Про відсутність єдності в судовій практиці в наш час не говорив тільки лінивий. Заради справедливості варто відзначити, що хоча інколи правовідносини, на перший погляд, здаються подібними, фактичні обставини справ можуть дещо відрізнятися. Відповідно, висновки судів у таких справах також можуть бути різними через різне правозастосування одних і тих самих норм.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Оскільки Україна все більше віддаляється від романо-германської правої сім'ї та все більше прагне до англо-саксонської, в якій широко застосовуються судові прецеденти, то послідовність і сталість висновків Верховного Суду в тих чи інших питаннях правозастосування набуває неабиякого значення для реалізації захисту прав та інтересів у судах. Наразі вирішення питань, що становлять виключні правові проблеми, належить до компетенції Великої Палати Верховного Суду. Тому пропонуємо переглянути, висновки щодо яких питань ми можемо очікувати найближчим часом.
1. Squeeze-out VS Конституція України
Наразі на розгляд Великої Палати ВС була передана справа №908/137/18, в якій фактично ставиться під сумнів правомірність посилання на Директиву під час прийняття законодавства про «squeeze-out». Скаржник у справі також ставить під сумнів дотримання передбаченої чинним законодавством процедури під час ратифікації угоди про асоціацію.
КГС ВС дійшов висновку, що справа №908/137/18 відповідає кількісному та якісному критеріям наявності виключної правової проблеми, оскільки за даними Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, за період дії ст. 652 Закону України «Про акціонерні товариства» з 04.06.2017 р. до 12.07.2019 р. в Україні було проведено 287 процедур squeeze-out. Загальна вартість викуплених акцій, яка має бути виплачена покупцями на користь міноритарних акціонерів, становить приблизно 1 350 743 773 грн, з яких на ескроу-рахунки станом на 31.03.2019 р. покупці фактично вже перерахували 1 024 826 226 грн. Визнання процедури squeeze-out такою, що не відповідає положенням ст. 41 Конституції України, потенційно зачіпає права понад 440 тис. міноритарних акціонерів.
Питання конституційності норм щодо процедури squeeze-out вже більше ніж 20 років викликають наукові дискусії. Погляди науковців на це питання є протилежними. Окрім того, про наявність виключної правової проблеми свідчить те, що у липні 2019 р. до Конституційного Суду України надійшло конституційне подання 47 народних депутатів України щодо перевірки на відповідність Конституції України та визнання неконституційними низки положень чинних законів, які регулюють процедуру squeeze-out. Асоціація правників України оприлюднила відкрите звернення до Конституційного Суду України, в якому заперечується визнання неконституційними відповідних положень законів. У серпні 2019 р. група учасників фондового ринку та громадських організацій оприлюднила звернення до Конституційного Cуду України, в якому зазначила про неконституційність норм, якими запроваджується процедура squeeze-out.
2. Проценти після настання строку погашення кредиту
Ухвалою від 10.09.2019 р. Велика Палата ВС прийняла до розгляду справу №912/1120/16. Передача цієї справи на розгляд Великої Палати ВС зумовлена необхідністю вирішення питання права в частині отримання банками процентів як плати за користування кредитом після настання строку погашення кредиту. Згідно з висновками КГС ВС, виключна правова проблема полягає в колізії щодо питання встановлення правової природи процентів за користування кредитними коштами за кредитним договором, нарахованих банком після настання строку погашення кредиту щодо позичальника, стосовно якого порушено і триває провадження у справі про банкрутство, а також чи є такі проценти мірою відповідальності за порушення грошового зобов'язання в розумінні приписів ст. 625 ЦК України, якою передбачений спеціальний вид відповідальності за прострочення виконання грошового зобов'язання. Наразі в наявній судовій практиці вказана виключна правова проблема не знайшла остаточного вирішення.
3. Нарахування штрафних санкцій у випадку, якщо в договорі сторони не погодили розмір цих штрафних санкцій
Нещодавно до провадження Велика Палата ВС прийняла справу №904/4156/18, в якій КГС ВС вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 21.06.2017 р. у справі №910/2031/16. Згідно з висновком ВСУ, встановивши розмір і термін нарахування штрафних санкцій за порушення грошового зобов'язання, законодавець передбачив також право сторін врегулювати ці відносини в договорі.
