У 2017 р. в порядку судової реформи в цивільне, адміністративне, господарське процесуальне законодавство було впроваджено абсолютно новий термін в Україні — «електронний доказ». Таким чином, законодавець фактично розширив поняття доказів та їхні види.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У ЦПК України, КАС України та ГПК України поняття електронного доказу є уніфікованим та являє собою інформацію в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, які мають значення для справи: електронні документи (текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), вебсайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис».
До судової реформи 2017 р. в Україні користувалися поняттям «електронний документ», яке в українському законодавстві існує з 2003 р., з моменту прийняття Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг». Відповідно до зазначеного Закону, електронний документ — це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа.
Однак, незважаючи на фактично революційне закріплення терміну та категорії «електронний доказ» у процесуальному законодавстві України, в кодексах не встановлено жодних специфічних правил надання судами оцінки таким доказам під час вирішення спорів, на них розповсюджуються загальні правила оцінки судами доказів. Натомість у судовому процесі розвинених іноземних держав електронні докази використовуються як інструмент доказування протягом тривалого часу, достатньо широко та багатогранно.
У цій статті розглянемо питання надання оцінки електронним доказам судами на прикладі Сполучених Штатів Америки як держави-представниці англо-американської системи права, а також Німеччини, Республіки Білорусь, Російської Федерації як держав-представниць романо-германської системи права.
Американський досвід
На мою думку, найбільш показовим іноземним досвідом у застосуванні електронних доказів у судовому процесі є саме досвід США. Насамперед, це пов'язано з тим, що подання, дослідження та надання оцінки електронним доказам є однією з форм виявлення електронних технологій у судовому процесі. До того ж США, по‑перше, є однією з передових країн у питанні науково-технічного прогресу; по‑друге, країною зі сталим законодавством; по‑третє, з добре розвиненою доказовою системою, враховуючи довготривале існування змагального процесу в суді.
З електронними доказами в США судам масово довелося зіштовхнутися вже з кінця 1960‑х років, на які припала поява в цивільному обігу електронно‑обчислювальних машин. У 1975 р. в США був прийнятий кодифікований акт — Федеральні правила доказування, які регламентують процесуальний порядок доказування. Аналіз правила №1001 Федеральних правил доказування США визначає, що письмові документи та записи складаються з літер, слів або цифр чи їх еквівалентів, виконаних від руки, на друкарській машинці, друкуванням, фотостатуванням, фотографуванням, магнітними імпульсами, механічним або електронним записом чи іншим способом. Отже, законодавство США відносить електронні докази до письмових, не виділяючи їх в окремий вид.
Безпосередньо порядок надання оцінки електронним доказам у справі, визнання їх достовірними та допустимими, незважаючи на існування законодавчого акту, в США здійснюється дуже детально на підставі судово-прецедентної практики. Як свідчать наукові джерела, ще у 1970‑х роках у суддів США виникло питання, що стосується допустимості доказу: чи є оригіналом роздрукований електронний документ, створений за допомогою електронної обчислювальної машини. У процесі правозастосування суди США відійшли від формального підходу до цього питання та визнали, що оскільки інформація, виведена за допомогою ЕОМ, людина сприймає візуально чи аудіально, то така інформація фактично є письмовим доказом та відповідає критерію допустимості як доказ.
Тобто сьогодні у судів США не постає питання про те, чи є той чи інший електронний доказ оригіналом або копією, оскільки така ідентифікація втратила сенс. Такий підхід судів США значно спростив процес визнання електронних доказів у справі допустимими та сприяв досягненню цілі цивільного процесу — захисту порушених прав, свобод та інтересів громадян.
Цифровий підпис як обов'язковий реквізит визнання достовірним електронного доказу в Німеччині
Щодо європейського досвіду використання електронних доказів та надання їм оцінки в судовому процесі, то аналіз норм цивільних процесуальних законів деяких країн свідчить про те, що спеціального та детального поняття «електронного доказу» вони не містять. За основу дослідження порядку оцінки електронних доказів я взяла Німеччину, оскільки її правова система входить до романо-германської правової сім'ї та посідає в ній визначне місце.
Аналіз норм Цивільного процесуального кодексу Німеччини від 2005 р. свідчить про те, що в ньому відсутній термін «електронний доказ». Натомість розд. 130а Цивільного процесуального укладення Німеччини має назву «Електронний документ» та надає таке роз'яснення: «Якщо для підготовчих письмових клопотань та додатків до них, петицій, заяв сторін, інформації, свідчень, звітів та декларацій третіх осіб є обов'язковою письмова форма, а вони подаються як електронні документи, то вони мають містити кваліфікований електронний підпис відповідно до Закону про електронний підпис (Signaturgesetz)».
