Новою редакцією Кодексу адміністративного судочинства України, схваленою Законом України від 03.10.2017 р. №2147-VIII (далі – КАСУ), серед іншого, вдосконалено «процесуальний фільтр» допуску касаційних скарг до розгляду в суді касаційної інстанції.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Згідно зі змістом п. 2 ч. 5 ст. 328 КАСУ, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності, крім таких випадків:
- якщо касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
- якщо особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, під час розгляду іншої справи;
- якщо справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
- якщо суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Таким чином, суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню (п. 1 ч. 1 ст. 333 КАСУ).
Проте на практиці через відсутність законодавчого визначення вище наведених понять постали певні питання:
- Які правові явища охоплюються поняттям «питання права, що мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики»?
- Як розуміти поняття «суспільний інтерес» та в якому випадку суспільний інтерес потрібно вважати значним?
- Які критерії визначення того, що справа має виняткове значення для її учасника, який подає касаційну скаргу?
- Чи зобов’язаний учасник справи незначної складності, який подає касаційну скаргу, вказати положення п. 2 ч. 5 ст. 328 КАСУ, на підставі якого судове рішення у його справі може бути допущене до перегляду у Верховному Суді?
- Чи зобов’язаний учасник справи незначної складності, який подає касаційну скаргу, надати докази та навести доводи на обґрунтування наявності обставин, що є підставою для допуску судового рішення у його справі до перегляду у Верховному Суді?
- Чи уповноважений суд з власної ініціативи розглядати питання про допуск до перегляду у Верховному Суді судового рішення у справі незначної складності, якщо в касаційній скарзі відсутнє обґрунтування наявності підстав для такого допуску?
Практика ЄСПЛ та Конституційного Суду України
Венеціанська комісія 23.10.2015 р. ухвалила позитивний висновок щодо проекту Закону України про внесення змін до Конституції України (в частині правосуддя), підготовленого Робочою групою Конституційної Комісії з питань правосуддя. Вона рекомендувала та схвально оцінила положення, які пропонувалися для внесення до тексту Конституції України, щодо вдосконалення засад здійснення судочинства, вдосконалення положень у частині юрисдикції судів тощо. Після отримання цього висновку Венеціанської комісії Верховна Рада України внесла відповідні зміни до Конституції України в частині правосуддя.
Так, п. 8 ч. 1 ст. 129 Конституції України регламентує забезпечення права на апеляційний перегляд справи та на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Така редакція п. 8 ч. 1 ст. 129 КУ має мінімізувати ризики розширеного тлумачення вже на рівні прийняття окремого закону винятків із цього правила, що в результаті призводить до обмеження конституційного права особи на оскарження судового рішення. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 129 КУ, законом можуть бути визначені також інші засади судочинства.
Раніше, до внесення змін у Конституцію України в частині правосуддя, діяла 4-ланкова судова система, яка призвела певною мірою до знецінення судового рішення, а також викликала бажання та звичку фізичних осіб і суб’єктів господарювання вимагати його перегляду заради процесу, витрачаючи час на прийняття судового рішення та його виконання, що призвело до втрати ефекту захисту порушеного права судовою системою.
Щодо забезпечення права на касаційне оскарження, Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав у своїх рішеннях, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання остаточного характеру судового рішення. Це означає, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового судового рішення лише через те, що вона хоче нового розгляду та вирішення розглянутої судом справи. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду справ мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства. Перегляд справи не має замінювати апеляцію, а можливість існування 2-х різних поглядів на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки з цього правила можуть бути лише у разі наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (п. 40 Рішення ЄСПЛ від 03.04.2008 р. у справі «Пономарьов проти України»).
Тому встановлення в законі (в КАСУ) виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення.
Запровадження визначених у чинному КАСУ касаційних «фільтрів», з одного боку, є свідченням виконання Україною рекомендацій Венеціанської комісії щодо вдосконалення системи правосуддя та здійснення судочинства шляхом надання можливості Верховному Суду розглядати будь-яку справу через використання касаційних «фільтрів». Таке використання в частині підстави для допуску до касаційного оскарження обумовлює різноманітність обставин, які підтверджують наявність відповідної підстави для перегляду судових рішень Верховним Судом та мають бути встановлені чітким переліком у законі.