Розглядаючи справу №904/4156/18, суд у складі суддів об'єднаної палати КГС у складі ВС вважає за необхідне відступити від такого висновку ВСУ, оскільки вважає, що зазначена норма не встановлює конкретного розміру штрафних санкцій, які підлягають нарахуванню за порушення господарського грошового зобов'язання у випадку, якщо в договорі сторони не погодили розмір цих штрафних санкцій, однак зазначили щодо їх нарахування відповідно до ст. 231 ГК України.
4. Позовна давність та віндикація
Підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати ВС є необхідність вирішення питання щодо застосування судами положень ст. 256, 261 ЦК України під час визначення початку перебігу позовної давності у правовідносинах, що регулюються ст. 388 ЦК України, а саме з моменту, коли особа довідалася/або могла довідатися про порушення її права, тобто з моменту вибуття майна з власності або користування, чи з моменту, коли особа довідалася/або могла довідатися про порушення свого права шляхом набуття майна особою, у якої це майно знаходиться на час подачі позову.
При цьому КГС ВС, передаючи справу на розгляд Великої Палати ВС, посилався на позиції, висловлені у постанові КГС ВС від 21.05.2019 р. у справі №911/2817/17 та постановах КЦС ВС від 16.08.2018 р. у справі №711/802/17, від 6.06.2018 р. у справі №520/14722/16‑ц.
Зокрема, у постанові від 21.05.2019 р. у справі №911/2817/17 КГС ВС висловлена позиція, що право власності держави на спірну земельну ділянку було порушено, коли земельна ділянка вибула з володіння держави у володіння іншої особи, а не в момент укладення цією особою наступного правочину з відчуження земельної ділянки та не з моменту набрання чинності судовим рішенням, яким підтверджується факт неправомірності вибуття спірної земельної ділянки та порушення права власності держави, а початок перебігу позовної давності збігається з моментом звернення прокурора з позовом у такій справі.
У постанові КЦС ВС від 16.08.2018 р. у справі №711/802/17 висловлена позиція щодо відсутності пропуску позивачем позовної давності, оскільки відповідач, який є останнім власником спірного майна, набув права власності на об'єкт нерухомого майна 25.01.2017 р., а з позовом прокурор звернувся до суду 02.02.2017 р., тобто в межах строку позовної давності.
У постанові від 6.06.2018 р. у справі №520/14722/16‑ц КЦС ВС також виходив з того, що позов був поданий в межах трирічного строку, оскільки набуття відповідачами як останніми набувачами спірної земельної ділянки відбулося на підставі договору купівлі-продажу від 29.06.2016 р., а до суду з цим позовом Одеська міська рада звернулася 21.11.2016 р.
Отже, наразі спостерігаються суперечливі позиції судів різних юрисдикцій щодо застосування ст. 256, 261 ЦК України під час визначення початку перебігу позовної давності у правовідносинах, що регулюються ст. 388 ЦК України.
5. Перехід за договором про відступлення права вимоги арбітражного застереження
КГС ВС дійшов висновку про необхідність відступити від позиції ВСУ у справі №910/8318/16. Передаючи справу на розгляд Великої Палати КГС, ВС зробив висновок, що перш ніж вирішувати спір з вимогою до юридичної особи-нерезидента відповідати нормам ГПК України, суд повинен визначити, чи підсудна справа за участю іноземної особи господарським судам України на підставі норм Закону України «Про міжнародне приватне право» та чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд зазначив, що відступлення права вимоги не спричиняє будь-яких змін в умовах основного договору, окрім тих, що пов'язані із заміною первісного кредитора новим і передбачені договором відступлення права вимоги. До нового кредитора переходить право вимоги за основним договором в обсязі та на умовах, які існували на момент переходу цих прав. Однією з таких умов, на підставі якої переходить право вимоги, є збереження передбаченого договором порядку вирішення спорів у відносинах між боржником і кредитором. Цей порядок не пов'язаний нерозривно з особою попереднього кредитора, відповідає волевиявленню боржника та дозволяє забезпечити обраний ним спосіб захисту його інтересів.
При цьому колегія суддів КГС ВС враховує, що Велика Палата ВС постановою від 28.08.2018 р. у справі №906/493/16 відступила від правового висновку ВСУ, викладеного у постанові від 18.10.2017 р. у справі №910/8318/16, шляхом його уточнення (доповнення). Водночас у зазначеній постанові Великої Палати ВС не досліджувалося питання, чи переходить за договором про відступлення права вимоги арбітражне застереження, яке викладене в умовах основного договору.
6. Venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки)
На розгляді Великої Палати ВС перебуває справа №145/2047/16‑ц. Касаційна скарга мотивована тим, що факт отримання орендної плати за користування земельними ділянками не свідчить про обізнаність позивача зі спірними договорами оренди земельних ділянок, умовами таких договорів та погодження всіх істотних умов. Початок перебігу строку позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Про існування спірних договорів та їхні умови позивачу стало відомо лише з моменту вручення йому відповідачем примірників спірних договорів у 2016 р. Позивач не підписував спірних договорів. До цього часу він не знав і не міг знати про те, що вони існують. Звертається увага, що позивач отримував кошти від відповідача за фактичне користування земельними ділянками, а не на підставі договорів оренди.
Колегія суддів КЦС ВС визначила, що є підстави для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові ВСУ від 22.04.2015 р. у справі №6‑48цс15. Окрім того, мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати, колегія суддів зазначила, що існує потреба формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування п. 6 ст. 3 ЦК України та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору, для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему.
7. Документальне підтвердження здійснення розрахунку за договором
Під час розгляду справи №916/667/18 колегія суддів КГС ВС висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях КЦС ВС, а тому справа №916/667/18 була передана до Великої Палати.
Передаючи справу на вирішення до Великої Палати КГС, ВС зазначив, що у справі №916/667/18 предметом позову також є вимоги про розірвання договору купівлі-продажу з підстав несплати вартості проданого майна. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до п. 5 договору, продавці отримали гроші у відповідних частках повністю до підписання вказаного договору. Підписання цього договору свідчить про те, що розрахунки за частки у статутному капіталі товариства здійснені повністю, а також про те, що з боку продавців до покупців немає претензій щодо оплати. Договір був посвідчений приватним нотаріусом.
У цій справі КГС ВС висловив намір відступити від правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах КЦС ВС у справі №308/13400/14‑ц від 21.03.2018 р. та у справі №361/558/15‑ц від 17.04.2019 р., зазначивши, що умови навіть посвідченого нотаріусом договору про отримання оплати за товар, за відсутності інших належних та допустимих доказів, у тому числі документального підтвердження здійснення розрахунку, а також за наявності заперечень однієї зі сторін щодо оплати, не є достатнім та допустимим доказом вчинення такої оплати. Тому вказані умови договору не можуть свідчити про беззаперечне виконання цього договору, про відсутність істотного порушення договору та про відсутність підстав для розірвання договору згідно зі ст. 651 ЦК України.
КГС ВС зауважив, що відповідно до ст. 74 ГПК України (ч. 1 ст. 81 ЦПК України), кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а тому суд не має права ухилятися від встановлення обставин та перевірки тих доводів, на які посилається позивач, лише з підстав наявності в договорі згадки про здійснення покупцем оплати.
8. Належний відповідач у спорах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, його посадовою або службовою особою
Сьогодні існують різні підходи у практиці Верховного Суду щодо визначення належного відповідача у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, його посадовою або службовою особою (зокрема, органами державної виконавчої служби). Цей висновок зробив КЦС ВС на підставі аналізу постанов Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 р. у справі №910/23967/16 та від 03.07.2019 р. у справі №750/1591/18‑ц, постанов КЦС ВС від 11.04.2018 р. у справі №461/4137/14, від 01.08.2018 р. у справі №520/4116/16‑ц та від 20.02.2019 р. у справі №489/515/17, постанов КГС ВС від 10.07.2018 р. у справі №910/3007/16 та від 20.06.2019 р. у справі №910/17999/17.
У зазначених судових рішеннях ВС відрізняються висновки щодо статусу ДКСУ у справах, де відповідачами виступають державні органи (держава) як сторона спору, яка має здійснювати відшкодування за порушені права позивачів від імені держави у разі присудження такого відшкодування. Зокрема, у постанові Великої Палати ВС від 19.06.2018 р. у справі №910/23967/16 міститься висновок про те, що орган виконавчої служби та ДКСУ є органами державної влади, через які держава бере участь у судовому процесі як відповідач. Однак Велика Палата ВС у постанові від 03.07.2019 р. у справі №750/1591/18‑ц погодилася з рішенням суду першої інстанції в частині стягнення відшкодування шкоди безпосередньо з органу державної влади, яким (посадовими чи службовими особами якого) вона була завдана, не вимагаючи залучення ДКСУ. Водночас у постанові КЦС ВС від 20.02.2019 р. у справі №489/515/17 міститься висновок, який зводиться до того, що належними відповідачами у справах про відшкодування шкоди, заподіяної державою (зокрема, через неналежне забезпечення державною виконавчою службою виконання судового рішення), є держава Україна в особі Міністерства юстиції України та ДКСУ.
