Важко уявити, що більше шкодить нервовим клітинам та додає сивого волосся, аніж перспектива стати учасником податкового спору. Для того, щоб подивитись на ймовірний розвиток справ зі сторони та врахувати на майбутнє досвід «очевидців», ми підготували добірку з 5 рішень Верховного Суду у податкових спорах, прийнятих за кілька місяців ІІ півріччя 2020 р.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Облік дебіторської та кредиторської заборгованості при складенні фінансової звітності платником податку на прибуток (справа №640/6212/19, постанова КАС ВС від 01.09.2020 р.)
За результатами перевірки контролюючого органу було виявлено порушення приватним підприємством податкового законодавства, що спричинило завищення від'ємного значення об'єкту оподаткування з податку на прибуток. Як наслідок, було складено ППР, яким було зменшено суму від'ємного значення оподаткування. Податківцями було з'ясовано, що підприємство мало заборгованість у зв'язку з отриманням позики в іноземній валюті. У період, який був охоплений перевіркою, позика не була погашена, і на кожну звітну дату підприємство відображало амортизаційну собівартість зобов'язання по отриманій позиці.
Вважаючи ППР безпідставним, приватне підприємство звернулось до суду з позовом про його скасування, який і було задоволено судом першої та апеляційної інстанцій. Податковий орган подібний стан справ не влаштував, тому було подано касаційну скаргу до КАС ВС.
Вивчивши матеріали справи, КАС ВС відкрив провадження через відсутність висновку ВС щодо питання застосування норми права (а саме пп. 134.1.1 п. 134.1 ст. 134 ПК України) у подібних правовідносинах щодо обліку дебіторської та кредиторської заборгованості при складенні фінансової звітності платником податку на прибуток та їх впливу на визначення об'єкту оподаткування.
Правовими підставами прийняття спірного ППР був п. 140.2 ст. 140 ПК України. ВС визначив, що для застосування цієї норми мають бути дотримані певні умови: 1) боргові зобов'язання виникли за операціями з пов'язаними особами-нерезидентами; 2) сума таких боргових зобов'язань має перевищувати суму власного капіталу більш ніж у 3,5 рази, а для фінансових установ та компаній, що займаються виключно лізинговою діяльністю — більш ніж в 10 разів. Встановлення судами цих обставин є першочерговим у межах спірних відносин. І тільки при наявності названих умов надається правовий аналіз правильності визначення платником податків фінансового результату до оподаткування, правильності бухгалтерського обліку дебіторської та кредиторської заборгованості.
Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили ряд необхідних обставин (чи є компанія, як надавала позику, пов'язаною особою-нерезидентом, чи перевищує сума боргових зобов'язань більш ніж в 3,5 рази суму власного капіталу підприємства, за які звітні податкові періоди має місце сума завищення від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток), справа була направлена на новий розгляд.
Відповідальність платника податку за несплату обов'язкового платежу з вини банківської установи (постанова ВП ВС у справі №804/4602/16 від 01.07.2020 р.)
1 липня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду розглядала справу №804/4602/16 про визнання протиправними та скасування рішення, податкової вимоги, зобов'язання вчинити певні дії.
Позивачем у справі виступило приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Саламандра», відповідати ж довелось Державній податковій інспекції у Жовтневому районі міста Дніпропетровська головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області (згодом Державна податкова інспекція у Соборному районі Дніпра головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області, далі — ДПІ).
Суть справи зводилась до того, що платіжним дорученням від 1 квітня 2014 р. ПрАТ «СК «Саламандра» сплатило зі свого рахунку, відкритого в ПАТ «Автокразбанк», на рахунок ДПІ суму авансового внеску з податку на прибуток за 2014 р. у розмірі 1 591 380 грн. Вказане платіжне доручення було прийняте банком, що підтверджується штампом останнього. Наявність достатньої суми коштів на рахунку позивача підтверджувалась банківською випискою по особових рахунках. Однак банком платіжне доручення ПрАТ «СК «Саламандра» виконане не було.
