1 січня 2013 року Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» набрав чинності. Він мав суттєво просунути врегулювання правовідносин у сфері власності, зокрема земельно-реєстраційну реформу в Україні, і гармонізувати вітчизняне законодавство у цьому питанні з європейським, а найголовніше – стати на заваді незаконним операціям з нерухомістю. Що ми маємо натомість через рік, з’ясовувала «Юридична газета»
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Торік…
Україна стала останньою європейською державою, яка запровадила в себе сучасну реєстраційну систему. Для цього довелося відмовитися від радянського спадку – громіздкої та неефективної, а головне – такої, що не відповідає потребам аграрного бізнесу та економічним вимогам сучасності, системи, за якої українські громадяни часто потрапляли у глухий кут врегулювання питань власності, коли квартиру або будинок реєстрували в БТІ, і добре, якщо то було комунальне підприємство, а не комерційна структура. Щодо земельних ділянок, то органи земельних ресурсів видавали державні акти на право приватної власності на землю, постійного користування землею, реєстрували договори оренди земельних ділянок, і якщо комусь доводилося передавати земельну ділянку під заставу, в іпотеку, на цей випадок Міністерство юстиції України вело реєстр заборони відчуження нерухомого майна та реєстр іпотеки.
Зрештою, розпорошеність між органами і службами вирішили привести до єдиного знаменника: із запровадженням нового закону всі права щодо власності мали реєструватися в одному місці. Але чи полегшило це громадянам розпорядження своєю власністю – ось у чому питання.