Надання у такому випадку Верховному Суду права на дискрецію при вирішенні питання про наявність чи відсутність підстав для скасування чи зміни судових рішень у касаційному порядку не може суперечити засадам доступності правосуддя, з огляду на відповідну практику Європейського суду з прав людини та п. 8 ст. 129 Конституції України, оскільки розгляд справи Верховним Судом у такому випадку відбуватиметься за умови дотримання 3-х видів інтересів – держави, суспільства та особи.
З другого боку, нечітке визначення в законі обставин для перегляду Верховним Судом судових рішень та їх переліку може призвести до ситуації, коли надання Верховному Суду права на дискрецію при вирішенні питання допуску справи не завжди підсилюватиме засади доступності правосуддя, оскільки кожна справа може оцінюватися суб’єктивно крізь призму її обставин та можливих правових наслідків для особи, суспільства і держави. Наведене не повною мірою може забезпечувати реалізацію принципу верховенства права.
Відповідно до Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи №R(80)2, яка була прийнята Комітетом міністрів 11.03.1980 р., дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати в конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Тому не можна допустити, щоб використання дискреційних повноважень при застосуванні цих норм призводило до порушення законних прав та інтересів осіб, які звернулися до суду.
На нашу думку, такі поняття як «значний суспільний інтерес», «питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики», «виняткове значення для її учасника, який подає касаційну скаргу» є оціночними поняттями та мають недостатньо визначений характер і критерії їх розуміння для правозастосовчої практики судами, оскільки в чинному КАСУ не вказано, що слід розуміти під такими поняттями та які існують критерії їх визначення.
Наявність таких невизначених у законі оціночних питань може не лише негативно позначитися на судовій практиці, але й створити в судовій системі додаткові підстави для зловживань при допуску справ для перегляду Верховним Судом в касаційному порядку. Таким чином, на нашу думку, під час формулювання приписів п. 2 ч. 5 ст. 328 КАСУ Верховна Рада України не дотрималася принципу правової визначеності закону як складової принципу верховенства права та не врахувала сталу практику Європейського суду з прав людини, що вимагає достатньо чітких формулювань правових норм у тексті нормативно-правових актів.
Реалізація принципу правової визначеності має полягати у дотриманні зрозумілості, несуперечливості правових приписів, виражених у нормативно-правових актах. Вважаємо, що принцип правової визначеності слід пов’язувати не лише з вимогами зрозумілості, чіткості норми права, а ще й з тим, що норми права мають бути спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій та правових відносин.
Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на недосконалість чинного законодавства України та необхідність дотримуватися принципу правової визначеності в питаннях чіткості закону. Так, у п. 46 Рішення ЄСПЛ від 03.04.2008 р. у справі «Корецький та інші проти України» було зазначено, що навіть припускаючи, що положення закону були правильно розтлумачені судами й таке втручання базувалося на формальній підставі, закріпленій в національному законодавстві, Суд нагадує, що вислів «передбачений законом» у п. 2 ст. 11 Конвенції не тільки вимагає, щоб дія, яка оскаржується, була передбачена національним законодавством, але також містить вимогу щодо якості закону.
У п. 47 цього ж рішення ЄСПЛ зазначає, що закон має бути доступний для конкретної особи та достатньо чітко сформульований, щоб вона могла, якщо це необхідно, за допомогою кваліфікованих радників передбачити в розумних межах, виходячи з обставин справи, ті наслідки, які може спричинити означена дія. Щоб положення національного закону відповідали цим вимогам, він має гарантувати засіб юридичного захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані Конвенцією. У питаннях, які стосуються основоположних прав, надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права – одним з основних принципів демократичного суспільства, гарантованих Конвенцією. Відповідно, закон має достатньо чітко визначати межі такої дискреції та порядок її реалізації. Ступінь необхідної чіткості національного законодавства, яке безперечно не може передбачити всі можливі випадки, значно залежить від того, яке саме питання розглядається, від сфери, яку це законодавство регулює, а також від кількості та статусу осіб, яких воно стосується.
Особливий інтерес щодо вимоги чіткості та передбачуваності закону становить Рішення ЄСПЛ від 09.01.2013 р. у справі «Олександр Волков проти України». Європейський суд з прав людини констатував порушення принципу юридичної визначеності, з огляду на відсутність у законодавстві України положень щодо строків давності притягнення судді до відповідальності за порушення присяги, в контексті дотримання вимог «якості закону» під час перевірки виправданості втручання у права, гарантовані ст. 8 Конвенції.
