Верховна Рада України 12.02.2015 прийняла проект Закону №1656 «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон), який вступає в силу з 29.03.2015. Зазначеним законом було внесено низку змін, зокрема і до процесуального законодавства. Одними із надзвичайно важливих новел стали зміни щодо порядку подання заяв про перегляд судових рішень до Верховного Суду України (далі – ВСУ), а також порядку надання допуску за заявами про перегляд рішень.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Так, Законом було внесено зміни до ст. 358 Цивільного процесуального кодексу України щодо порядку подачі заяви про перегляд рішення Верховним Судом України. Відтепер така заява повинна подаватись безпосередньо до ВСУ. Крім того, власне питання надання допуску за заявами про перегляд ВСУ рішень також тепер належить до компетенції останнього. З одного боку, ця новела є беззаперечно позитивною. Позитивність такого нововведення полягає у тому, що нарешті питання наявності підстав для перегляду рішень судів касаційної інстанції, зокрема ВССУ, вирішує не суд, який приймав оскаржуване рішення (що в свою чергу нерідко давало підстави для сумніву в його неупередженості), а абсолютно незалежна від суду касаційної інстанції судова установа.
Проте описаний механізм все-таки має суттєві недоліки. Зокрема надання повноважень ВСУ вирішувати питання допуску, фактично призводить до виникнення так званої «другої касаційної інстанції», що свого часу стало однією з підстав для позбавлення ВСУ таких повноважень. До того ж основним недоліком такого механізму є навантаження, яке тепер ляже на плечі ВСУ. Якщо раніше поверненням необґрунтованих заяв займались три касаційні інстанції, то тепер весь цей масив роботи повинен здійснювати ВСУ. Результатом цього може бути необґрунтована відмова у наданні допуску до провадження, затягування строків розгляду питання надання допуску та справ, об’єктивною причиною чого може стати надмірне завантаження суддів ВСУ. У цьому контексті вважаємо за доречне створення у складі ВСУ відповідного органу за участю суддів ВСУ та суддів відповідного суду касаційної інстанції (господарської, адміністративної та загальної юрисдикцій), який і займатиметься вирішенням питання надання допуску. Зазначений механізм забезпечить об’єктивність у вирішенні питання допуску, оскільки дослідженням заяви займатимуться судді з різних, не пов’язаних між собою судових інстанцій, а залучення суддів із відповідних касаційних інстанцій до вирішення питання допуску заяв про перегляд рішень Верховним Судом України сприятиме зменшенню навантаження на суддів ВСУ.
Недоліки в новелах
Залишилось невирішеним питання можливості учасників процесу фактично неодноразово звертатись до ВСУ з заявою про перегляд рішення, яке вже переглядалось Верховним Судом України, або можливості сторони переглянути у ВСУ рішення, яке було винесене з урахуванням висновків ВСУ про перегляд судового рішення. Такий стан справ фактично дає змогу деяким учасникам справи ігнорувати висновки ВСУ щодо конкретної норми, які були надані за результатами перегляду рішення, і звертатися повторно до ВСУ про перегляд судового рішення у зв’язку з неоднаковим застосуванням норм, щодо яких вже були зроблені висновки Верховним Судом України у конкретному випадку.
На сьогодні немає такої підстави для відмови у наданні допуску на перегляд Верховним Судом України рішення суду як подання заяви щодо неоднакового застосування тих норм, про які ВСУ вже надав свій висновок у справі і рішення суду касаційної інстанції було ухвалено саме з урахуванням зазначених висновків ВСУ.
Ще більш проблемною є ситуація, яка на сьогодні має місце у реальній практиці. Так, за результатами перегляду окремих судових рішень ВССУ у кредитних спорах за заявами банку Верховний Суд України прийняв остаточне рішення про відмову в задоволенні заяв, залишено без змін судові рішення суду касаційної інстанції з констатацією правильності застосування норм матеріального права у справах. Попри це, банк продовжує здійснювати повторне подання заяв про перегляд рішень касаційної інстанції у цих справах, що, окрім зловживання процесуальними правами, є зазіханням на порушення основоположних принципів правової певності, верховенства права та принципу resjudicata.
