У травні 2017 р. піде 5-й рік від моменту, коли Україна приєдналася до Міжнародної конвенції з уніфікації деяких правил стосовно накладення арешту на морські судна, ухвалену у Брюсселі 10.05.1952 р., більш відому у світі як «Брюссельська конвенція про арешт суден». Нагадаємо, що Україна приєдналася до Конвенції із застереженням, за яким залишила за собою право не застосовувати її положення до військових кораблів та інших державних суден, які використовуються з некомерційною метою. Одночасно з приєднанням до Конвенції було ухвалено зміни до процесуального законодавства (зокрема, ЦПК України та ГПК України), що були покликані усунути плутанину з підсудністю, яка існувала до цього часу (мова йде про Закон України №4190-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ про арешт на морські судна», ухвалений 20.12.2011 р.). Пропонуємо переглянути тенденції щодо арешту суден за останні 4 роки, а також з’ясувати, чи відбулися зміни, на які очікували судновласники та морські юристи?
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
До якого суду звертатися: спитайте заявника
Однією з проблем, яку мав вирішити Закон №4190-VI, була проблема з підсудністю справ (заяв) про арешт суден. До цього часу траплялися непоодинокі випадки, коли районні суди «сміливо» приймали до свого провадження заяви про арешт суден за морськими вимогами юридичних осіб (в тому числі нерезидентів), нерідко залишаючи поза увагою питання місцезнаходження судна та змісту морської вимоги. Зазвичай в таких ухвалах про арешт суден районні суди обмежувалися посиланнями на «загальні» статті ЦПК України щодо забезпечення позову, ігноруючи норми ст. 42-43 КТМ України, які встановлюють перелік морських вимог та умови арешту.
Після внесення змін до ЦПК України районні суди розглядають переважно вимоги про арешт суден за заявами фізичних осіб
Варто відзначити, що після ухвалення Закону №4190-VI та приєднання до Конвенції ситуація кардинально змінилася на краще. Тепер районні суди приймають заяви про арешт суден лише у тих випадках, коли заявником виступає фізична особа (як правило, моряк або його спадкоємці), перевіряють зміст та обґрунтованість морських вимог, встановлюють місцезнаходження судна. Переважна більшість випадків, коли районні суди арештовували судна, стосуються забезпечення морських вимог про невиплату заробітної плати, компенсації у зв’язку з отриманням травми моряком під час роботи на борту або невиплати компенсації у зв’язку зі смертю моряка. Прикладом може бути Ухвала Малиновського районного суду м. Одеси у справі №521/12740/16-ц про арешт судна «EVGENIA Z». У справі №521/2030/16-ц Малиновський районний суд м. Одеси відмовив заявнику у задоволенні заяви про арешт судна «PALLADA» для забезпечення морської вимоги, зазначивши, що оскільки судно перебуває у Білгород-Дністровському морському порту, розгляд заяви не належить до компетенції Малиновського районного суду м. Одеси.
Інколи трапляється так, що судновласник заборгував заробітну плату одразу всьому екіпажу. У такому випадку для забезпечення морської вимоги можна застосовувати інститут колективного позову, коли на стороні позивача виступають одразу кілька позивачів (ст. 32 ЦПК України). При цьому в інтересах позивачів може діяти одна особа на підставі укладених договорів та довіреностей. Прикладом може бути справа №487/10219/14-ц за позовом членів екіпажу судна «INDRA II» (прапор Коморських Островів) до судновласника про виплату заборгованості за заробітною платою. У цій справі Заводський районний суд м. Миколаєва задовольнив заяву представника членів екіпажу про забезпечення позову та наклав арешт на судно «INDRA II», яке перебувало в акваторії Миколаївського морського порту (ухвала суду від 21.10.2014 р.). Незважаючи на те, що забезпечуючи позовні вимоги, суд «забув» послатися на норми Брюссельської конвенції або хоча б КТМ України, які визначають перелік морських вимог та встановлюють умови для арешту судна, в цілому арешт був правомірним, оскільки судно перебувало в акваторії порту, а невиплата заробітної плати членам екіпажу визнається морською вимогою як Брюссельською конвенцією, так і КТМ України. В результаті переговорів між представником членів екіпажу та судновласника сторони уклали мирову угоду, за якою судновласник погасив борг перед екіпажем, а екіпаж відмовився від вимог про відшкодування моральної шкоди. Після цього представник позивачів подав заяву про скасування заходів забезпечення позову, яка була задоволена судом (ухвала у справі №487/10219/14-ц від 28.10.2014 р.).
