У рамках судової реформи України було створено новий Верховний Суд, у складі якого функціонують чотири касаційні суди: господарський, адміністративний, кримінальний та цивільний. Окреме місце займає Велика Палата, як постійно діючий колегіальний орган.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
До складу Великої Палати входить 21 суддя, 9 з яких до обрання до нового Верховного Суду не займали посади суддів, а здійснювали адвокатську та/або наукову діяльність.
Головною метою створення Великої Палати у складі Верховного Суду було забезпечення механізму формування єдиної правозастосовчої судової практики, в тому числі в проблемній, з точки зору правового застосування, категорії спорів, зокрема, спорів із порушення правил юрисдикційності. Тобто законодавець, для уникнення дублювання повноважень суду касаційної інстанції, функції якого виконує касаційний суд Верховного Суду відповідної юрисдикції, наділив Велику Палату повноваженнями з розгляду виключної категорії спорів.
Про це свідчить ст. 45 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», відповідно до якої Велика Палата Верховного Суду лише у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
Проте на певному етапі функціонування Великої Палати Верховного Суду, вочевидь, щось пішло не так, як планувалося. Наразі, як вбачається з аналізу судових рішень цього вищого суддівського органу, про єдність та злагодженість роботи Великої Палати в площині формування єдиної правозастосовчої практики (перш за все через протилежність правових позицій та підходів до застосування норм закону самими суддями Великої Палати) і мови немає. Що є показовим: протилежні позиції суддів мають місце вже на стадії вирішення питання про прийняття справи до провадження.
Однією із підстав прийняття справи Великою Палатою Верховного Суду до свого провадження є те, що справа містить виключну правову проблему. Її передача на вирішення саме Великою Палатою необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Саме поняття «виключності» правової проблеми відсутнє в законодавстві, проте Велика Палата Верховного Суду сформувала сталу практику, відповідно до якої зміст виключної правової проблеми полягає у тому, що саме у справі, питання про прийняття якої до розгляду вирішується Великою Палатою, вбачається різне застосування норм матеріального права, відсутні норми, які регулюють спірні відносини, або є прогалини в застосуванні спірних відносин.
Проте ця формула діє не для всіх суддів Великої Палати і, як виявляється, може суб'єктивно інтерпретуватися перш за все в залежності від сприйняття обставин справи суддею-доповідачем.
Особливо яскраво наведену проблематику відсутності єдності правозастосовної практики суддями Великої Палати можна побачити на прикладі справ за позовами Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), які виникли після визнання неплатоспроможними та виведення з ринку великої кількості українських банків впродовж 2014-2020 рр.
У 2018 р. Фонд почав звертатися до суду з позовами про стягнення відшкодування шкоди до осіб, які брали участь в управлінні банками (пов'язаних осіб), мотивуючи позовні вимоги умисним виведенням ними коштів, вчиненням інших непрофесійних чи протиправних, на думку Фонду, дій, які призвели до неплатоспроможності банків і заподіяли шкоду державі в особі Фонду.
Суди переважно відмовляли Фонду у задоволенні цих позовів із різних підстав, в тому числі через недоведеність обставин, які слугували підставами звернення до суду, спливу позовної давності тощо.
Наприкінці 2019 р. перші справи з цього численного переліку, після проходження розгляду в судах першої та апеляційної інстанцій, перейшли у стадію касаційного оскарження судових рішень. Одну із таких справ було передано на розгляд до Великої Палати Верховного Суду.
Так, на розгляді перебуває справа за позовом Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відшкодування шкоди (справа №910/11027/18) до пов’язаних із банком осіб, яку в листопаді 2019 р. Велика Палата Верховного Суду прийняла до свого провадження.
Проте, що взагалі не вкладається у рамки правового поля: як на підставу наявності виключної правової проблеми у даній справі Касаційний господарський суд, а згодом і Велика Палата, послалися на нібито існуючу протилежну судову практику, вказавши на рішення суду першої інстанції у іншій справі (№910/12803/18), яке на той час ще не набрало законної сили та переглядалося судом апеляційної інстанції.
Представником відповідачів було заявлено клопотання про повернення справи на розгляд до Касаційного господарського суду, оскільки жодної виключної правової проблеми справа №910/11027/18 не містить, і Велика Палата, розглядаючи цю справу, виходить за рамки повноважень, наданих їй ст. 45 Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Судом дане клопотання було залишене без задоволення, проте двоє суддів з ним погодилися та підписали окрему думку, згідно якої виключна правова проблема відсутня, а справа підлягає розгляду Касаційним господарським судом.
