Однією з основних новацій конституційної судової реформи стало поступове введення адвокатської монополії. Як стверджують автори, вона повинна значно підвищити якість представництва особи в суді. Проте, як показує практика, подекуди суди не поділяють такі благі наміри законодавця та винаходять штучні (часто не передбачені законом) підстави для «недопуску» адвоката до участі у справі.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Представництво за довіреністю
Здавалося б, процесуальний закон (ч. 4 ст. 60 ГПК, 4 ст. 62 ЦПК, ч. 4 ст. 59 КАС) чітко встановлює, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером. Однак на практиці деякі судді стверджують про недостатність цих документів для представництва в суді або вказують на необхідність зазначення в них «обов'язкових» реквізитів, які жодним законом не передбачені.
Зокрема, у справі №910/2396/18 Верховний Суд повернув касаційну скаргу заявнику, посилаючись на те, що надана ним довіреність не містить інформації щодо надання повноважень на представництво в суді саме адвокату, а не громадянину, та з вказаної довіреності не вбачається укладення договору про надання правової допомоги між скаржником та адвокатом.
З аналогічних підстав Верховний Суд повернув касаційну скаргу ухвалою від 16.10.2018 р. у справі №916/1046/18, зазначивши, що у довіреності вказано податковий номер, серію та номер виданого особі паспорта, місце проживання, проте не зазначено, що товариство уповноважує цю особу як адвоката представляти інтереси заявника на підставі договору про надання правової допомоги.
Натомість у постанові від 12.10.2018 р. у справі №908/1101/17 Верховний Суд дійшов протилежного висновку, наголосивши, що ні Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ні ГПК, ні ЦК України не встановлюють, що в довіреності, виданій на ім'я фізичної особи-адвоката, обов'язково зазначається про те, що такий представник є саме адвокатом. При цьому Суд звернув увагу, що у зазначеному аспекті важливим є те, щоб особа, яка здійснює представництво за довіреністю, мала статус адвоката та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Довіреність визначає лише повноваження адвоката, межі наданих представникові прав та перелік дій, які він може вчиняти для виконання доручення.
Очевидно, що вимоги щодо обов'язкового зазначення у довіреності відомостей про те, що представник є адвокатом, а також щодо укладення між ним та довірителем договору про надання правової допомоги, не узгоджується з чинним законодавством. По-перше, жоден законодавчий чи інший нормативно-правовий акт не встановлює вимоги щодо зазначення у довіреності, виданій адвокату, що такий представник є адвокатом. До того ж закон не містить вимоги щодо зазначення в довіреності договору, на підставі якого її видано. По-друге, процесуальний закон (ч. 2 ст. 16 ГПК, ч. 2 ст. 16 КАС, ч. 2 ст. 15 ЦПК) встановлює вимоги щодо наявності у представника статусу адвоката, а не його зазначення в довіреності.
Отже, вирішальним для суду має бути факт наявності у представника, що здійснює представництво в суді, статусу адвоката. При цьому незазначення такої інформації в довіреності не позбавляє уповноваженого представника цього статусу. Тому з огляду на вимоги ч. 2 ст. 19 Конституції України (щодо можливості суду діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законом) та ст. 204 ЦК України (щодо презумпції правомірності правочину), суд не має підстав для неврахування вказаних довіреностей.
(Не) обов'язкові реквізити
Не менш поширеними підставами для повернення заяв та скарг, підписаних адвокатом, є відсутність у наданому ним ордері «обов'язкових» реквізитів. Дійсно, відповідно до п. 4 Положення про ордер на надання правової допомоги та порядок ведення реєстру ордерів, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 17.12.2012 р. №36, ордер повинен містити обов'язкові реквізити, передбачені цим Положенням.
Однак, як свідчить практика, непоодинокими є випадки повернення заяв та скарг через відсутність реквізитів, обов'язкова наявність яких в ордері не передбачена ні вказаним Положенням, ні жодним нормативно-правовим актом. Зокрема, у справі №826/14291/18 Верховний Суд дійшов висновку, що адвокат не мав права підписувати касаційну скаргу та повернув її на підставі п. 1 ч. 5 ст. 332 КАС, оскільки на звороті копії ордера не було вказано про наявність/відсутність обмежень правомочностей адвоката. У справах №815/1479/18, №819/1847/17 Верховний Суд повернув касаційну скаргу через відсутність у наданому ордері інформації про номер посвідчення адвоката, ким і коли воно було видане.
