Останнім часом податкові органи активізували практику визнання фіктивними правочинів, один з контрагентів яких уклав у межах кримінального провадження угоду з прокурором про визнання винуватості у фіктивності підприємницької діяльності. При цьому податківці не враховують ні здійснення між контрагентами правочину розрахунків, ні поставку товарно-матеріальних цінностей, ні будь-які інші ознаки реальності правочину. Звичайно, визнавши правочин фіктивним, податкові органи нараховують сторонам правочину податкові зобов’язання та штрафні санкції. Однак постає питання про те, чи завжди визнання винуватості у фіктивності підприємницької діяльності має наслідком визнання правочину фіктивним?
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Відповідно до положень ч. 1, 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 р. №996-XIV, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Витрати для цілей податкового обліку мають бути здійснені в межах господарської діяльності платника податків та підтверджені первинними документами згідно з вимогами законодавства. Водночас документи мають юридичну силу лише у разі фактичного здійснення господарської операції.
Отже, право платника податків на збільшення валових витрат та на включення сум ПДВ до податкового кредиту обумовлено юридичним складом, до якого входять такі юридичні факти: придбання цим платником податків товарів (послуг) або основних фондів (та/або будування, спорудження останніх), призначених для використання в оподатковуваних операціях, що відповідають цілям його господарської діяльності; підтвердження обліковими, розрахунковими документами.
Якщо господарська операція фактично не відбулася, первинні документи, складені платником податку та його контрагентом на підтвердження такої операції, не відповідають дійсності та не можуть бути підставою для збільшення в податковому обліку сум валових витрат та (чи) податкового кредиту.
При цьому контролюючий орган не позбавлений можливості довести в установленому порядку факт невідповідності задекларованих наслідків господарської операції платника податків у податковому обліку фактичним обставинам (за умови доведення факту, що відомості, які містяться у таких документах, є недостовірними).
Виходячи з принципу індивідуального застосування відповідальності за порушення правил оподаткування, негативні наслідки (зокрема, у вигляді позбавлення права на податковий кредит) можуть бути застосовані саме до того платника податків, який їх припустився, а не до іншої особи.
Невиконання обов'язку щодо належного підписання первинного документа, складеного однією особою та переданого іншій особі (зокрема, податкової накладної), може позбавляти цю накладну статусу первинного документа або у разі обізнаності контрагента з відсутністю повноважень щодо складання такого документа, або у разі фактичної відсутності господарської операції.
Водночас відсутність об'єктивної змоги переконатися у недостовірності первинного документа чи окремих його реквізитів (зокрема, підпису, прізвища особи, що здійснює операцію, тощо) під час його отримання чи протягом найближчого часу виключає притягнення до відповідальності особи, яка використала такий документ у податковому обліку.
Формальні недоліки первинних бухгалтерських документів, а також недоліки, зумовлені дефектами правового статусу особи, що видала податкову накладну, повинні оцінюватися у сукупності з іншими обставинами справи. При цьому перевагу варто надавати реальності здійснення господарської операції та її економічному змісту, а не оформленню такої операції.
Аналогічні висновки містяться у Постанові Верховного Суду України від 22.09.2015 р. №2а-2717/11/2670, в якій зазначається, що обов’язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (послуг) з метою їх використання в оподатковуваних операціях, а також оформлення таких операцій усіма необхідними документами первинного бухгалтерського обліку. Однак саме податковий орган відповідно до принципу офіційності, повинен доводити в суді фіктивність господарської операції як підстави для нарахування платникові податків податкових зобов’язань та правомірності прийняття свого рішення.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у Постанові від 19.04.2018 р. у справі №815/1071/16, зазначивши, що думка, висловлена посадовими особами контролюючого органу в акті перевірки або довідках про проведення звірки (зокрема, щодо реальності вчинених платником податків господарських операцій), повинна оцінюватися судами з урахуванням інших доказів у справі, предметом якої є податкові правопорушення, що обґрунтовуються контролюючим органом (серед іншого, висновками акту перевірки платника податків або актами перевірки його контрагентів).
Щоправда, існує протилежна позиція Верховного Суду, викладена у Постанові Верховного Суду від 27.03.2018 р. у справі №826/1588/13-а, відповідно до якої неналежне оформлення первинних документів та їх підписання неуповноваженою особою все ж таки може бути підставою для визнання правочину фіктивним.
Сподіваюся, що найближчим часом Велика Палата Верховного Суду поставить крапку у спорах між контрагентами правочинів та податковими органами, які вважають такі правочини фіктивними, а також що така позиція виходитиме з пріоритету реальності операції, а не з принципу належної обачності та необхідності належного оформлення первинних документів. Принаймні це відповідатиме основній меті адміністративного судочинства, яка полягає в ефективному захисті прав та інтересів фізичних і юридичних осіб від порушень з боку держави.