Через виниклий у позивача податковий борг ДПІ направило на адресу боржника податкову вимогу щодо сплати за узгодженим грошовим зобов'язанням авансового внеску з податку на прибуток страхових організацій у розмірі 97 690 грн. Згодом ДПІ на ПрАТ «СК «Саламандра» було накладено зобов'язання надати інформацію про майно й документи, необхідні для опису в податкову заставу, та про суму дебіторської заборгованості станом на звітну дату з переліком дебіторів, а також прийнято рішення про опис майна позивача у податкову заставу.
Першим кроком у вирішенні ситуації стало звернення страхової компанії з позовом до банківської установи з вимогою про зобов'язання виконати платіжне доручення. Позовні вимоги було задоволено.
Наступним кроком стало звернення ПрАТ «СК «Саламандра» з позовом до ДПІ про визнання протиправними та скасування рішення, податкової вимоги, зобов'язання вчинити певні дії, котрий у подальшому і було винесено на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
За результатами розгляду ВП ВС вирішила відступити від правової позиції Верховного Суду України, висловленої під час розгляду аналогічної справи 6 квітня 2004 р.
ВС України тоді вказав, що у разі невиконання банком платіжного доручення на перерахування податку відповідальність не може наставати для платника. За таких обставин визначальним при вирішенні спору про скасування податкової вимоги є те, з чиєї вини не відбулося повне внесення податку до бюджету або державного цільового фонду. Коли таке незарахування не є наслідком винних дій платника, до нього не можуть бути застосовані штрафні санкції, пеня або пред'явлена вимога про повне перерахування податкових платежів до бюджетів та державних цільових фондів.
Більш категорична Велика Палата Верховного Суду не погодилась із ВС України та зазначила:
У разі несвоєчасного або не в повному обсязі перерахування суми податкового зобов'язання з вини банку платника такий платник звільняється від фінансової відповідальності у вигляді штрафу та/або пені, однак не звільняється від обов'язку сплатити в повному обсязі податкове зобов'язання. З огляду на те, що оспорювана позивачем податкова вимога не є формою чи видом притягнення платника до відповідальності (не є за своєю суттю фінансовою санкцією у вигляді штрафу та/або пені), а свідчить про необхідність погашення суми податкового зобов'язання, немає підстав і для її скасування, оскільки податкове зобов'язання на момент її винесення податковим органом належно виконане не було.
Більше того, саме у платника податків, а не у відповідного державного органу, існували договірні відносини з банком, цей банк у даному випадку надавав платнику податків відповідні банківські послуги як контрагент по господарському договору про банківське обслуговування. Позивач був вільний у виборі відповідного контрагента (банку) для зберігання та переказу його коштів, тому невиконання своїх обов'язків банком-контрагентом належить до комерційних ризиків позивача і не може бути перекладене на державу.
Таким чином, Суд не знайшов підстав для задоволення позовних вимог ПрАТ «СК «Саламандра».
Подвійній сплаті ЄСВ — не бути (справа №140/1679/19, постанова КАС ВС від 17.08.2020 р.)
Старе питання: чи повинна ФОП, яка працює найманим працівником у юридичної особи, сплачувати ЄСВ. Стала судова практика з цього питання чомусь не застосовується деякими судами, та ще й апеляційної інстанції, не кажучи вже про її ігнорування податківцями.
У даній справі позивач у період з 1999 по 2019 р. мав реєстрацію ФОП, але підприємницьку діяльність не здійснював, був найманим працівником у ряді підприємств, тож ЄСВ нараховувався та сплачувався роботодавцями. Незважаючи на це, позивач отримав вимогу про сплату боргу по ЄСВ.
Суд першої інстанції позов задовольнив, вимогу скасував, обґрунтувавши це тим, що у період, за який нараховано борг, ЄСВ за позивача сплачував роботодавець, що виключає його обов'язок додатково сплачувати єдиний внесок як ФОП.
Суд апеляційної інстанції зробив вигляд, що практику ВС з цього питання не бачив, та скасував рішення суду першої інстанції через те, що ФОП, які одночасно є найманими працівниками, не звільняються від сплати ЄСВ за себе як підприємців. Це не здалося апеляційному суду подвійною сплатою єдиного внеску, оскільки за позивача як найманого працівника ЄСВ сплачував роботодавець, а за себе як ФОП він мав сплачувати самостійно.
