист зачепленої ділової репутації юридичної особи іншими суб'єктами підприємницької діяльності у сфері господарювання. Відповідно до Господарського процесуального кодексу України, такі спори розглядаються за правилами господарського судочинства.
Верховний Суд звернув увагу на такий виняток під час розгляду справи №461/8822/17:
«Встановлено, що сторонами у цій справі є юридичні особи, спір виник з приводу захисту ділової репутації, визнання інформації недостовірною та зобов`язання спростування недостовірної інформації.
Таким чином, у справі, що переглядається, висновки судів першої та апеляційної інстанції про те, що спір між Національною спілкою художників України, Львівською обласною організацією Національної спілки художників України та ПП «НТА - Незалежне телевізійне агентство» про захист ділової репутації юридичної особи та спростування недостовірної інформації може бути розглянутий за правилами цивільного судочинства, є помилковими, оскільки такі вимоги повинні були розглядатися в порядку господарського судочинства».
Оглянувши певну кількість судових рішень, можна дійти висновку, що судова практика у дифамаційних спорах є доволі сталою. Звичайно, якщо хтось розбудить юриста через 100 років та запитає, чим займаються судді, він відповість, що намагаються відмежувати твердження про факти від оціночних суджень. Однак процедура захисту видається достатньо налаштованою. Перед поданням позовної заяви потрібно лише звернути увагу на описані у цій статті особливості справ про захист честі, гідності і ділової репутації, що може значно збільшити шанси на успіх.