Водночас жоден нормативно-правовий акт не покладає на адвоката обов'язок вказувати на звороті ордера (його копії) інформацію про відсутність обмежень правомочностей адвоката. Відповідно до ст. 60 КАС, ст. 61 ГПК, ст. 64 ЦПК, обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності або ордері. Згідно з п. 14 Положення №36 про обмеження правомочності адвоката, встановлені угодою про надання правової допомоги, адвокат або керівник адвокатського об'єднання (бюро) зобов'язані бути вказані на звороті ордера.
Зі змісту наведених правових норм чітко вбачається, що законодавець зобов'язує зазначати про наявність обмежень повноважень, а не про їх відсутність. Отже, адвокат не зобов'язаний вказувати на звороті ордера про відсутність обмежень його правомочностей як представника.
Також не можна визнати обґрунтованою відмову у прийнятті скарги з підстав відсутності в ордері інформації про номер посвідчення адвоката та дату його видачі, оскільки більшість посвідчень адвокатів, виданих до 23.04.2016 р., не містять такої інформації. Відповідно до п. 8.1. рішення Ради адвокатів України від 23.04.2016 р. №119, такі посвідчення вважаються чинними та не підлягають обміну або заміні.
Презумпція правомірності чи позиція суду?
Цікавою в аспекті «допуску» адвоката до участі у справі є позиція Верховного Суду щодо «неналежності» договору про надання правової допомоги, укладеного до набрання чинності Законом України від 03.10.2017 р. №2147-VIII та більше ніж за рік до дати подачі касаційної скарги.
Наприклад, у справі №755/11427/17 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відмовив у прийнятті касаційної скарги, попри надання адвокатом ордера на надання правової допомоги клієнту. Відмовляючи у прийнятті скарги, касаційний суд виходив з того, що представник не подав документи, які підтверджують статус представника скаржника як адвоката (свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю або посвідчення адвоката України), а також що договір про надання юридичних (адвокатських) послуг датований до набрання чинності Законом України від 03.10.2017 р. №2147-VIII та більше ніж за рік до дати подачі касаційної скарги. Суд дійшов висновку, що все це робить неможливим встановлення дійсних намірів скаржника щодо уповноваження представника на представництво його інтересів у судах, у тому числі у Верховному Суді.
Очевидно, що такий правовий підхід не відповідає чинному законодавству. По-перше, законодавець чітко визначає види документів, які можуть підтверджувати повноваження адвоката на представництво в суді — ордер або довіреність. Тому визнання цих документів недостатніми для підтвердження повноважень в суді є безпідставним.
По-друге, наявність у представника статусу адвоката можна перевірити в загальнодоступному Єдиному реєстрі адвокатів України, адже саме до нього вноситься актуальна інформація про дату видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю (ст. 17 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
По-третє, жоден нормативно-правовий акт не припиняє представництва за ордером та не позбавляє чинності договору про надання правничої допомоги лише на тій підставі, що вказаний договір був укладений до набрання чинності Законом України від 03.10.2017 р. №2147-VIII та більше ніж за рік до подання касаційної скарги.
Верховний Суд своєю ухвалою від 05.11.2018 р. у справі №755/11427/17 не лише порушує норми процесуального права, але й ставить під сумнів презумпцію правомірності договору про надання правової допомоги (ст. 204 ЦК України). Окрім того, суд вищої інстанції ігнорує положення ст. 631 ЦК України, згідно з якими протягом строку дії договору, який набирає чинності з моменту його укладення, сторони можуть здійснити свої права та виконати свої обов'язки відповідно до умов вказаного правочину.
Окрема думка
Особливий подив викликає позиція Верховного Суду, викладена в ухвалі від 26.11.2018 р. у справі №820/1400/18. У цій справі Суд зазначив ще одну підставу для неприйняття касаційної скарги — зазначення в ордері органом, в якому надається правова допомога «Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду», тоді як Договір не містить вказаного формулювання, а надає право представляти інтереси позивача «в усіх без винятку судах України».Тобто Верховний Суд фактично ставить під сумнів приналежність Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду до системи судів України, що суперечить ст. 125 Конституції України, ст. 3, 17, 37 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Невідомо, якими нормами керувався «новий» Верховний Суд, обґрунтовуючи свою ухвалу, а також незрозуміло, чому судді найвищої судової інстанції після успішного проходження кваліфікаційного оцінювання наводять такі мотиви своїх рішень. Однак очевидно, що відмова у прийнятті скарги з таких підстав не сприятиме підвищенню рівня довіри населення до судової влади.
Оригінал чи копія?