Звісно, позивач пішов до ВС і отримав позитивне рішення. КАС ВС у своєму рішенні нагадав, що щодо порядку сплати єдиного внеску ФОП, яка є найманим працівником та за яку роботодавець сплачує ЄСВ до ПФУ, склалася стала практика Верховного Суду, яка пояснюється наступним.
Метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його є забезпечення мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування. Тому ФОП зобов'язана сплачувати ЄСВ не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, якщо така особа не є найманим працівником. У іншому випадку така особа є застрахованою, і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, отже, мета єдиного внеску досягається за рахунок його сплати роботодавцем. Інше тлумачення спричинило б подвійну сплату ЄСВ (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
«Сплячий» ФОП vs єдиний внесок (постанова ВП ВС у справі №260/81/19 від 01.07.2020 р.)
І знову відступлення Великою Палатою Верховного Суду від раніше сформованої правової позиції. На цей раз ВП ВС не погодилась із Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду.
Розглядаючи справу №260/81/19 за позовом фізичної особи-підприємця до головного управління ДПС у Закарпатській області про визнання протиправною і скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки), Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
6 листопада 2003 р. позивач був зареєстрований як фізична особа-підприємець та згодом взятий на облік в Ужгородській об'єднаній державній податковій інспекції ГУ ДФС у Закарпатській області. 30 листопада 2018 р. позивача було знято з обліку. Однак 7 листопада 2018 р. ГУ ДФС у Закарпатській області склало та надіслало позивачу вимогу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску в розмірі 15 819 грн 54 коп.
Позивач з вимогою не погодився і звернувся до суду з позовною заявою, котру обґрунтував тим, що у відповідача не було підстав для формування та направлення йому вимоги, оскільки, на порушення приписів Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», не було проведено перевірку фізичної особи-підприємця позивача з питань правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Контролюючий орган не мав у своєму розпорядженні звітності, що має подаватись платниками податків до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів позивача, що підтверджують суми виплат (доходу), на які нараховується єдиний внесок, а обчислення боргу (недоїмки) здійснене ним на підставі даних інформаційної системи контролюючого органу. Крім того, відсутній розрахунок боргу (недоїмки), що унеможливлює обґрунтоване заперечення проти визначеного розміру боргу. У вимозі вказано, що заборгованість зі сплати єдиного внеску утворилась станом на 31 жовтня 2018 р., але початок нарахування та розмір внеску не зазначені.
Окремо позивач зазначив, що в 2011 р. припинив підприємницьку діяльність та з того часу не подавав жодних звітів та інших документів до контролюючого органу. Про факт реєстрації його як ФОП та внесення відомостей до ЄДР він дізнався у 2018 р. від відповідача, у зв'язку з чим подав державному реєстратору реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності ФОП за власним рішенням з метою виключення відомостей про себе з ЄДР, що були внесені у квітні 2013 р. без його відома, а не для підтвердження його статусу ФОП.
Вирішуючи цей спір, ВП ВС звернула увагу на наявність у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», а отже, й обов'язку зі сплати єдиного внеску відповідно до оскаржуваної вимоги. Суди ж попередніх інстанцій, вважаючи встановленим, що позивач мав статус ФОП протягом спірного періоду, не досліджували це питання.
У постанові від 27 червня 2019 р. у справі №405/7/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду висловив позицію, відповідно до якої з набранням чинності Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» пов'язана лише державна реєстрація включення відомостей про ФОП, зареєстрованих до 1 липня 2004 р., до ЄДР, у такому разі набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.
ВП ВС не погодилась з такою позицією. Судді дійшли висновку, що статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, і відсутність підтвердженої у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 р. виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 1 липня 2004 р. ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
Водночас зміни у процедурі адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб-підприємців, запроваджені законами №2390‑VI та №1155‑VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів стосовно фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату до 1 липня 2004 р., що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатацією відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 р., вважаються недійсними. Таким чином виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак, і отримання доходу від такої діяльності.
