Законопроєкт № 2493, яким пропонується внести зміни до ст. 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (далі — Закон про ТОВ) та прямо передбачити можливість самого товариства та третіх осіб (у т.ч. кредиторів) бути стороною корпоративного договору, станом на момент написання цієї статті ще не прийнятий та чекає розгляду парламентом. Поточна редакція ст. 7 ЗУ про ТОВ не дає можливості однозначно стверджувати, чи можуть бути сторонами корпоративного договору особи, які не є учасниками товариства. Намагаючись вирішити цю правову невизначеність, учасники цивільних правовідносин подекуди створюють досить незвичні правові конструкції.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Візьмемо за приклад ситуацію, коли кредитор придбаває частку (частину частки) боржника (поручителя) в товаристві, після чого вони як учасники товариства укладають корпоративний договір, в якому погоджують, що частка (частина частки) була відчужена боржником (поручителем) на користь кредитора тимчасово, і якщо боржник вчасно виконає грошові зобов’язання перед кредитором, останній зобов’язується продати боржнику (поручителю) відповідну частку назад (так би мовити, повернути). Подібну правову конструкцію бачимо у справі № 927/602/21, яка розглядалася в Господарському суді Чернігівської області.
Привертає увагу не так спосіб, яким кредитора було зроблено стороною корпоративного договору, як питання, які внаслідок цього виникають: що являє собою тимчасовий продаж корпоративних прав з правової точки зору? Чи можна такий тимчасовий продаж вважати способом забезпечення виконання зобов’язань? Спробуємо дати відповідь.
У згаданій судовій справі суд дійшов висновку, що продаж боржником частини своєї частки у статутному капіталі товариства є специфічною формою забезпечення виконання зобов’язань, і таке забезпечення є тимчасовим, оскільки пов’язується з настанням певних подій — виконанням/невиконанням боржником своїх зобов’язань за договором.
У ст. 546 ЦК України наведений перелік видів забезпечення виконання зобов’язань, та договором або законом можуть бути встановлені й інші його види. Важливо наголосити, що договір про тимчасовий продаж частки в статутному капіталі товариства та відповідний корпоративний договір, які аналізувались у справі № 927/602/21, були укладені до 17.10.2019 р. Саме з цієї дати Законом України № 132-IX від 20.09.2019 р. гл. 49 ЦК України була доповнена §8 «Довірча власність», а поіменовані види забезпечення зобов’язань поповнилися таким окремим видом, як «право довірчої власності».
За договором про встановлення довірчої власності одна сторона (довірчий засновник) передає майно другій стороні (довірчому власнику) на праві довірчої власності для забезпечення зобов’язання боржника за кредитним договором, договором позики. Право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань (далі — довірча власність) є різновидом права власності на майно, за яким кредитор, який отримав майно у довірчу власність (довірчий власник), не має права самостійно відчужувати таке майно, крім як для звернення стягнення на нього, а також викупу його для суспільних потреб у порядку, встановленому законом. З моменту встановлення довірчої власності право власності особи, яка передала своє майно у довірчу власність, припиняється.
Ч. 2 ст. ст. 597-2 ЦК України встановлює пряму заборону на передання у довірчу власність корпоративних прав, крім випадків, прямо встановлених законом. Очевидно, що незважаючи на деякі відмінності, правова конструкція тимчасового продажу корпоративних прав на користь кредитора досить схожа з поіменованим видом забезпечення виконання зобов’язань — правом довірчої власності. Але чи можна стверджувати, що договір про тимчасовий продаж часток у статутному капіталі товариства, підписаний до 17.10.2019 р., укладений відповідно до законодавства (не суперечить йому)? І чи можна такий договір вважати специфічним (непоіменованим) видом забезпечення виконання зобов’язань?
Усім способам забезпечення зобов’язань притаманні спільні риси, до яких слід віднести:
1) спрямованість на спонукання боржника виконати забезпечене зобов’язання належним чином під загрозою настання невигідних для нього наслідків (як правило, майнових);
2) всі засоби забезпечення виконання зобов’язань покликані попереджувати негативні наслідки для кредитора, які настають чи можуть виникнути у разі порушення забезпечених зобов’язань боржником;
3) спрямованість забезпечувальних засобів на компенсацію негативних наслідків у майновій сфері кредитора, які настають чи можуть виникнути у разі порушення забезпечених зобов’язань боржником;
4) засоби забезпечення виконання зобов’язань характеризуються акцесорністю. Виняток з цього правила складає лише гарантія;
5) майнові наслідки настають виключно у випадку порушення основного зобов’язання («Науково-практичний коментар до статті 546 Цивільного кодексу України» від 15.11.2007 р.)