Господарські суди розглядають заяви про арешт суден, де заявниками виступають юридичні особи
Натомість господарські суди приймають до свого провадження заяви про арешт морських суден, коли заявником виступає юридична особа, а судно перебуває у морському порту України, який знаходиться в межах юрисдикції суду, до якого надійшла заява про арешт. Прикладом може бути справа №916/2090/13 за позовом прокурора в інтересах державної екологічної інспекції до судновласника судна «Theresa Success», на борту якого трапився розлив пальмової олії під час виконання вантажних операцій. Судно перебувало в акваторії МТП «Южний». Господарський суд Одеської області задовольнив заяву прокурора про арешт судна в порядку забезпечення позову та ухвалою від 08.08.2013 р. наклав арешт на т/х «Theresa Success», заборонивши його вихід з порту. Цей випадок цікавий також тим, що згодом суд задовольнив клопотання судновласника про зміну заходу забезпечення позову, замінивши арешт судна банківською гарантією українського банку (ухвала суду від 06.09.2013 р. у справі №916/2090/13).
Принциповою відмінністю процедури розгляду заяв про арешт суден у районних та господарських судах є існування інституту запобіжних заходів у господарському процесі, який відсутній у цивільному процесі. Звертаючись до господарського суду із заявою про арешт судна, заявник має дві опції: звернутися до суду за так званими «запобіжними заходами» (тобто без подання позову) або вимагати забезпечити позовні вимоги, подавши одночасно позов та заяву про забезпечення. Оскільки господарські суди часто не є компетентними судами для розгляду позовів по суті, останніми роками набула поширення практика арешту суден із застосуванням запобіжних заходів, передбачених ст. 431-4310 ЦПК України.
Прикладом тут може бути справа №916/4257/14 за заявою бункерувальної компанії про вжиття запобіжних заходів у вигляді накладення арешту на судно «TANAIS DREAM» (прапор Беліз), яке перебувало в акваторії Іллічівського морського торговельного порту. У заяві заявник просив суд накласти арешт на судно, оскільки він є власником морської вимоги, яка виникла на підставі договору про постачання палива на судно, а судновласник не розрахувався за поставлене паливо. Суд з посиланням на Брюссельську конвенцію та положення КТМ України дійшов висновку про обґрунтованість морської вимоги та задовольнив заяву бункерувальної компанії (ухвала суду про вжиття запобіжних заходів від 21.10.2014 р. у справі №916/425714). Згадана ухвала була скасована тим же судом через 3 дні, оскільки судновласник та заявник підписали угоду про врегулювання спору.
Іншим прикладом може бути справа, яка розглядалася Господарським судом Херсонської області у квітні-травні 2014 р. Так, у квітні 2014 р. до цього суду надійшла позовна заява панамської компанії (вантажовласника) про стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок порушення відповідачем умов Угоди про розподіл витрат, що була додатком до Договору рейсового чартеру, який був укладений між позивачем та відповідачем. Позивач просив суд забезпечити позов накладенням арешту на судно «Азовський Вєтєр» (прапор Камбоджі), яке перебувало в акваторії Херсонського морського порту. За результатами розгляду заяви про забезпечення позову, суд з посиланням на приписи Брюссельської конвенції та КТМ України дійшов висновку про її обґрунтованість і задовольнив заяву, наклавши арешт на судно «Азовський Вєтєр» та заборонивши капітану порту оформлювати його вихід з порту (ухвала суду від 17.04.2014 р. у справі №923/520/14).
