Інститут слідчих суддів в Україні, який був уведений з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу, існує майже 8 років. За цей час форма та зміст інституту доповнювалися, уточнювалися та змінювалися. Втім, усе ще існують системні проблеми, які залишають питання щодо діяльності слідчих суддів.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Метою існування та діяльності інституту слідчих суддів є здійснення судового контролю за дотриманням прав та інтересів осіб під час досудового розслідування. Ця мета досягається широким спектром засобів, одним з найголовніших серед яких є принцип змагальності. Однак залишки інквізиційного судового процесу, який існував до прийняття чинного КПК, досі даються взнаки: адвокатська спільнота постійно наголошує на обвинувальному ухилі окремих суддів та цілих судів.
Наприклад, стороні захисту досить проблематично отримати тимчасовий доступ до доказів: часто слідчі судді з різних причин відмовляють у задоволенні таких клопотань. Це наштовхує на думку, що для сторони захисту стандарт доказування обґрунтованості тимчасового доступу вищий, хоча це становить порушення принципу рівності учасників процесу. Клопотання сторони обвинувачення, навпаки, задовольняються частіше, навіть попри слабку аргументацію.
Типовий приклад, який зараз жваво обговорюють у правничій спільноті — обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою при оголошенні особи в міжнародний розшук. Оголошення у міжнародний розшук є необхідною передумовою для заочного обрання запобіжного заходу та подальшого досудового розслідування. Проблемою є те, що єдиний шлях оголошення особи в міжнародний розшук — публікація щодо неї червоної картки Інтерполу, яка вимагає вже діючого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або затримання. Це замкнене коло, вихід з якого є значною проблемою для обвинувачення. На думку адвокатів, єдиним виходом є затримання особи компетентними органами іншої держави з подальшою екстрадицією або ж початком заочного досудового розслідування.
Сторона обвинувачення, у свою чергу, знайшла відразу декілька підходів, які пов’язують факт перебування особи в міжнародному розшуку не з фактичними розшуковими діями, а з досягненням формальних вимог без мети реального встановлення місцезнаходження особи: 1) винесення прокурором постанови про оголошення особи в міжнародний розшук; або 2) спрямування запиту до Національного центрального бюро Інтерполу (незалежно від результатів перевірки такого запиту). На жаль, деякі слідчі судді визнають такі дії достатніми.
Проблемним також є питання строків досудового розслідування. П. 1–3 ч. 2 ст. 219 КПК України передбачено продовження строків до моменту повідомлення особі про підозру на 2 місяці щодо проступків, на 6 місяців — щодо злочинів невеликої або середньої тяжкості, на 12 місяців — щодо тяжких та особливо тяжких злочинів. Наразі існує дві позиції слідчих суддів. Перша полягає в тому, що продовження строків має відбуватися саме на 2, 6 або 12 місяців, оскільки положення ч. 2 ст. 219 КПК є імперативними. Друга позиція передбачає, що суд має межі розсуду у питанні продовження строків досудового розслідування.
Більш обґрунтованою для сторони захисту вбачається друга позиція. Принцип розумності судових строків передбачає, що кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Ч. 2 ст. 2951 КПК України зобов'язує слідчого, прокурора зазначити у клопотанні про продовження строків досудового розслідування не будь-який, а найкоротший строк, достатній для потреб слідства. Це означає, що і суд має оцінювати не лише факт обґрунтованості продовження, а і його тривалість.
Проблематичною є робота слідчого судді у провадженнях, до яких прикута увага громадськості. Суспільний резонанс, демонстрації, які відбуваються під стінами суду, призводять до тиску на слідчого суддю. Більше того, діяльність окремих ЗМІ та доступ до профілів суддів у соціальних мережах призводять у кращому випадку до упередженості слідчого судді, встановлення до нього очікувань щодо результатів розгляду справи (як правило, очікування суто обвинувального ухилу). У гіршому випадку судді зазнають тиску з боку влади або ж отримують погрози на свою адресу. Такий стан речей не сприяє справедливому правосуддю та має бути викорінений у демократичному суспільстві.
Загалом це лише деякі з проблем діяльності слідчих суддів. Якісь з них вже знаходяться на шляху вирішення, якісь потребують змін до законодавства, а окремі — докорінної зміни парадигми суспільних відносин у сфері взаємодії з судом. Функціонування нових судових органів, зокрема слідчих суддів ВАКС хоч і не позбавлене проблем, проте задає новий рівень якості нагляду за дотриманням прав та інтересів осіб під час досудового розслідування. Тож очікування на зміни роботи слідчих суддів у адвокатської спільноти стримано позитивні.