Повномасштабне вторгнення росії на територію України вплинуло на всі сфери нашого життя і в перші місяці дещо ускладнило роботу державної системи. Однак це не завадило Верховному Суду вправно виконувати свою роботу та виносити рішення, які є досить важливими для формування єдиної судової позиції у спірних питаннях.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
1. Перша судова палата Касаційного цивільного суду (КЦС ВС) вкотре закріпила свою правову позицію про відсутність у росії судового імунітету, навівши додаткові аргументи.
КЦС ВС свою позицію аргументує тим, що підтримання юрисдикційного імунітету російської федерації (рф) позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним із положеннями п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (гарантує право на справедливий суд). Своєю збройною агресією проти України, що порушує основоположні принципи і норми міжнародного права, зокрема Статуту ООН, та загальновідомим невизнанням рф відповідальності за свою протиправну військову дільність в Україні (виключаючи цим інші способи захисту свого права, окрім як звернення до українського суду), росія порушує такі обов’язкові умови обмеження права на справедливий суд шляхом застосування судового імунітету (згідно з позицією ЄСПЛ), як законність мети та непорушення самої сутності права на доступ до суду, що усуває можливість застосування юрисдикційного імунітету для рф.
Наступний висновок, якого доходить суд, полягає в тому, що судовий імунітет рф не підлягає застосуванню також з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, зокрема на ст. 12 цієї Конвенції, що закріплює так званий деліктний виняток – держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов’язаних із завданням шкоди здоров’ю, життю та майну, якщо такої шкоди повністю або частково завдано на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоди, у цей час перебувала на території держави суду.
Також суд констатує, що підтримання імунітету рф є несумісним із міжнародно-правовими зобов’язаннями у сфері боротьби з тероризмом, які взяла на себе Україна, зокрема щодо вжитя таких заходів, які можуть бути необхідними для ефективного, пропорційного й такого, що відраджує, покарання за злочини тероризму та створення механізмів компенсації жертвам злочинів тероризму.
Більше того, судовий імунітет рф не підлягає застосуванню з огляду на порушення рф державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням росією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом, концепція якого ґрунтується на міжнародно-правовому принципі суверенної рівності держав.
Рішення буде корисне для правників з огляду на обширний аналіз міжнародних актів та судової практики ЄСПЛ та дасть змогу «підчерпнути» аргументацію для обґрунтування майбутніх позовів про стягнення з рф шкоди, завданої її збройною агресією.
2. Рішення Великої Палати Верховного Суду (ВПВС) щодо порядку відшкодування моральної шкоди у зв’язку зі смертю близької особи внаслідок збройної агресії рф.
(Постанова ВПВС від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17, провадження № 14-167цс20)
Дуже важливе рішення ВПВС, яке розмежовує відповідальність росії та України за шкоду, завдану внаслідок збройної агресії рф, та деталізує всі особливості, на які сторонам варто звертати увагу під час формування позовних вимог про відшкодування такої шкоди.
Перше, на що звертає увагу суд, це те, що положення частини 1 статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» про відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом за рахунок Державного бюджету України, без спеціального закону (в якому прописувався б компенсаційний механізм та умови такого відшкодування), не породжують легітимного очікування на отримання від України такого відшкодування, незалежно від того, на якій території – підконтрольній чи не підконтрольній Україні – мав місце акт тероризму.
ВПВС також дає розгорнуту характеристику негативному та позитивному (матеріальному і процесуальному) обов’язкам держави за ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що гарантує право на життя, та акцентує увагу на тому, що порушення будь-якого з цих обов’язків є самостійною підставою для відповідальності держави, але лише за умови, якщо є підстави стверджувати, що держава мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території.
Ключовим у висновку суду є те, що самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює. Аналогічно не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема, і у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей унаслідок вибухів, обстрілів тощо, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.
Якщо держава поширювала її юрисдикцію на відповідну територію, де сталося стверджуване порушення права, обставини (факти) невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації певного з наведених обов’язків для притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї треба чітко встановити.
У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україна шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил, суди мають з’ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов’язки з такого гарантування (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов’язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв’язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов’язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).
Так, у визначених в ч. 2 ст. 1167 ЦК України випадках не потрібно встановлювати вину держави як елемент суб’єктивної сторони складу цивільного правопорушення, проте це не позбавляє позивача обов’язку обґрунтувати, а суд – обов’язку встановити інші елементи такого правопорушення (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача).
Не менш корисним рішення буде і щодо опису всієї хронології міжнародної оцінки збройної агресії російської федерації, яка досить детально прописана судом.
3. Касаційний кримінальний суд (ККС ВС) під час перегляду вироку врахував бажання засудженого проходити військову службу за мобілізацією як пом’якшуючу обставину.
Рішення ККС ВС у цій справі є доволі незвичним, адже суд поряд із іншими пом’якшуючими обставинами врахував намір засудженого проходити військову службу за мобілізацією з метою надання відсічі збройній агресії рф та звільнив засудженого від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки, навіть попри те, що в минулому особа уже притягувалась до відповідальності. При цьому, зважаючи на аргументацію суду, саме намір засудженого проходити військову службу за мобілізацією і став вирішальним у прийнятті рішення.
Цікавим у цій справі є й те, що для суду стало достатнім лише бажання особи проходити військову службу за мобілізацією, про саму реалізацію цього бажання в постанові не згадується, тобто в теорії засуджений може передумати, не підійти за станом здоров’я для проходження військової служби або ж у військових просто не буде запиту на його військову спеціальність і він не буде мобілізованим, але від відбування покарання його уже звільнено.
4. Рішення КЦС ВС щодо зупинення виконання рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в період воєнного стану.
Це рішення стало першим, у якому суд послався на пункт 5-2 прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку» (зміни до якого було внесено у зв’язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану») та призупинив виконання рішення щодо звернення стягнення на предмет іпотеки на період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування.
Акцентувавши на тому, що норми права, які регулюють підстави і порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, не втратили свою чинність, оскільки не були вилучені з тексту зазначеного Закону, а спеціальним законом лише запроваджене зупинення виконання цих правил на певний період. Надалі у разі припинення запровадження воєнного стану дія згаданих правил відновиться без окремого рішення та закону.
Варто зауважити, що подібне призупинення стягнення на предмет іпотеки застосовне лише у випадках, коли йдеться про забезпечення у споживчих кредитах.
Суд не відступив від своєї позиції в цьому питанні і в постанові колегії сіддів Першої судової палати КЦС ВС від 29.06.2022 у справі № 201/9754/17, провадження № 61-11497св21.
5. Рішення Касаційного адміністративного суду (КАС ВС) щодо правомірності відступу від принципу стабільності
Принцип стабільності податкового законодавства України полягає в тому, що зміни до будь-яких елементів податків і зборів не можуть вноситися пізніше ніж за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року (підпункт 4.1.9 пункту 4.1 статті 4 ПК України).
КАС ВС у своєму рішенні стверджує, що норму-принцип стабільності податкового законодавства не можна вважати нормою, яка змінює порядок набрання чинності або вступу в дію всіх нових податкових правил, та висловлює правову позицію, що відступ від принципу стабільності в оподаткуванні при прийнятті змін до законодавства є правомірним, якщо дотримано балансу з принципами загальності оподаткування, фіскальної достатності та соціальної справедливості з огляду на збалансування бюджету і забезпечення видатків на оборону, соціальний захист населення в складних економічних умовах фактичної воєнної агресії.
Як бачимо, попри збройну агресію росії Верховному Суду вдається приймати важливі рішення, які формують єдину позицію у спірних питаннях, у тому числі пов’язаних зі збройною агресією рф.