Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 №71-19 (далі – Закон №71-19) плату за землю було трансформовано із загальнодержавного в місцевий податок. На такому перетворенні давно наполягали фахівці з податкового права, висловлюючи на підтримку своєї позиції наступні аргументи: по-перше, плата за землю була і залишається вагомим джерелом наповнення саме місцевого бюджету, відіграючи досить незначну роль у формуванні Держбюджету; по-друге, органи місцевого самоврядування, будучи наближеними до місцевих проблем, є більш зацікавленими за інші органи державної влади в ефективному використанні земель.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Перетворивши плату за землю у місцевий податок, законодавець забув врегулювати питання щодо встановлення ставок з неї
Однак така зміна правового статусу зазначеного податку була здійснена законодавцем досить фрагментарно. Так, внісши зміни до відповідних статей Розділу 12, що регулює справляння податку на майно, в тому числі й плати за землю, а також до ст. 14 Податкового кодексу України (далі – ПК України), законодавець не узгодив зазначені нововведення з іншими статтями загальної частини Податкового кодексу України, головним чином зі ст. 12, яка встановлює повноваження органів місцевого самоврядування з визначення ставок місцевих податків і зборів. Водночас поза увагою законодавця було залишено питання встановлення ставок з плати за землю для земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів, тобто таких, на які не поширюється компетенція визначених у ст. 12 ПК України органів місцевого самоврядування.
Будучи загальнодержавним податком, плата за землю, відповідно до приписів ст. 8 ПК України, сплачувалась на усій території України за ставками, чітко визначеними Податковим кодексом. Конкретний розмір ставки плати за землю визначався залежно від цільового призначення, місцезнаходження та проведення нормативної грошової оцінки земельної ділянки (ст. 272-280 ПК України у редакції до 28.12.2014). Відповідно до приписів ст. 8 та 12 ПК України, органи місцевого самоврядування жодним чином не впливали на визначення цих ставок, оскільки не мали на це повноважень. Саме тому обмеження територіальної компетенції місцевих рад Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» від 01.01.2013 №5245-VI, яким повноваження органів місцевого самоврядування із розпорядження земельними ділянками за межами населених пунктів були передані центральному органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, на той час не викликало жодних негативних наслідків у сфері встановлення податків і зборів.
Як наслідок, повноваження органів місцевого самоврядування, в тому числі й у частині встановлення місцевих податків і зборів, були обмежені кордонами населеного пункту, а закріплений у Законі України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» термін «територія сільради», що означав поширення територіальної компетенції сільських рад і за межі населеного пункту, втратив свою актуальність.
На сьогодні, з огляду на вищезазначене, склалась наступна ситуація зі сплати земельного податку:
Ставки плати за землю встановлюються відповідним рішенням місцевої ради у межах граничних розмірів, визначених ст. 274 ПК України, що передбачено п. 8.3 ст. 8 ПК України. При цьому п. 12.3 ст. 12 ПК України надає право приймати таке рішення виключно сільським, селищним або міським радам, визначаючи, що сільські, селищні, міські ради в межах свої повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів. Такі повноваження органів місцевого самоврядування закріплені в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 №280/97-ВР. Зокрема, у ст. 26 визначено вичерпний перелік повноважень сільських, селищних та міських рад, серед яких – встановлення ставок з місцевих податків і зборів. Окрім того, зазначеною статтею передбачено, що такі повноваження зі встановлення ставок місцевих податків і зборів є їхньою виключною компетенцією, тобто лише зазначені органи місцевого самоврядування можуть їх здійснювати.
Також, згідно з п. 8.3 ст. 8 ПК України, визначено, що місцеві податки та збори є обов’язковими до сплати на території відповідних територіальних громад. З цього випливає, що відповідні рішення сільських, селищних та міських рад щодо встановлення ставок місцевих податків і зборів, в тому числі й плати за землю, може бути застосоване лише на території відповідної територіальної громади та не може бути обов’язковим для виконання за межами територіальних громад.
Звичайно, варто зазначити, що законодавець розуміє під поняттям територіальної громади, визначення якої наведено у ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Відповідно до нього, територіальна громада – це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Тобто територія територіальної громади обмежується кордонами села, селища, міста. З огляду на це, можна стверджувати, що п. 8.3 ст. 8 ПК України, поширюючи дію рішення органів місцевого самоврядування щодо встановлення ставок місцевих податків і зборів лише на територіальну громаду, фактично поширює її лише на таке село, селище або місто й оминає об’єкти оподаткування, що знаходяться за їхніми межами.
У зв’язку з такою законодавчою колізією виникла ситуація, коли особа – власник земельної ділянки, розташованої за межами населеного пункту, має законну можливість не сплачувати податок за таку земельну ділянку, оскільки законодавством фактично не передбачено особу, що має встановлювати ставку податку стосовно такої земельної ділянки. При цьому вказана законодавча прогалина вступає у конфлікт зі ст. 206 Земельного кодексу України, яка встановлює імперативну вимогу про оплату за використання землі. З огляду на те, що в цьому році платники застосовували ставки земельного податку за попередній рік, питання – яким чином вирішиться зазначена колізія – залишається відкритим. Однак навряд чи податкові органи залишать поза увагою власників земельних ділянок за межами населених пунктів. Хоча Фіскальна служба ще не може дати чіткої відповіді щодо механізму встановлення ставок земельного податку, навіть, якщо взяти до уваги той факт, що сільські ради у своїх рішеннях встановлюють ставки податку за земельні ділянки, які знаходяться за межами населених пунктів, фактично не маючи повноважень регулювати це питання. Особливо гостро ця проблема постає для юридичних осіб, які змушені самостійно обчислювати своє податкове зобов’язання.
Мінфін запропонував вирішення зазначеної проблеми
Варто зазначити, що законотворці вже звернули на це увагу, і запропонована нещодавно Міністерством фінансів України реформа містить пропозицію, яка частково має вирішити вищеописану проблему. Зокрема, пропонується внести зміни до ст. 12 ПК України, надавши повноваження радам об’єднаних територіальних громад поряд з міськими, сільськими та селищними радами встановлювати ставки місцевих податків, у тому числі й плати за землю. Тобто таким чином автори законопроекту хочуть передбачити орган, уповноважений на визначення розміру земельного податку, яким має стати Рада об’єднаних територіальних громад. Однак, слід звернути увагу на те, що подібні об’єднані громади створені не на всій території України та, відповідно, не охоплюють всіх земельних ділянок, розташованих за межами населеного пункту. Окрім того, запровадження вказаних змін повинно потягти за собою і внесення змін до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», якими буде визначено, що встановлення ставок місцевих податків і зборів належить до повноважень Рад об’єднаних територіальних громад.