Так, відповідно до п. 170 цього рішення, формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, які вплинуть на їхні конвенційні права (п. 39 Рішення ЄСПЛ від 24.04.2008 р. у справі «С.G. та інші проти Болгарії». Крім того, законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій у цьому контексті є необхідним.
Відповідно до п. 178 Рішення ЄСПЛ від 09.01.2013 р. у справі «Олександр Волков проти України», у контексті дисциплінарного права при оцінці чіткості законодавчих актів має існувати розумний підхід, оскільки загальне формулювання actus reus таких правопорушень є питанням об’єктивної необхідності. У протилежному випадку законодавчий акт не буде всебічно охоплювати питання та вимагатиме постійного перегляду і внесення змін, щоб відповідати новим обставинам, які виникають у практиці. Отже, опис правопорушення у законодавчому акті, який ґрунтується на переліку конкретних видів поведінки, але має загальне та кількісно необмежене застосування, не забезпечує гарантії належного вирішення питання передбачуваності закону. Повинні бути визначені та вивчені інші чинники, що впливають на якість правового регулювання та адекватність юридичного захисту від свавілля.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 29.06.2010 р. №17-рп/2010 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) абз. 8 п. 5 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про міліцію», одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дозволять особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
Відповідно до пп. 5.4 п. 5 рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 р. №5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками, Суд вказав, що з конституційних принципів рівності та справедливості випливає вимога визначеності, ясності та недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці та неминуче призводить до свавілля.
Враховуючи зазначене, наявність вище наведених оціночних понять, що містяться в п. 2 ч. 5 ст. 328 КАСУ, може також слугувати обмеженню права особи на судовий захист, оскільки відсутні належні та вичерпні гарантії того, що застосовуючи вище наведені положення КАСУ, суди будуть діяти з метою розвитку та однакового застосування практики ВС.
Крім того, варто зазначити, що держава самостійно визначає порядок застосування внутрішніх засобів захисту під час вирішення спорів, які залежать від особливостей та порядку здійснення судочинства, а ЄСПЛ визначає, наскільки ефективними є ці внутрішні засоби захисту в конкретній справі.
Комітет міністрів Ради Європи у своїй Рекомендації стосовно введення в дію та поліпшення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних та торгових справах №R(95)5 від 07.02.1995 р. рекомендував державам-членам вживати заходів щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, стосовно запобігання будь-яким зловживанням системою оскарження.
З одного боку, враховуючи позицію Європейського суду з прав людини про те, що обмеження права на касацію лежить у площині внутрішнього регулювання кожної держави, яка має право вирішувати це питання на власний розсуд, а також що введення процесуальних «фільтрів» не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.
З другого боку, нечітке, незрозуміле визначення в законі таких процесуальних «фільтрів» та їх критеріїв щодо допуску до перегляду судового рішення касаційним судом може порушувати право на доступ до суду, що суперечитиме ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий та публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
ЄСПЛ у Рішенні від 19.03.1997 р. у справі «Хорнсбі проти Греції» вказав, що право на справедливий судовий розгляд гарантоване ст. 6 Конвенції. Його доцільно тлумачити крізь призму преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права частиною загального спадку Договірних Держав. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який разом з іншими вимагає, щоб остаточні судові рішення не ставилися під сумнів.
ЄСПЛ у справі «Трегубенко проти України» встановив порушення права на доступ до правосуддя в тому, що деякі цивільно-правові спори відповідно до чинного законодавства України не підлягали розгляду в суді. Зокрема, згідно з п. 44 Рішення ЄСПЛ від 02.11.2004 р. у справі «Трегубенко проти України» Суд звертає увагу на те, що ratio decidendi рішення Пленуму Верховного Суду України усувало з-під юрисдикції судів будь-який розгляд саме такої категорії цивільних спорів, як і у цій справі, щодо відшкодування вартості майна. Суд вважає, що такий виняток суперечить праву на доступ до суду, гарантованому ч. 1 ст. 6 Конвенції.
