Минуло вже більше року відтоді, як Україна приєдналася до Міжнародної конвенції з уніфікації деяких правил щодо накладення арешту на морські суда, яка була прийнята 10 травня 1952 року в Брюсселі на Дев’ятій дипломатичній конференції з морського права та стала відома у всьому світі як Брюссельска конвенція про арешт суден. Нагадаю, що Україна приєдналася до Брюссельської конвенції згідно із Законом № 3702VI від 7 вересня 2011 року і почала застосовувати положення Конвенції із 16 травня 2012 року. І хоча півтора року, що минули, звичайно, не показник її ефективності, автор пропонує порозмірковувати над значенням конвенції на прикладі конкретних ухвал суду, що стосуються питання арешту.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Нагадаємо, що до приєднання до Брюссельської конвенції про арешт суден законодавство України не передбачало правових підстав для арешту суден під іноземним прапором. Зокрема, стаття 14 КТМ України («Колізійні норми») чітко визначає, що глава 4 «Арешт суден» (входить до розділу II) поширюється лише на судна, які зареєстровані в Україні. Багато хто часто робив вигляд, що цієї норми не існує взагалі, та, посилаючись на загальні правила забезпечення позову в цивільному чи господарському судочинстві, вимагав накладення арешту на судно в порядку забезпечення позову. Тому приєднання до Брюссельської конвенції стало для України великим кроком уперед.
Цікаво, що, за спостереженнями автора, українські суди, на відміну від європейських, не завжди посилаються на положення Брюссельської конвенції (ані в обґрунтування арешту, ані в обґрунтування відмови від накладення арешту). Автор пропонує проаналізувати дві справи про арешт суден, в одній з яких суд задовільнив клопотання про арешт, а в іншій – відмовив у його задоволенні.
1. Справа про розлив пальмової олії в акваторії порту «Южний» (№ 916/2090/13)
До Господарського суду Одеської області звернувся Одеський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Державної екологічної інспекції ПівнічноЗахідного регіону Чорного моря із позовом до судновласника т/х «Тереза Саксес» [Theresa Success] (прапор Тувалу), в якому просив стягнути збитки, заподіяні навколишньому природному середовищу в результаті розливу пальмової олії в акваторії порту «Южний» у липні 2013 року. Разом із позовною заявою прокурором була подана заява про забезпечення позову, в якій він просив накласти арешт на т/х «Тереза Саксес», мотивуючи тим, що судно є єдиним майном відповідача на території України. Суд задовільнив заяву прокурора та наклав арешт на судно. Зверніть увагу, що в тексті ухвали суд послався не на Брюссельську конвенцію, а на Міжнародну конвенцію про арешт суден 1999 року, відзначивши при цьому, що Україна є її учасником. Натомість, ця конвенція (відома в світі як «Женевська конвенція 1999 року») лише нещодавно набрала чинності (після ратифікації 10 державами), і сьогодні лише 14 держав є її учасницями (http://treaties.un.org). Як вбачається з офіційного сайту угод ООН, Україна не є учасницею Женевської конвенції, а отже, посилання суду на неї в ухвалі від 08.08.2013 р. видається автору безпідставним. Також варто відзначити, що суд не зазначив в ухвалі, про яку саме морську вимогу йдеться, обмежившись посиланням на статтю 42 КТМ України.