Ст. 16 Цивільного кодексу України передбачений невичерпний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів судом. Одним із таких способів захисту є визнання права. Однак законодавець встановив обмеження щодо випадків, коли особа може звернутися за захистом свого права у такий спосіб. Наприклад, якщо брати господарське судочинство, то Господарський процесуальний кодекс України передбачає захист прав та інтересів особи у випадках їх порушення, оспорювання та у разі необхідності запобігти правопорушенням.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Таким чином, можна дійти логічного висновку, що норма закону передбачає лише захист права чи інтересу особи, яка вже має це право, тобто воно їй належить, на її власне переконання. Судовий орган виконує функцію підтвердження або спростування цієї позиції.
Що ж до способів захисту іпотекодержателя при зверненні стягнення на предмет іпотеки, то на сьогодні законом та, як правило, договорами іпотеки передбачається можливість звертати стягнення на підставі виконавчого напису нотаріуса, згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (чи відповідним застереженням) та рішенням суду. Умовно такі способи захисту поділяють на позасудові та судові. Позасудовий спосіб захисту є більш привабливим, оскільки кредитор досить швидко отримує у власність предмет іпотеки або набуває права на його продаж будь-якій третій особі від власного імені. У випадку, коли іпотекодержатель не має наміру зараховувати собі на баланс проблемний актив, а також якщо боржник чинить перешкоди при зверненні стягнення, кредитори йдуть шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку.
Законом України «Про іпотеку» при обранні судового способу захисту також надано альтернативні шляхи реалізації такого права: продаж предмета іпотеки від власного імені будь-якій особі або на публічних торгах. Таким чином, законом встановлено, що у разі обрання іпотекодавцем судового способу звернення стягнення на предмет іпотеки стягнення можливе лише шляхом подальшої реалізації предмета іпотеки.
Академічним тлумачним словником української мови визначено поняття «реалізувати» (в його економічному аспекті) як «переводити на гроші, продавати». Таким чином, законодавчі положення слід трактувати так, що при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку кредитор має право задовольнити свою вимогу лише шляхом продажу заставного майна та отримання відповідних коштів.
Отже, позиція законодавця є однозначною. Останній надав право обирати іпотекодержателю один із варіантів звернення стягнення на предмет іпотеки. Якщо брати до уваги судовий порядок, то про набуття права власності не йдеться. Однак революційною у цій сфері свого часу стала постанова Верховного Суду України від 11.12.2013 р. у справі №6-124цс13, позиція якого неодноразово використовувалася судами при вирішенні такої категорії спорів. Беручи на себе повноваження нормотворця, Верховний Суд України у вказаному рішенні зазначив, що якщо договором передбачена можливість набуття права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, то можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в суді шляхом набуття права власності також не виключається. Не дивлячись на те, що правова позиція стосувалася саме набуття права власності, тобто отримання у власність іпотекодержателем предмета іпотеки, предмет позову стосувався визнання права власності, а рішенням, яке Верховним Судом України було залишено чинним, право власності визнавалося за іпотекодержателем, що за своєю правовою природою (набуття та визнання) є досить різними поняттями в цивільному праві.
У ст. 392 Цивільного кодексу України зазначено, що власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (негаторний позов). Отже, захистити своє право шляхом визнання права власності в судовому порядку є підтвердженням вже наявного факту, а не фактичним набуттям такого права.
Таким чином, з огляду на те, що відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності – це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, при застосуванні цієї норми слід з’ясовувати, з яких саме передбачених законом підстав чи в який передбачений законом спосіб особа набула права власності на спірний об'єкт, а також чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому ст. 392 ЦК України (позиція Верховного Суду України у постановах від 18.02.2015 р. у справі №6-244цс14, від 24.06.2015 р. у справі №6-318цс15).
Винятки з цього правила існують та передбачені ст. 11 Цивільного кодексу України. Зокрема, цивільні права та обов’язки можуть виникати внаслідок рішення суду лише у випадку, якщо це передбачено актами цивільного законодавства.
Існують два випадки, коли особа може звернутися до суду з позовом про визнання права власності шляхом його набуття. По-перше, у разі набуття територіальною громадою права власності на безхазяйну річ. По-друге, у разі набуття права власності особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена їй для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку під вже збудоване нерухоме майно.
На нашу думку, такі винятки з правил запровадженні лише у зв’язку з тим, що інших шляхів набуття права власності на зазначене вище майно законодавством не передбачено, а також складність процесу доведення того, що особа має право називатися власником такого майна.
«Контрреволюційна» позиція Верховного Суду України була висловлена у постанові від 30.03.2016 р. у справі №6-1851цс15, в якій суд вказав на неможливість визнання права власності за іпотекодержателем, якщо до цього ним не було набуто право власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, а також на неможливість такого набуття в судовому порядку, оскільки підстави набуття права власності чітко визначені законом. Надалі протягом деякого часу Верховний Суд України дотримувався такої позиції (зокрема, у постановах від 21.09.2016 р. у справі №6-1685цс16, від 02.11.2016 р. у справі №6-1923цс-15, від 02.11.2016 р. у справі №6-2457цс16).
Однак така позиція Верховного Суду України, яка дещо звузила коло раніше наданих можливостей кредиторам задовольняти свої вимоги завдяки предмету іпотеки, викликала багато суперечностей в юридичній спільноті та навіть серед суддів Верховного Суду України, оскільки паралельно приймалися постанови (від 26.10.2016 р. у справі №6-1625цс16, від 12.10.2016 р. у справі №6-504цс16, від 14.09.2016 р. у справі №6-1219цс16, від 28.09.2016 р. у справі №1243цс16), якими залишалися чинними рішення судів та надавалась можливість набувати й визнавати право власності на предмет іпотеки за іпотекодержателями в судовому порядку.
Варто звернути увагу на обґрунтування, яке зазначав суд у вказаних постановах: «Хоча у справі, яка переглядається, ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, суд неправильно застосував норми ст. 36, 37, 38, 39 Закону України «Про іпотеку», однак встановивши, що позичальник не виконував грошових зобов’язань за кредитним договором, що договори купівлі-продажу, на підставі яких відповідачі придбали майно у власність, є чинними, що саме відповідачі на момент прийняття рішення у справі були власниками майна, яке є предметом іпотеки, суд правильно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитора щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою».
Таким чином, Верховний Суд України, до компетенції якого належить перевірка правильності застосування судами норм права та забезпечення єдності судової практики, вказує на неправильність застосування норм права та породжує абсолютно протилежну практику щодо подібних правовідносин. На нашу думку, це є неприйнятним явищем.
В контексті зазначеного, слід звернути увагу, що встановлення чіткого переліку можливих способів судового захисту іпотекодержателя, який існує на сьогодні, не є обмеженням у праві на суд. Так, Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням.
З урахуванням зазначеного, вважаємо, що наразі питання звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку є цілком врегульованим законодавчо, а право вибору способу захисту кредиторів при зверненні стягнення на предмет іпотеки є непорушним. Однак штучне створення способів цивільного й судового захисту шляхом розширеного тлумачення права та підміною законодавчого регулювання судовою практикою недопустиме в умовах правової держави. До того ж подібні явища порушують принцип правової визначеності, що є неодмінною складовою верховенства права, оскільки іпотекодержателі та іпотекодавці не мають чітко визначених «правил гри».