Наразі вирішення цих суперечностей практики правозастосування передали до Великої Палати. КЦС ВС вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 08.11.2017 р. у справі з провадженням №6‑99цс17, та сформувати єдину правозастосовчу практику у спорах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, його посадовою або службовою особою, з позиції визначення належного відповідача для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому ця справа містить виключну правову проблему, а її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
9. Питання подвійного стягнення за договором позики та договором іпотеки
Ухвалюючи рішення у справі №361/7543/17, яка була передана на розгляд ВП ВС, суди попередніх інстанцій одночасно задовольнили вимоги про стягнення боргу за договором позики та звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на правовий висновок ВСУ у постанові від 03.02.2016 р. у справі №6‑1080цс15, вважаючи, що це не є подвійним стягненням боргу.
У цій постанові ВСУ вказав, що звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до заміни основного зобов'язання на забезпечувальне. Тому задоволення вимог за дійсним основним зобов'язанням одночасно зі зверненням стягнення на предмет іпотеки не зумовлює подвійного стягнення за основним зобов'язанням, оскільки відсутня домовленість сторін про його заміну забезпечувальним зобов'язанням. Проте КЦС ВС вважає за необхідне відступити від висновку щодо одночасного задоволення вимог про стягнення боргу за основним зобов'язанням зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, оскільки одночасне стягнення заборгованості зі зверненням стягнення на предмет іпотеки є фактично подвійним стягненням суми заборгованості, яка підлягає виплаті кредитору.
КЦС ВС вважає, що в тому випадку, якщо позивач (кредитор та іпотекодержатель) об'єднує у своєму позові дві такі позовні вимоги, то суд не може одночасно звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за кредитним договором чи договором позики. У такому випадку суд має зазначити в резолютивній частині рішення лише про звернення стягнення на предмет іпотеки із зазначенням суми заборгованості за договором, а розрахунок суми заборгованості має наводитися в мотивувальній частині рішення.
Також КЦС ВС вказує, що надалі кредитор не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом до боржника про стягнення заборгованості в тому випадку, якщо вартості реалізованого іпотечного майна не вистачило для повного задоволення його вимог. Тут слід згадати про ще одну суперечність у практиці правозастосування, а саме — наявність протилежних правових висновків КГС ВС та КЦС ВС щодо застосування наслідків недійсності вимог іпотекодержателя за основним зобов'язанням у разі звернення стягнення на предмет іпотеки.
10. Чим підтверджуються повноваження адвоката
На розгляд Великої Палати ВС було передано справу №320/5420/18, в якій ставиться питання щодо підтвердження повноважень адвоката. КАС ВС вбачає за необхідне відступити від правового висновку, висловленого КЦС ВС від 29.05.2019 р. у справі №202/5348/18, згідно з яким повноваження представника, яким є адвокат, мають бути підтверджені саме оригіналом ордера, виданого на ведення справи в суді, або довіреністю.
На думку КАС ВС, оскільки Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не містить вказівки на класифікаційну ознаку документів, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, зокрема за стадіями їх створення (а саме оригінал або копію), то можна зробити висновок, що повноваження адвоката як представника сторони мають бути підтверджені оригіналом ордера або довіреністю (оригіналом) цієї сторони, що посвідчує такі повноваження, або їх копією, засвідченою у визначеному законом порядку особою, яка має повноваження на засвідчення копії.
Отже, можна стверджувати, що розбіжності у практиці правозастосування одних і тих самих норм часто виникають у зв'язку з різними позиціями судів господарської та цивільної юрисдикцій. Проте передача вирішення таких розбіжностей на розгляд Великої Палати ВС призводить до позитивної динаміки формування бажаної та очікуваної єдності судової практики. Залишається сподіватися, що Велика Палата ВС буде послідовною та не відступатиме від своїх правових позицій.