Вже понад три роки (з 01.05.2016 р.) діє чинна редакція ст. 72 Закону України «Про акціонерні товариства». Ч. 1 цієї статті встановлено, що значний правочин, правочин, щодо якого є заінтересованість, вчинений з порушенням порядку прийняття рішення про надання згоди на його вчинення, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки акціонерного товариства лише у разі подальшого схвалення правочину товариством у порядку, встановленому для прийняття рішення про надання згоди на його вчинення. Ч. 2 цієї статті передбачена конвалідація (зцілення) такого правочину з моменту його вчинення у разі схвалення цього правочину у встановленому порядку.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Отже, якщо значний правочин, правочин із заінтересованістю був вчинений з порушенням порядку прийняття рішення про надання згоди на його вчинення, і при цьому він не був схвалений товариством у порядку, встановленому для прийняття рішення про надання згоди на його вчинення, то відповідно до ч. 1 цієї статті такий правочин не створює, не змінює і не припиняє цивільні права та обов'язки товариства. Таким чином, за загальним правилом, цей правочин є неукладеним.
Водночас, відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 92 ЦК України, у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Отже, якщо значний правочин був вчинений з порушенням порядку прийняття рішення про надання згоди на його вчинення, і при цьому він не був схвалений товариством, то він все одно буде чинним, якщо стороною такого правочину є добросовісна особа (яка не знала і не мала знати, що правочин є значним для товариства).
Ст. 72 Закону України «Про акціонерні товариства» не містить посилання на абз. 2 ч. 3 ст. 92 ЦК України. Однак норми закону, зокрема норми ЦК України, мають застосовуватися незалежно від того, чи згадані вони в іншому законі, чи ні. Виконавчий орган товариства у відносинах з третіми особами представляє товариство. Тому абз. 2 ч. 3 ст. 92 ЦК України має застосовуватися до відносин щодо вчинення значних правочинів акціонерними товариствами.
З 17.06.2018 р. набрав чинності Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». Ч. 1, 2 ст. 46 цього Закону для товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю встановлені такі ж правила, які для акціонерних товариств встановлені ст. 72 Закону України «Про акціонерні товариства».
На відміну від ст. 72 Закону України «Про акціонерні товариства», ст. 46 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» містить ч. 3, в якій зазначено, що до відносин щодо схвалення значного правочину застосовується також правило абз. 2 ч. 3 ст. 92 ЦК України. Звичайно, ця частина не створює регулювання, і без цієї частини правило абз. 2 ч. 3 ст. 92 ЦК України підлягало б застосуванню.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Ані законодавством, ані звичаєм ділового обороту не встановлений обов'язок особи, яка планує укласти договір з товариством, вимагати від товариства статут, баланс, фінансову звітність чи інші документи, щоб з'ясувати, чи не є цей договір значним для товариства.
Це природно, адже наявність такого обов'язку невиправдано ускладнила б оборот. Окрім того, уявлення про те, що особа, яка планує укласти договір з товариством, повинна вимагати від товариства якісь документи на підтвердження того, що договір не є значним для товариства, суперечить принципу добросовісності, який діє в цивільному праві. Особа повинна мати можливість покладатися на добросовісність посадової особи товариства. Саме на органі та особі, які діють від імені юридичної особи, лежить обов'язок діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Немає жодних підстав покладати на контрагента товариства обов'язок здійснювати контроль за виконавчим органом. Цим має опікуватися вищий орган і наглядова рада товариства.
Принципом добросовісності обумовлюється також спростовувана презумпція, що особа, яка уклала з товариством правочин, не знала і не мала знати, що він є значним для товариства. Ця презумпція випливає з абз. 2 ч. 3 ст. 92 ЦК України.
У контексті відсутності обов'язку добросовісної особи, яка планує укласти договір з товариством, вимагати від товариства фінансову звітність, цікавою є постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 р. у справі №668/13907/13‑ц (провадження №14‑153цс18). У цій справі йшлося про визнання недійсним значного договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, укладеного акціонерним товариством в особі голови правління, який не мав права укладати такий значний правочин за відсутності рішення загальних зборів товариства.
Як вже зазначалося, Закон України «Про акціонерні товариства» не містить положення, подібного до ч. 3 ст. 46 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». До того ж в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин (2010 р.), Закон України «Про акціонерні товариства» взагалі не встановлював наслідків недотримання вимог до порядку вчинення значних правочинів (ст. 72 згаданого Закону тоді стосувалася лише правочину, щодо якого є заінтересованість). Таким чином, ця справа є прикладом безпосереднього застосування судами ч. 3 ст. 92 ЦК України у разі порушення порядку вчинення значного правочину.
Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ВССУ), рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове про задоволення позову, апеляційний суд, із висновками якого погодився ВССУ, виходив із того, що відповідачка зобов'язана була витребувати у ВАТ «Херсонгазсервіс» інформацію про дані останньої річної фінансової звітності (за 2009 р.), щоб упевнитися у наявності повноважень у керівника товариства на укладення оспорюваного значного правочину відповідно до вимог законодавства, чого вона не зробила, а тому вона діяла недобросовісно та нерозумно; крім того, у відповідачки була можливість ознайомитися з положеннями статуту товариства та перевірити обсяг повноважень його керівника під час посвідчення договору купівлі-продажу нотаріусом, а тому відповідачка знала і за всіма обставинами не могла не знати про відсутність у нього повноважень на укладення оспорюваного правочину.
Однак Велика Палата Верховного Суду не погодилася з такими висновками. Вона скасувала рішення суду апеляційної інстанції та ухвалу ВССУ, а рішення суду першої інстанції залишила в силі. Мотивувала постанову тим, що суд апеляційної інстанції не зазначив обставин, які безспірно свідчать про обізнаність відповідачки щодо наявності обмежень у представника продавця на відчуження майна, а суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач не довів обізнаність відповідачки про наявність обмежень повноважень голови правління ТОВ «Херсонгазсервіс» на укладення оспорюваного правочину.
Отже, контрагент акціонерного товариства не повинен вимагати від нього подання жодних документів на підтвердження того, що запланований правочин не є значним для товариства. Аналогічний висновок можна зробити щодо відсутності подібного обов'язку у контрагента товариства з обмеженою або з додатковою відповідальністю.