Відповідно до п. 65 Рішення ЄСПЛ від 28.11.1999 р. у справі «Брумареску проти Румунії» Суд зазначає, що суттю рішення Верховного Суду від 01.03.1995 р. було те, що суди взагалі не мають юрисдикції вирішувати такі цивільні спори як позов про повернення майна у цій справі. Суд вважає, що виключення таких справ з юрисдикції судів суперечить праву на доступ до суду, гарантованому п. 1 ст. 6 Конвенції.
Відповідно до сформованої практики ЄСПЛ, якщо національний судовий орган не володіє достатніми повноваженнями, які дозволяють йому приймати рішення у справі, Суд у такому випадку може визнати порушення права на доступ до правосуддя (зокрема, п. 1 ст. 6 Конвенції).
Тому вважаємо, що більш чітке та зрозуміле визначення в законі (КАСУ) процесуальних «фільтрів» та їх критеріїв сприяли б «правильному застосуванню законодавства», що відповідало б практиці Європейського суду з прав людини (п. 54 Рішення ЄСПЛ від 02.11.2004 р. у справі «Трегубенко проти України») та виключало б порушення права на справедливий суд.
Тлумачення оціночних понять та їх критеріїв
І. Питання права, що мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, на нашу думку, можуть охоплювати різні правові явища.
Фундаментальне значення (з лат. fundamentalis) – це основний, головний, міцний, великий, ґрунтовний капітальний. Слово фундаментальний походить від латинського слова «fundаmentum», що означає «основа будинку, фундамент», тобто те, що лежить в основі чогось.
Питання права, що мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести:
- Систематичне порушення державою основних прав, свобод та інтересів суб’єктів приватного права, які гарантуються чинним законодавством України, а також Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, значно зачіпають інтереси їх великого кола, що підтверджується чималою кількістю подібних справ, які перебувають на розгляді в адміністративних судах України.
- Систематичне оскарження рішень (наприклад, нормативно-правових актів, які відтворюють зміст або прийняті на виконання нормативно-правового акта, визнаного судом протиправним і нечинним повністю або в окремій його частині, та правових актів індивідуальної дії), дій та бездіяльності суб’єктів владних повноважень, які призвели для держави, фізичних і юридичних осіб до найбільш значущих та/або масових публічно-правових спорів: податкові спори, спори щодо повернення надмірно чи помилково сплачених до бюджету митних платежів, спори щодо перерахунку пенсій, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням; спори щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, незаконне звільнення з публічної служби.
- Велика кількість справ, які перебувають на розгляді адміністративних судів, у спорах за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законами України (наприклад, щодо припинення юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб-підприємців або скасування державної реєстрації припинення юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб-підприємців).
ІІ. Суспільний інтерес – це інтерес суспільства або усередненого представника цього суспільства, пов'язаного із забезпеченням його добробуту, стабільності, безпеки та сталого розвитку.
Суспільний інтерес можна визначити як те, що дає користь суспільству. При цьому те, що цікавить чи розважає суспільство, не становить суспільного інтересу (наприклад, подробиці особистого життя посадової особи суб’єкта владних повноважень чи інші подробиці, які не стосуються виконання такою особою публічних функцій). Високий ступінь суспільного інтересу можуть мати адміністративні справи, що витікають з діяльності суб’єктів владних повноважень у процесі виконання ними публічно-владних управлінських функцій, які призвели до порушення основних прав, свобод та інтересів людини й громадянина.
Суспільний інтерес може виявлятися також у владно-організаційній ролі держави та органів місцевого самоврядування у процесі реалізації наданих їм чинним законодавством України владних повноважень у відповідних сферах суспільного життя. Саме у відносинах з реалізації владних повноважень держава та органи місцевого самоврядування можуть також виражати суспільний інтерес, задовольняючи певні потреби держави, окремих адміністративно-територіальних одиниць та одночасно всіх громадян.
Суспільний інтерес нерозривно пов'язаний з громадянським суспільством, основним показником дієвості якого є гарантоване ним забезпечення реалізації прав і свобод людини й громадянина, які визнані у світовій спільноті загальнолюдськими цінностями.
Від адміністративно-правового змісту та гарантованості реалізації суспільного інтересу залежить не лише реалізація всіх інших (менш значущих інтересів), але й загалом суспільні відносини в адміністративному праві, порушення яких може бути предметом розгляду судами адміністративної юрисдикції.