Відсутність правових підстав для здійснення банком таких дій підтверджується (1) положеннями ст. 360-7 ЦПК, згідно з яким рішення ВСУ є обов’язковими, зокрема для всіх суддів України, а також остаточним у контексті завершення розгляду справ, (2) ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, враховуючи вимогу дотримання принципу правової визначеності, який, крім іншого, потребує, щоб остаточні рішення судів (відповідні рішення ВСУ у цих справах) не піддавалися сумнівам, (3) обов’язковою для України практикою Європейського суду з прав людини щодо принципу resjudicata, остаточності судового рішення, принципу правової визначеності, неприпустимості повторного розгляду вже раз вирішеної справи (справи «МПП» Голуб» проти України», «Совтрансавто Холдинг проти України», «Полтораченко проти України», «Тімотієвіч проти України», «Трегубенко проти України»).
Проте, з одного боку, невизначеність, а можливо, і недосконалість врегулювання процедури надання допуску справи до провадження ВСУ, призводить до того, що (1) є можливість для ініціювання повторного перегляду Верховним Судом рішення, за яким ним же було прийнято остаточне рішення та надано відповідні висновки, (2) суд касаційної інстанції щоразу здійснює за повною процедурою вирішення питання надання допуску за повторними заявами про перегляд, без врахування того факту, що у справі ВСУ вже прийняв остаточне рішення (у наведеному прикладі ВССУ уже двічі ухвалював відмову в допуску).
Безумовно, на фоні зазначеної практичної проблематики позитивним є розширення Законом переліку підстав для подання заяви про перегляд ВСУ судових рішень, зокрема, введення такої підстави як «невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права».
До того ж конкретизація такої підстави у процесуальному законі фактично надає опосередкований механізм для відмови у допуску справи до ВСУ у зазначених ситуаціях. Зокрема підставою для відмови у допуску може бути факт невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції висновку, викладеному у постанові ВСУ, оскільки як і в першому, так і в другому випадку, судові рішення судів касаційної інстанції в будь-якому разі є відповідними висновкам, викладеним у постановах ВСУ, до того ж прийнятих у цих справах.
На жаль, внесені Законом зміни та навіть розглянутий вище механізм вирішення ситуації не дають остаточного варіанту усунення такої прогалини.
Ситуативне обмеження
Насамкінець, необхідно зачепити ще одне актуальне питання інституту, про який йдеться у цій статті.
Аналіз положень ЦПК щодо процедури розгляду питання допуску не дає чіткого розуміння, чи здійснюється такий розгляд у відкритому судовому засіданні з дотриманням всіх процесуальних прав та гарантій сторін.
Водночас на практиці ВССУ, на відміну від судів касаційної інстанції інших спеціалізацій, розглядає заяви про перегляд рішення ВСУ у відкритому судовому засіданні.
Очевидно, що розгляд питання допуску у судовому засіданні є реалізацією принципів змагальності та рівності сторін, однак знову-таки неврегульованість цього питання призводить до того, що суд касаційної інстанції самостійно визначає обсяг прав та обов’язків сторін, а також саму процедуру розгляду.
Зокрема за умов прийняття до розгляду та задоволення різного роду загальних процесуальних клопотань сторін, ВССУ відмовляє у відкликанні поданих заяв про перегляд, посилаючись на те, що подання заяви про відкликання не передбачено процесуальним законодавством у цій сфері.
Наприклад, у нашому випадку суд касаційної інстанції під час тривалого розгляду питання допуску з неодноразовим відкладенням розгляду з різних причин, відмовляє стороні на письмові клопотання про ознайомлення з матеріалами заяв про перегляд, посилаючись на те, що таке право не передбачене ст. 27 ЦПК України.
Водночас ні ст. 27 ЦПК України, ні будь-які інші положення процесуального законодавства не містять обмеження права на ознайомлення з матеріалами справ чи заяв, зокрема ні під час розгляду справи судом касаційної інстанції, ні під час вирішення ним питання допуску до провадження ВСУ.
Зазначене є проявом ситуативного обмеження прав та процесуальних гарантій сторін, що є неприпустимим в умовах сьогодення. Одним із шляхів подолання прогалини є вдосконалення всієї процедури перегляду справи ВСУ.
Інститут перегляду судових рішень Верховним Судом України є та повинен бути невід’ємною частиною вітчизняної судової системи, проте його врегулювання та подальше вдосконалення слід здійснювати зі збереженням та врахуванням цілей його існування, – забезпечення єдності судової практики, а не створення можливості для сторін здійснити перегляд справи у так званій «другій касаційній інстанції».