Jus ad bellum (буквально – «право на війну», тобто правила, що визначають правомірність початку збройного конфлікту) та jus in bello (буквально – «право під час війни», тобто правила, що визначають поведінку безпосередньо під час збройного конфлікту) мають між собою доволі мало спільного. Розуміння цієї тези є надзвичайно важливим як для правильного застосування міжнародного гуманітарного права (jus in bello), оскільки порушення норм jus ad bellum не дозволяє і не виправдовує його порушення, так і розгляду питання щодо притягнення до відповідальності за агресію і держав, і фізичних осіб, незалежно від факту безпосередньої участі у збройному конфлікті.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Право міжнародної безпеки – таку назву має сучасна галузь міжнародного публічного права, що регулює застосування сили у міжнародних відносинах, – після Другої світової війни зазнало докорінних змін. Представники усіх держав світу, розуміючи, що наступна світова війна може призвести до ще жахливіших наслідків, закріпили в Статуті ООН доволі революційний принцип нового міжнародного права: «Усі Члени Організації Об’єднаних Націй утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і якимось іншим чином, несумісним із Цілями Об’єднаних Націй».
Важливість цього принципу складно переоцінити. Війна, яка протягом усього існування людства була останнім, але цілком законним засобом розв’язання міжнародних спорів, перестала бути законною. Разом з принципом мирного вирішення міжнародних спорів принцип заборони застосування сили мав покласти край війнам. А тому і право міжнародної безпеки мало б складатися лише з однієї норми – всеохоплюючої заборони на застосування сили державою проти іншої держави.
Однак цілком очевидно, що самого лише прийняття нової норми, хай навіть і норми-принципу, для вкорінення нового підходу до вирішення спорів недостатньо. Розуміли це і укладачі Статуту ООН. Саме тому в Статуті ООН міститься стаття 39: «Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії та надає рекомендації або вирішує те, які дії варто почати у відповідності зі статтями 41 та 42 для підтримки або відновлення міжнародного миру й безпеки». Тобто Статут ООН встановлює не тільки повну заборону застосування сили в міжнародних відносинах, а і передбачає, в теорії, порядок дій у відповідь на порушення такої заборони.
Зрозуміло, що першим кроком у цьому порядку є визначення наявності самого факту агресії. На побутовому рівні ми доволі часто вживаємо терміни «агресія», «агресор», вкладаючи у них більш-менш однакове розуміння. На рівні ж міжнародного права, як і зазвичай, ситуація значно складніша.
Статут ООН, використовуючи термін «агресія», не містить визначення цього поняття. Відповідно, тлумачення агресії мало сформуватися у практиці органу, до повноважень якого належить установлення існування такого акту – Ради Безпеки ООН. Але практика Ради Безпеки виявилася іншою: держави – члени Ради Безпеки не тільки не змогли погодити єдине визначення поняття «агресія», а і усіляко ухилялися від використання цього терміна в резолюціях, в яких прямо йшлося про застосування сили однією державою проти іншої (наприклад, у випадку вторгнення Іраку в Кувейт у серпні 1990 року).
Визначення агресії довелося давати іншому органу ООН – Генеральній Асамблеї ООН. 14.02.1974 було прийнято Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії». Як відомо, резолюції Генеральної Асамблеї ООН мають рекомендаційний характер, але при цьому можуть слугувати виразом і підтвердженням сформованості міжнародно-правового звичаю з певного питання. Зважаючи на відсутність інших визначень агресії і одноголосну підтримку під час голосування, визначення агресії, закріплене у Резолюції 3314, сьогодні вважається загальноприйнятим.
Агресією, відповідно до Резолюції 3314, є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави, або яким-небудь іншим чином, несумісним зі Статутом Організації Об’єднаних Націй.
Крім загального визначення агресії Резолюція 3314 містить і перелік дій, які, незалежно від оголошення війни, кваліфікуються як акт агресії:
а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини;
b) бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;
c) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;
d) напад збройних сил держави на сухопутні, морські чи повітряні сили або морські та повітряні бойовики або державу, що не має доступу;
e) застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з приймаючою державою, в порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди;
f) дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;
g) засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що носять настільки серйозний характер, що це рівносильне перерахованим вище актам.
