Справа судді Ільєвої як крок до вироку судовій системі

Відразу хочу зазначити, що я не є захисником судді Ільєвої та не ознайомлений з матеріалами кримінального провадження. Однак те, що відбувається, викликає величезне обурення. Саме це стало мотивом написання цієї статті.

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

За змістом п. 14 ч. 1  ст. 3  КПК України повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення є притягненням до кримінальної відповідальності.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КК України підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом.

Склад кримінального правопорушення – це завжди сукупність його ознак. Не може бути неповного складу кримінального правопорушення.  Відсутність хоча б однієї із ознак, встановлених чи передбачених законом для певного кримінального правопорушення, приводить до відсутності кримінального правопорушення. Тільки вся сукупність установлених кримінальним законом ознак може характеризувати певні суспільно-небезпечні дії як кримінальне правопорушення. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у своїй постанові від 16.05.2019 (справа № 761/20985/18, провадження № 51-8007км18) наголосив: «...якщо не було події кримінального правопорушення або в діях особи немає складу кримінального правопорушення, то за таких обставин кримінальне провадження не може бути розпочато. А якщо через помилку чи з інших причин таке провадження було розпочато, то воно негайно має бути припинено і з позиції вимог правопорядку, і з огляду дотримання інтересів всіх учасників правовідносин». 

Тобто повідомлення особи про підозру у вчиненні кримінального правопорушення є стадією притягнення до кримінальної відповідальності та можливе тільки за наявності ознак складу цього кримінального правопорушення, тобто об’єкту, суб’єкту, об’єктивної та суб’єктивної сторони злочину. 

Відповідно до КК України ст. 364: «Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з метою одержання будь-якої неправомірної вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб».

Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 364 КК України,  характеризується таким: діяння – прямим умислом і спеціальною метою – одержання будь-якої неправомірної вигоди для себе чи іншої фізичної або юридичної особи, а щодо наслідків, передбачених ч. 1 або ч. 2 ст. 364 КК України, – умислом або необережністю.

Дії суду (слідчого судді) щодо постановлення вироку, рішення, ухвали або постанови не можуть бути витлумачені як умисне використання службовою особою наданої їй влади або службового становища всупереч інтересам служби, тому за відсутності суб’єктивної сторони складу злочину згадані дії суду (слідчого судді) не утворюють склад кримінального правопорушення, передбаченого ст.364 КК України.

Що стосується дії суду (слідчого судді) щодо постановлення вироку, рішення, ухвали або постанови, то не можливо в межах ст. 364 КК України дійти до висновку, що службова особа використала свою владу або службове становище всупереч інтересам служби умисно. За жодних обставин, у такому разі це є тільки оціночним поняттям. Головна особливість діяльності суду (слідчого судді), що вирок, рішення, ухвала або постанова, що приймається відповідно до законодавства на основі свого внутрішнього переконання, є чинним (правосудним) лише певний час. І йдеться не тільки про можливість оскарження рішення в визначений законом спосіб, а про таку особливість, як, наприклад, зміна правової позиції взагалі. Наприклад, Верховний Суд, Велика Палата Верховного Суду постійно створюють чи змінюють правові позиції, що мають преюдиційне значення. Змінюючи, відступаючи від попередньої правової позиції ВС, ВП ВС скасовують рішення суддів нижчих інстанцій. Чи є у такому випадку дії суддів нижчих інстанцій такими, що використовували свою владу або службове становище всупереч інтересам служби? Звісно, що ні. Тому що не має умислу! В цьому і є головне та закладене саме ст. 126 Конституції України: «Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку».

При прийнятті рішення суддею не можливо відокремити умисел від внутрішнього переконання ніяким чином. Доки людство не винайшло спосіб читати думки це питання було, є, та буде невирішеним. Навіть спроба такого відокремлення є тиском на суд. Саме тому Конституційний Суд України у справі № 1-305/2019(7162/19) визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) ст. 375 КК України («Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови»). У згаданому рішенні КСУ, наголошуючи на принципі юридичної визначеності, зазначив, «що в статті 375 Кодексу не встановлено критеріїв, за якими можна визначити, який вирок, рішення, ухвала або постанова судді (суддів) є "неправосудними", а також не розкрито змісту сполучення слів "завідомо неправосудний", що уможливлює неоднозначне розуміння складу злочину, кваліфікацію якого здійснено за цією нормою. Формулювання диспозиції статті 375 Кодексу допускає можливість зловживання нею при вчиненні органами досудового розслідування дій, що мають наслідком притягнення до кримінальної відповідальності судді лише за факт постановлення ним судового рішення, яке, за суб'єктивним розумінням слідчого, прокурора або будь-якої іншої особи, є «неправосудним» (зокрема, у разі незгоди з цим рішенням)». Абсолютно аналогічно у цьому випадку – ст. 364 КК України не дає однозначної чіткої змоги відокремити умисні дії від дій, згідно з внутрішнім переконанням, та допускає можливість зловживання, що мають наслідком притягнення до кримінальної відповідальності судді лише за факт постановлення ним судового рішення, яке, за суб'єктивним розумінням будь-якої особи, є «умисне, з метою одержання будь-якої неправомірної вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби» (зокрема, у разі незгоди з цим рішенням)». Для перегляду судового рішення в законі встановлюються відповідні процедури судочинства, які передбачають оскарження судового рішення та надання йому юридичної оцінки компетентним судом. Конституція України не наділяє інші органи державної влади повноваженнями щодо перевірки судового рішення в позасудовому порядку та оцінки його. Конституційний Суд України вважає, що остаточне судове рішення не може бути переглянуто, крім встановлених процесуальними законами випадків його перегляду відповідним судом, що виключає можливість оцінювати таке рішення слідчим, прокурором при вчиненні ними дій, які мають наслідком притягнення судді до кримінальної відповідальності.

Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) у Доповіді стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулось 12-13 березня 2010 року, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функційних обов'язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабаря (пункт 61). Тобто дії судді тільки тоді можуть утворювати склад злочину, коли окрім прийняття відповідного рішення, є ще інші дії, які самі по собі незалежно утворюють склад якогось кримінального правопорушення. 

Порушення незалежності суддів, а саме право іншої особи оцінювати наявність певного умислу при прийнятті рішення призведе (особливо з огляду на нову тенденцію, що підозра є лише припущення, що особа могла вчинити певні дії) до величезної кількості повідомлень про підозру стосовно суддів за ст. 364 КК України, та, як наслідок, шаленого тиску органів досудового слідства на суддів у разі незгоди з рішенням.