Згодом у лютому 2020 р. рішення по справі №910/12803/18 було скасовано апеляційною інстанцією. Подане відповідачами повторне клопотання сторін про повернення справи на розгляд Касаційного господарського суду Верховного Суду Велика Палата знову відхилила. Проте при вирішенні повторного клопотання збільшилася кількість окремих думок: якщо після першого клопотання окремих думок було дві, то після повторного, яке було пов'язане із тим, що навіть де-факто відпала підстава розгляду справи Великою Палатою, яка зазначалася як виключна правова проблема (йдеться про скасування рішення у іншій справі) окремих думок (де судді прямо зазначають про відсутність підстав для розгляду справи Великою Палатою), було вже п’ять!
До речі, показовим моментом визначальності ролі судді-доповідача у розгляді справи є те, що повторно питання про закриття провадження було розглянуто в режимі «повної таємниці». Так, судове засідання в день подання клопотання до суду не проводилося (про що прямо зазначили пять суддів у окремій думці) - і це при тому, що положення Господарського процесуального кодексу України не обмежують осіб - учасників судового розгляду, де касаційне провадження здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, бути присутніми та надавати власні пояснення, міркування або заперечення щодо поданого клопотання.
На переконання суддів Великої Палати, що висловилися в окремій думці, у справі №910/11027/18 відсутні будь-які правові підстави для прийняття її до розгляду Великою Палатою Верховного Суду, а справу має вирішувати Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду.
Незгода суддів, що висловилися в окремій думці, мотивована відсутністю ознак, яким має відповідати справа, що передається на розгляд Великої Палати в порядку ч. 5 ст. 302 Господарського процесуального кодексу України (тобто відсутність у даній справі наявності виключної правової проблеми, забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики).
Згідно сформованої Великою Палатою практики, власне виключна правова проблема як правова конструкція має місце за наступних умов:
1) справа не може бути вирішена відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права або дотримання норм процесуального права;
2) встановлена необхідність відступити від викладеного в постанові Верховного Суду України правового висновку, який унеможливлює ефективний судовий захист;
3) існують кількісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми, а саме значний перелік подібних справ (зокрема, між тими ж сторонами або з однакового предмета спору), які перебувають на розгляді в судах;
4) існують якісні критерії наявності виключної правової проблеми, зокрема: відсутність усталеної судової практики у застосуванні однієї і тієї ж норми права, в тому числі наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному; невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, в тому числі необхідність застосування аналогії закону або права; встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому; наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах.
Отже, судді Великої Палати Верховного Суду, кількість яких впродовж розгляду справи №910/11027/18 лише збільшується, приходять до висновку, що дана справа безпідставно прийнята до розгляду Великою Палатою і не має нею розглядатися.
Наведені суддями в окремих думках мотиви цілком збігаються із сотнями інших ухвал, які постановлялися Великою Палатою при відмові у прийнятті тієї чи іншої справи, та фактично відображають функціональну роль Великої Палати Верховного Суду в системі судоустрою. В іншому ж випадку маємо ситуацію, коли де-факто існує два касаційних органи з однаковими повноваженнями щодо перегляду справ на предмет правильності застосування норм матеріального права та/або дотримання норм процесуального права.
Тепер постає питання: чи потрібен у судовій системі такий орган, як Велика Палата Верховного Суду, яка свою ж практику змінює постійно, яка не може дійти єдності у своєму складі, коли при вирішенні нею справ судді зі значним досвідом викладають окремі думки, виходячи з чіткого дотримання та однозначності трактування законодавства, а інші судді - керуються переважно своїм науковим індивідуальним сприйняттям норм закону та порядку їх застосування у судочинстві?
Наведена у статті проблематика функціонування Великої Палати Верховного Суду значно ширша, ніж розгляд конкретної, наведеної як приклад, справи. Враховуючи тенденцію українського судочинства, коли суди орієнтовані ледь не в першу чергу на дотримання напрацьованої Верховним Судом правозастосовної практики, відсутність належної ефективності роботи судового органу вищої інстанції несе загрозу роботі всієї судової системи.
За таких умов залишається відкритим низка питань: що ж робити тоді суддям, які розглядають справи в суді першої та апеляційної інстанції - зосередитися на одному безперервному моніторингу нових висновків Великої Палати? Що робити адвокатам та юристам, якщо на час підготовки позову практика Великої Палати одна, а поки справа дійде до Верховного Суду, то та ж практика зміниться двічі?