Значний суспільний інтерес може бути у таких випадках:
– у разі відсутності єдиного правового висновку Вищого адміністративного суду України, Верховного Суду України, Верховного Суду щодо застосування актів законодавства в одній категорії адміністративних справ;
– якщо розгляд Верховним Судом адміністративних справ у касаційному порядку слугує формуванню однакової судової практики в одній і тій же категорії адміністративних справ (розгляд справ з перерахунку пенсій, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням), вирішенню публічно-правових спорів, у яких учасниками виступає за однією категорією справ велике коло суб’єктів приватного права (наприклад, податкові спори) або коли відбувається масове та/або значне порушення суб’єктами владних повноважень основних прав, свобод та інтересів людини й громадянина (наприклад, типові справи);
– коли має бути правильне застосування законодавства (відповідно до п. 54 Рішення ЄСПЛ від 02.11.2004 р. у справі «Трегубенко проти України»), тобто у разі допуску Верховним Судом до перегляду судового рішення в адміністративній справі однієї категорії Верховний Суд має допустити до перегляду судове рішення в іншій адміністративній справі цієї ж категорії.
– якщо у вирішенні справи судами попередніх інстанцій не було дотримано справедливого балансу між інтересами заявників та інтересами суспільства.
ІІІ. Обґрунтування критеріїв того, що справа має виняткове значення для її учасника, який подає касаційну скаргу, може бути наступним чином.
Згідно із загальним правилом, справа, що має виняткове значення для учасника – це справа, що може бути виокремлена із загальних правил розгляду адміністративних справ Верховним Судом. Під час розгляду такої справи Верховний Суд може здійснити сукупність процесуальних дій, спрямованих на визначення наявності або відсутності передбачених КАСУ підстав для перегляду справи в порядку касаційного провадження, з метою усунення встановлених у зв’язку з цим порушень законності попередніх судових рішень. Верховний Суд може визначити наявність підстав для перегляду справи, що має виняткове значення для учасника, тобто з’ясувати питання, чи є ця справа винятковою відповідно до КАСУ. Підставами для розгляду справи, що має для учасника виняткове значення, може бути виявлене після її апеляційного розгляду неоднакове застосування судом (судами) апеляційної інстанції одного й того ж положення закону, а також визнання міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, судового рішення таким, що порушує міжнародні зобов'язання України.
При цьому варто мати на увазі, що здебільшого судові рішення не підлягають перегляду будь-якими міжнародними установами, оскільки це порушувало б норми міжнародного права. Так, Європейський суд з прав людини не розглядає конкретного публічно-правового спору, що був предметом розгляду в національному суді. Предметом його розгляду є рівень забезпечення виконання державою положень Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Крім того, ЄСПЛ своїми рішеннями не може замінювати рішення національних судів, а його повноваження щодо аналізу дотримання національного законодавства є обмеженими (п. 105 Рішення ЄСПЛ у справі «Сливенко проти Латвії» від 09.10.2003 р. та п. 39 Рішення ЄСПЛ у справі «Пауліч проти Хорватії» від 22.10.2009 р.). Функцією Суду є здійснення оцінки обґрунтування, наданого національними судами, з позиції Конвенції (Рішення ЄСПЛ у справі «Сливенко проти Латвії»).
У справі, що має виняткове значення для її учасника, та яка може бути допущена до розгляду Верховним Судом у касаційному порядку з метою перегляду судового рішення, мають бути допущені Судом першої інстанції порушення закону, які не були усунені Судом апеляційної інстанції, або одночасно допущені Судом першої та апеляційної інстанцій порушення закону. Окрім того, має відбуватися порушення питань факту і права згідно з чинним законодавством України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, визначення яких вимагає розгляду справи по суті щодо неспроможності держави дотриматися своїх позитивних зобов'язань в частині регулювання певного виду діяльності, яка має шкідливі наслідки для заявника, а також досягає такого серйозного рівня, що призводить до суттєвого перешкоджання здатності заявника користуватися своїми правами, існувала давно, була добре відома органам влади та має триваючий характер.
Учасник справи незначної складності, який подає касаційну скаргу, має вказати положення п. 2 ч. 5 ст. 328 КАСУ, на підставі якого судове рішення у його справі може бути допущене до перегляду у Верховному Суді, оскільки п. 1, 2 ч. 5 КАСУ встановлено обмеження щодо касаційного оскарження рішень судів у справах незначної складності. Зокрема, не підлягають касаційному оскарженню рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах, рішення в яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом, а також судові рішення у справах незначної складності.