Неоднозначно у судовій практиці вирішується питання щодо того, чи зобов'язаний адвокат надавати оригінал ордера одночасно з поданням до суду процесуальних документів (заяв, скарг тощо). Наприклад, у постанові від 21.11.2018 р. у справі №317/343/17 Верховний Суд вказав, що процесуальний закон не вимагає надання оригіналу ордера до матеріалів справи.
Натомість в ухвалі від 27.11.2018 р. у справі №826/5357/17 Верховний Суд дійшов протилежного висновку, зазначивши, що адвокат як представник для підтвердження своїх повноважень учасника справи повинен надати ордер, тобто оригінальний документ встановленої законодавством форми та змісту. Інші форми цього документа (копії ордера, зокрема, завірені адвокатом) не замінюють обов'язку надавати ордер як основний вид документа, перший та єдиний його примірник.
Вважаємо, що останній правовий підхід не повинен застосовуватися у практичній діяльності, оскільки суперечить нормам ч. 7 ст. 60 ГПК, ч. 6 ст. 59 КАС, ч. 6 ст. 62 ЦПК, відповідно до яких до суду можуть подаватися як оригінали ордера або довіреності, так і їх копії, засвідчені у визначеному законом порядку. При цьому у разі наявності сумнівів щодо відповідності такої копії оригіналу останній може бути витребуваний у встановленому законом порядку.
Також у судовій практиці відсутня єдина правова позиція щодо того, чи мають право адвокати засвідчувати копії ордера або довіреності, що підтверджують їхні повноваження представництва. Зокрема, у справах №813/72/18, №803/886/18 Верховний Суд дійшов висновку, що копія довіреності, засвідчена відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», є належним документом, що підтверджує право особи, яка підписала апеляційну скаргу, на вчинення такої процесуальної дії.
Натомість у справі №826/5357/17 Верховний Суд зазначив, що норми цього Закону не регламентують вид, форму, зміст та порядок подання документів, що підтверджують повноваження представника. В цьому контексті цікавою є позиція Верховного Суду про те, що копія виданого адвокатським об'єднанням ордера має бути завірена виключно керівником цього об'єднання та не може бути засвідчена адвокатом (ухвала від 26.11.2018 р. у справі №810/2835/18).
Проте такі висновки не можна назвати достатньо вмотивованими, оскільки вони не спростовують можливість застосування положень п. 9 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» щодо права адвоката посвідчувати копії документів у справах, які він веде. До того ж зі змісту ч. 4, 6 ст. 59 КАС вбачається, що копії ордера та довіреності можуть бути засвідчені суддею або в іншому визначеному законом порядку. Одним з них є порядок, встановлений п. 9 ч. 1 ст. 20 вищенаведеного Закону. При цьому реалізація наданого адвокату права на посвідчення копій документів не залежить від того, ким видані їх оригінали.
Формальність і недоступність
Не можна залишити поза увагою практику Європейського суду з прав людини щодо доступу до суду, яка повинна застосовуватися судами як джерело права, відповідно до вимог ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст. 11 ГПК, ст. 10 ЦПК.
Наприклад, у рішеннях у справах «Мушта проти України», «Перетяка та Шереметьев проти України», «Ашінгдан проти Сполученого Королівства» тощо ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не вважається абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням (зокрема, щодо умов прийнятності скарг). Такі обмеження не можуть зашкоджувати суті права доступу до суду, повинні мати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.
Натомість з вищенаведених ухвал Верховного Суду про повернення скарг (залишення їх без руху) незрозуміло, чи мають легітимну мету встановлені судом обмеження щодо подання адвокатом копій його посвідчення або свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, оскільки подання цих документів для підтвердження повноважень не передбачається процесуальним законом, а актуальна інформація щодо адвоката міститься в загальнодоступному Єдиному реєстрі адвокатів України.
Також не видається обґрунтованою відмова суду вищої інстанції у доступі до правосуддя з тих підстав, що договір був укладений за рік до подання скарги, а в довіреності відсутня вказівка на наявність у представника статусу адвоката. Безперечно, адвокат не втрачає такого статусу через відсутність вказівки про цей статус у довіреності, оформленій згідно зі встановленими законом вимогами щодо її форми та змісту. Отже, очевидно, що висновки про повернення скарг з вищенаведених підстав є надуманими й такими, що суперечать принципу практичного та ефективного застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Таким чином, незважаючи на завдання Верховного Суду забезпечувати сталість та єдність судової практики, наразі суд вищої інстанції формує суперечливі правові позиції щодо визначення переліку документів для підтвердження повноважень адвоката як представника та вимог до цих документів. Наявність зазначених правових підходів може призвести не лише до труднощів у застосуванні відповідних правових норм судами нижчих інстанцій, але й до порушення права доступу до суду.