Цікавим з позиції юридичної практики було продовження цієї історії. Через 3 тижні після арешту до суду надійшло клопотання судновласника т/х «Азовський Вєтєр», в якому він просив скасувати заходи забезпечення позову через непідсудність справи господарським судам України. Розглядаючи це клопотання, суд відзначив, що згідно з договором рейсового чартеру сторони погодили англійське право та арбітраж у Лондонській асоціації морських арбітрів. Тому суд дійшов висновку, що ця справа не може розглядатися по суті Господарським судом Херсонської області. Позивач на судовому засіданні заявив про готовність звернутися до компетентного арбітражу та просив суд надати йому час (зокрема, 2 місяці для звернення до Лондонської асоціації морських арбітрів). Суд відхилив зазначене клопотання, зазначивши: «З принципу розумності суд вважає, що 2 місяці для звернення до компетентного суду – це забагато». Крім того, судом було забезпечено позов 17.04.2014 р., а через 3 тижні позивач не надав будь-яких доказів щодо його намірів звернутися до компетентного арбітражу в Лондоні. У зв’язку з цим суд задовольнив клопотання судновласника та звільнив т/х «Азовський Вєтєр» з-під арешту (ухвала суду від 08.05.2014 р. у справі №923/520/14).
Інша цікава тенденція, яка спостерігається останнім часом у справах про арешт суден, – це практика застосування так званого «зустрічного забезпечення», яке має надати ініціатор арешту на підтвердження серйозності та правомірності своїх вимог. Нагадаємо, що Брюссельська конвенція (ч. 1 ст. 6) передбачає, що як умову арешту судна чи продовження раніше накладеного арешту суд може зобов'язати особу, яка вимагає арешту судна чи домоглася накладення арешту, надати забезпечення такого характеру, у такому розмірі й за такими умовами, що можуть бути визначені цим судом, за будь-які збитки, які можуть бути заподіяні відповідачу в результаті арешту та за які така особа може бути визнана відповідальною, в тому числі, але не обмежуючись цим, за такі збитки або шкоду, які можуть бути заподіяні в результаті незаконного чи невиправданого арешту.
В українській судовій практиці вже можна зустріти випадки застосування судами інституту «зустрічного забезпечення». Так, у справі №916/4575/14 до суду звернулася компанія «ТРАНС-ГЛОБАЛ ТРЕЙДЛІНКС» із заявою про вжиття запобіжних заходів шляхом накладення арешту на судно «CT DUBLIN», яке перебувало в акваторії Одеського морського порту. Морська вимога стосувалася пошкодження вантажу в результаті виконання вантажних операцій. Суд задовольнив заяву про вжиття запобіжних заходів, зобов’язавши заявника внести на депозит суду понад 312 тис. доларів США як забезпечення вимоги (ухвала суду від 17.11.2014 р. у справі №916/4575/14).
В іншій справі заявник (Іллічівський судноремонтний завод) просив суд вжити запобіжні заходи шляхом накладення арешту на судно «SIBIRSKIY-2119» (прапор Росія), власником якого є компанія «Донречфлот». Правовою підставою для виникнення морської вимоги заявник зазначив договір про виконання ремонту іншого судна, власником якого також є компанія «Донречфлот». Суд задовольнив це клопотання, зобов’язавши заявника (судноремонтний завод) внести на депозитний рахунок суду зустрічне забезпечення в сумі 30 тис. доларів США (ухвала Господарського суду Одеської області у справі №916/225/17 від 06.02.2017 р.).
Таким чином, практика останніх років показує, що суди стали більш розсудливо підходити до заяв про накладення арешту, вивчаючи не лише питання підсудності заяви конкретному суду, але й зміст морської вимоги у розумінні Брюссельської конвенції та КТМ України. Крім того, суди інколи застосовують практику надання зустрічних забезпечень, зобов’язуючи заявників внести грошові кошти на депозит суду на підтвердження серйозності своїх намірів та обґрунтованості арешту. Така практика, до речі, досить поширена в багатьох країнах світу (наприклад, у Туреччині є обов’язковим внесення зустрічного забезпечення в еквіваленті 10 тис. одиниць спеціального права запозичення).