Натомість розд. 371а Цивільного процесуального укладення Німеччини «Доказове значення електронних документів» виділяє приватні та публічні електронні документи, а також документи, що оформлені за допомогою електронної пошти. Норми цього розділу передбачають, що достовірними та допустимими є такі дані: факти, що містяться у приватних записах та документах, які викладені у формі електронних документів та мають кваліфікований електронний підпис; обставини, викладені у надісланому електронному повідомленні із зареєстрованого фізичною особою облікового запису «De‑Mail» (відповідно Закону про електронну пошту (Gesetz De‑Mail)), який призначений лише для такої особи; обставини, викладені в електронному документі, створеному відповідно до вимог щодо формування публічних електронних документів органом державної влади в межах його службових обов'язків (такий документ містить кваліфікований електронний підпис органу державної влади, який його створив).
Тобто основним реквізитом електронного доказу для визнання його достовірним з боку суду є наявність в ньому кваліфікованого електронного підпису. Водночас у цьому ж розділі зазначено, що суть електронного доказу може викликати сумнів лише в тому випадку, якщо про це заявить виключно власник кваліфікованого електронного підпису.
Таким чином, аналіз цивільного процесуального законодавства Німеччини в питанні визнання достовірним доказом електронного доказу виходить з того, що поданий електронний доказ є достовірним, за умови наявності кваліфікованого електронного підпису, якщо держатель такого підпису не заявив про інше.
Найближчі українські сусіди та їхній досвід в оцінці електронних доказів
Цивільне процесуальне законодавство сусідніх до України держав — Республіки Білорусь та Російської Федерації — не містить окремого поняття «електронні докази», не виділяє їх як окремий вид доказів та відносить електронні докази до письмових.
У ст. 192 ЦПК Республіки Білорусь передбачено, що письмовими доказами є офіційні та приватні документи, а також загальнодоступна інформація, записана буквами або виконана у формі цифрового, графічного запису, розміщена у глобальній комп'ютерній мережі Інтернет, отримана у встановленому законодавством порядку, листування та записи ділового або особистого характеру, що містять відомості про факти, які мають значення для справи. Документи, отримані за допомогою електронної, обчислювальної та іншої техніки, вважаються доказами, за умови їх належного оформлення. Достовірність та цілісність електронного доказу підтверджується електронним цифровим підписом.
У ч. 1 ст. 71 ЦПК Російської Федерації закріплено, що письмовими доказами є відомості про обставини, які мають значення для розгляду і вирішення справи, акти, договори, довідки, ділова кореспонденція, інші документи та матеріали, виконані у формі цифрового, графічного запису, в тому числі отримані за допомогою факсимільного, електронного чи іншого зв'язку, з використанням інформаційно‑телекомунікаційної мережі «Інтернет», документи, підписані електронним підписом у порядку, встановленому законодавством Російської Федерації, або виконані іншим способом, що дозволяє встановити достовірність документа.
Наразі норми цивільного процесуального законодавства обох країн не містять жодних особливих вимог щодо дослідження та оцінки електронних доказів судами. Аналіз білоруського та російського ЦПК дозволяє зробити очевидний висновок про те, що суд, досліджуючи та надаючи оцінку електронним доказам, як і в Україні, з позиції їх належності, допустимості та достовірності, в сукупності з іншими доказами у справі, бере до уваги форму зовнішнього існування електронного документа (паперову або машинну), а також наявність електронного цифрового підпису як підтвердження цілісності документа та його справжності.
Висновки
Як свідчить все вищевикладене, іноземна практика оцінки електронних доказів є тотожною національній з позиції їх оцінки за критеріями належності, достовірності та допустимості. Відсутність чіткої законодавчої регламентації порядку подання, збирання, забезпечення та процесу оцінки судами електронних доказів є спільною рисою для України та її сусідніх держав. На мою думку, це пов'язано з тим, що вони порівняно нещодавно здобули незалежність, а нормотворча та правозастосовна практики цих країн тільки перебувають на шляху становлення.
Проаналізовані вище законодавчі акти свідчать про те, що Україна зробила неабиякий крок вперед, закріпивши у процесуальному законодавстві поняття «електронний доказ» із достатньо детальним його тлумаченням. Хоча, звичайно, українське процесуальне законодавство потребує більш чіткого регулювання порядку оцінки електронних доказів судами. Я вважаю, що в питаннях спрощення визнання електронних доказів допустимо було б ефективно запозичити досвід у США для України. Проте наразі це фактично неможливо, оскільки в нормотворчій діяльності України превалює формальний підхід, а правові системи нашої країни та США належать до різних правових сімей, які мають різні основи та принципи. Однак, у будь-якому випадку, законодавцю необхідно внести зміни до процесуальних законів, деталізувавши питання надання оцінки саме електронним доказам як окремому виду доказів, оскільки сьогодні судова практика визнання електронних доказів належними та допустимими залишається суперечливою.