Іншими словами, Велика Палата Верховного Суду визначила, що непроходження фізичною особою-підприємцем реєстраційної процедури, встановленої Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», виключає законність здійснення такою особою підприємницької діяльності, а отже, й отримання відповідних доходів. Тобто відмова від реєстрації за новими правилами суб'єктів господарювання, зареєстрованих до 1 липня 2004 р., фактично звільняє їх від обов'язку зі сплати єдиного внеску, а «автоматичне» внесення даних про ФОП до ЄДР взагалі визнається неправомірним (постанова Сьомого апеляційного адміністративного суду від 03.07.2019 р. у справі №560/3838/18).
Процедура підтвердження обґрунтованості адмінарешту майна платника податків: чи є альтернатива? (справа №280/2993/19, постанова КАС ВС від 26.06.2020 р.)
Ст. 283 КАС України передбачено право контролюючого органу звернутись із заявою про підтвердження обґрунтованості адмінарешту майна платника податків протягом 24 годин з моменту встановлення обставин. У разі відкриття провадження за такою заявою суд приймає рішення протягом 96 годин. Якщо у відкритті провадження буде відмовлено, є право звернення до суду в загальному порядку.
У нашій справі ДФС звернулась до суду з позовом про підтвердження обґрунтованості адмінарешту майна платника податків. Суд розцінив цей позов як заяву, подану в порядку ст. 283 КАС України, та залишив її без руху через порушення 24‑годинного строку звернення. У відповідь на такі дії суду ДФС пояснила, що заява в порядку ст. 283 КАС України вже подавалась до суду і була залишена без розгляду. Потім суд апеляційної інстанції скасував ухвалу про залишення без розгляду, заява повернулась до суду першої інстанції, і у відкритті провадження було відмовлено. Саме тому позивач звертається вже не з заявою, а з позовом у загальному порядку.
Доводи прийняті не були, позовна заява була повернута у зв'язку з неусуненням недоліків. Обґрунтування такого рішення було надано таке: перша заява, подана ДФС у порядку ст. 283 КАС України, була залишена без розгляду (на той момент суд ще не знав, що після повернення справи з апеляції було відмовлено у відкритті провадження), а обов'язковою умовою звернення з позовом у загальному порядку є саме відмова у відкритті провадження. Саме тому суд продовжує розцінювати позов як заяву. Суд апеляційної інстанції підтримав ці міркування, тому справа дійшла до КАС ВС.
Питання виявилося складним настільки, що Науково-консультативній раді ВС було доручено підготувати науковий висновок щодо здійснення процедури підтвердження адмінарешту, а після прийняття ВС рішення з'явилось аж три окремі думки. Але все по порядку.
Що вирішив КАС ВС: перевірка обґрунтованості рішення контролюючого органу щодо накладення адмінарешту здійснюється судом. Порядок звернення до суду з заявою, передбачений ст. 283 КАС України, є альтернативним загальному порядку розгляду справ (тут ВС відступив від попередніх висновків ВС в аналогічних справах). Податковий орган, звертаючись до адміністративного суду, самостійно визначає порядок такого звернення: в загальному порядку або відповідно до ст. 283 КАС України, розраховуючи на терміновий розгляд. Тому висновок про те, що зверненню до суду з позовом повинно передувати звернення із заявою в порядку ст. 283 КАС України, є помилковим.
Чому не погодились інші? Судді, які не згодні з такою позицією, дотримуються думки, що терміновість розгляду даної категорії заяв продиктована наступним: якщо обґрунтованість арешту не підтверджена судом протягом 96 годин, він автоматично припиняється. Таким чином, право на звернення до суду з позовом у загальному порядку після спливу 96 годин з моменту встановлення обставин втрачає актуальність. Альтернативність звернення до суду відсутня.
Право заявника після відмови у відкритті провадження за заявою звернутися з тими самими вимогами до суду в загальному порядку може стосуватися випадків розгляду судом інших заяв податкового органу, наведених у ст. 283 КАС України. Якщо звернення із заявою відбулось із порушенням строку (24 години з моменту встановлення обставин), вона має бути залишена без розгляду.
Розглянуті судові рішення стосуються різних проблем, які можуть спіткати платника податків. Професійні юристи, звісно, можуть допомогти відстояти порушені права. Проте уникнути податкових спорів допоможуть належним чином оформлена документація та своєчасно сплачені обов'язкові платежі. І забувати про це не варто.