Водночас п. 2 ч. 5 ст. 328 КАСУ встановлені випадки, за яких судові рішення у справах незначної складності можуть бути переглянуті Верховним Судом у касаційному порядку. На нашу думку, заявник має обґрунтувати в касаційній скарзі та довести, що саме цей випадок є підставою для розгляду Верховним Судом справи незначної складності, що цей випадок стосується його безпосередньо, порушує його права, свободи та інтереси.
Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 330 КАСУ, в касаційній скарзі зазначаються судові рішення, що оскаржуються; обґрунтування вимог особи, що подає касаційну скаргу (із зазначенням того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права); вимоги особи, яка подає касаційну скаргу, до суду касаційної інстанції; перелік матеріалів, що додаються.
Також ми вважаємо, що учасник справи незначної складності, який подає касаційну скаргу, зобов’язаний надати докази та навести доводи на обґрунтування наявності обставин, що є підставою для допуску судового рішення у його справі до перегляду Верховним Судом, оскільки учасники справи, відповідно до ч. 5 ст. 44 КАСУ, зобов’язані подавати наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, та не приховувати докази.
Згідно зі ст. 73 КАСУ, належними є докази, які містять інформацію про предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи та підлягають встановленню у процесі ухвалення судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАСУ, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. Крім того, згідно з ч. 4 ст. 77 КАСУ, Суд не може витребувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч. 4 ст. 161 КАСУ, позивач зобов’язаний додати до позовної заяви всі наявні у нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази, позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
Проте слід обмовитися, що заявник, який подає касаційну скаргу до Верховного Суду, зобов’язаний обґрунтовувати свою позицію, наводити доводи в касаційній скарзі, подавати докази у справі незначної складності виключно з підстав, зазначених у пп. б), в) у частині виняткового значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу, та пп. г) п. 2 ч. 5 ст. 328 КАСУ, оскільки такі випадки мають відновлювати саме його порушені права, свободи та інтереси. Якщо в такій касаційній скарзі відсутнє обґрунтування або відбувається неналежне та неповне обґрунтування таких підстав для допуску, то Верховний Суд має право відмовити в розгляді справи незначної складності в касаційному порядку. Тобто Верховний Суд не уповноважений (згідно з ч. 4 ст. 77 КАСУ) з власної ініціативи розглядати питання про допуск до перегляду судового рішення у справі незначної складності, якщо в касаційній скарзі відсутнє обґрунтування обставин для такого допуску виключно з підстав, зазначених у пп. б), в) у частині виняткового значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу, та пп. г) п. 2 ч. 5 ст. 328 КАСУ.
У справах незначної складності, згідно з пп. а), в) у частині значного суспільного інтересу п. 2 ч. 5 ст. 328 КАСУ, Верховний Суд має право дискреції щодо визначення допуску до перегляду судового рішення у справі незначної складності, де він має визначити, чи насправді справа незначної складності стосується питань права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також чи становить ця справа значний суспільний інтерес.
Вважаємо, що заявник у касаційній скарзі не зобов’язаний вказувати пп. а), в) у частині значного суспільного інтересу п. 2 ч. 5 ст. 328 КАСУ, оскільки формування єдиної правозастосовчої практики не порушує його прав, свобод та інтересів, а має виключне значення для єдиного підходу формування однакової судової практики в певних категоріях адміністративних справ, а також розгляд справи незначної складності у разі встановлення значного суспільного інтересу сприятиме подальшому припиненню, запобіганню порушенням і дотриманню в майбутньому суб’єктами владних повноважень прав, свобод та інтересів суб’єктів приватного права. Крім того, значний суспільний інтерес не є порушенням прав, свобод та інтересів людини й громадянина.
Отже, на нашу думку, Верховний Суд уповноважений з власної ініціативи розглядати питання про допуск до перегляду судового рішення у справі незначної складності, навіть якщо в касаційній скарзі відсутнє обґрунтування підстав для такого допуску виключно з підстав, зазначених у пп. а) в) у частині значного суспільного інтересу п. 2 ч. 5 ст. 328 КАСУ.