Завдяки наявності чіткого переліку можливо значно краще зрозуміти, в яких конкретних випадках держава може бути визначена агресором. І для розуміння відмінності між поняттями «держава-агресор» і «сторона конфлікту» нам треба звернути увагу на останні дві дії, які можуть кваліфікуватися як акт агресії.
Однак передусім доцільно проаналізувати і поняття «сторона міжнародного збройного конфлікту», яке використовується у міжнародному гуманітарному праві. Для цього варто звернутися до самого терміна «збройний конфлікт» у розумінні міжнародного гуманітарного права.
Договірне міжнародне гуманітарне право не містить узагальненої дефініції поняття «збройний конфлікт», зосереджуючись на визначенні міжнародного збройного конфлікту та неміжнародного збройного конфлікту, кожен з яких передбачає застосування особливого правового режиму. Оскільки агресія вчиняється державою проти держави і має призвести до появи міжнародного збройного конфлікту, то ми зупинимося на визначенні саме його.
По-перше, у спільній статті 2 чотирьох Женевських конвенцій 1949 року йдеться про випадки оголошеної війни між двома або більше державами. У міжнародному праві зберігається норма, згідно з якою таке оголошення встановлює стан війни з іншою державою, а міжнародне гуманітарне право застосовується незалежно від того, чи ведуться активні воєнні дії.
По-друге, міжнародний збройний конфлікт має місце в разі фактичного збройного конфлікту, що виникає між двома або більшою кількістю держав, навіть якщо будь-яка з них не визнає стану війни.
По-третє, міжнародний збройний конфлікт має місце в разі окупації всієї чи частини території держави, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного спротиву.
Також міжнародним збройним конфліктом, за визначенням Додаткового протоколу І 1977 року, визнається збройний конфлікт, у якому народ веде боротьбу проти колоніального панування, іноземної окупації та расистських режимів для здійснення свого права на самовизначення. У зв’язку з фактичним завершенням процесу такі міжнародні збройні конфлікти відійшли у минуле.
Головною ознакою, характерною для кожного міжнародного збройного конфлікту, є фактична активна участь двох або більше держав у цьому збройному конфлікті. При цьому інтенсивність такої участі значення не має – міжнародний збройний конфлікт матиме місце з першого пострілу або із захоплення першого квадратного метра території чужої держави. Держава, яка здійснює такий постріл або захоплення, автоматично стає стороною конфлікту.
Повертаючись до визначення держави-агресора, констатуємо, що якщо держава дозволяє, щоб її територія використовувалася іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави, то така держава є державою-агресором. Тобто держава може не здійснювати активних дій по нападу на іншу державу, але здійснити акт агресії лише шляхом надання згоди на використання своєї території. Визначальним фактором у цьому випадку є саме надання згоди, навіть мовчазної, оскільки якщо територія такої держави була перед цим окупована чи іншим чином зайнята іншою державою, яка вчиняє напад, то акту агресії не буде.
Відповідно, за відсутності активної участі у збройному конфлікті держава, що погоджується надати свою територію для здійснення нападу на територію третьої держави, є державою-агресором, але не є стороною цього збройного конфлікту.
Таким чином, держава-агресор не обов’язково є стороною конфлікту, оскільки агресія може бути здійснена не лише в результаті активної поведінки, а й унаслідок надання згоди на використання своєї території для здійснення агресії іншою державою. Агресія є одночасно міжнародною протиправною діяльністю, відповідальність за яку повинна нести держава, і міжнародним злочином, відповідальність за який повинно нести вище військово-політичне керівництво цієї держави.
Термін «сторона конфлікту» використовується в міжнародному гуманітарному праві для позначення суб’єктів, які несуть зобов’язання із дотримання норм міжнародного гуманітарного права під час конфлікту. І в цьому полягає фундаментальна відмінність між зазначеними поняттями: агресія потребує розслідування і притягнення до відповідальності, а наявність статусу сторони конфлікту накладає зобов’язання з міжнародного гуманітарного права.