Аналізуючи «настання майнових наслідків виключно у випадку порушення основного зобов’язання», звертаємо увагу на те, що право довірчої власності, передбачене ЦК України, таку ознаку має. Зокрема, ст. 597-6 ЦК України передбачає, що у випадку порушення основного зобов’язання довірчий власник має право звернути стягнення на предмет довірчої власності. При цьому таке звернення відбувається в порядку, передбаченому ст. 597-8 ЦК України. Відповідно до вимог цієї статті, звернення стягнення може відбутися або шляхом продажу предмету довірчої власності на користь третьої особи-покупця, або ж договором про встановлення довірчої власності може бути передбачено інший порядок звернення стягнення на об’єкт довірчої власності (зокрема, право довірчого власника отримати об’єкт у свою власність без обмежень на користування та розпорядження).
Але чи присутня така ознака, як «настання майнових наслідків виключно у випадку порушення основного зобов’язання», у запропонованій конструкції тимчасового викупу частки в статутному капіталі товариства? В аналізованій судовій справі в корпоративному договорі, який уклали кредитор та боржник (поручитель), сторони погодили наступні умови:
- частка перейшла у власність кредитора тимчасово;
- кредитор не мав права брати участь в управлінні, при голосуванні на загальних зборах він як учасник товариства мав голосувати відповідно до вказівок боржника;
- у випадку належного виконання зобов’язань боржником кредитор має повернути частку боржнику (поручителю), тобто здійснити зворотне відчуження;
- у випадку порушення виконання зобов’язання боржником частка залишається у власності кредитора, а встановлені корпоративним договором обмеження щодо участі в управлінні товариством припиняють дію.
Вбачається, що запропонована правова конструкція не має майнових наслідків у вигляді звернення стягнення на предмет забезпечення або інших майнових наслідків, пов’язаних з порушенням основного зобов’язання (наприклад, у вигляді виникнення права вимагати сплати неустойки чи задоволення вимог за рахунок гарантії). Натомість наслідком порушення основного зобов’язання, «забезпеченого» тимчасовим продажем частки в статутному капіталі, є припинення обмежень кредитора-власника частки у користуванні корпоративними правами в повній мірі (щодо голосування на зборах тощо), які встановлені в кор поративному договорі. Очевидно, що подібні обмеження, встановлені корпоративним договором, не впливають на право власності кредитора на частку в товаристві. Більше того, скасувати рішення загальних зборів товариства через порушення кредитором своїх зобов’язань за корпоративним договором (утримуватися від голосування або голосувати певним чином) не вбачається можливим.
Ще одна важлива відмінність між довірчою власністю та тимчасовим викупом частки в товаристві полягає у наслідках порушення кредитором зобов’язання щодо повернення предмета забезпечення боржнику (поручителеві) після належного виконання основного зобов’язання. У випадку порушення довірчим власником обов’язку повернути об’єкт боржник має право звернутися до суду з позовною вимогою визнати його право власності на об’єкт довірчої власності або до нотаріуса за вчиненням відповідного виконавчого напису. У випадку ж з тимчасовим викупом частки товариства боржник має можливість повернути частку у свою власність лише у випадку, якщо кредитором на підставі корпоративного договору була видана безвідклична довіреність, яка надає повноваження боржнику за настання певних обставин (виконання основного зобов’язання) відчужити частку від імені кредитора. При цьому боржник позбавлений можливості судового захисту шляхом звернення до суду з позовною вимогою про визнання за ним права власності на частку.
Описана ситуація свідчить про виникнення тенденції необмеженого розширення обсягу поняття забезпечення виконання зобов’язання. Б. Гонгало, констатуючи наявність тенденції «розмивання» цього поняття, зазначає, що «способами забезпечення зобов’язань визнаються будь-які правові засоби, які тією чи іншою мірою сприяють захисту прав, забезпечують права та охоронювані законом інтереси, ставлять одну особу у вигідніше становище проти становища іншого учасника правовідносин тощо. Практично відбувається підміна поняття: способами забезпечення зобов’язань оголошуються правові засоби, які забезпечують відповідність поведінки учасників правам і обов’язкам у процесі будь-яких (не тільки зобов’язальних) правовідносини, чи інші засоби, які тією чи іншою мірою гарантують права одного з учасників правовідносин» (Гонгало Б. М. «Учение об обеспечении обязательств»).
Застосування механізму тимчасового продажу частки в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю в композиції з корпоративним договором є яскравим прикладом такого «розмивання» та порушує положення ч. 2 ст. 597-2 ЦК України, яка встановлює заборону на передання корпоративних прав у довірчу власність.
Вказані обмеження передбачені в цивільному законодавстві невипадково, адже з моментом переходу права власності на частку в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю та внесення відповідних відомостей до ЄДР законодавство пов’язує перехід корпоративних прав до нового власника частки, в т.ч. прав учасника товариства, які передбачені ст. 5 ЗУ про ТОВ: 1) брати участь в управлінні товариством у порядку, передбаченому цим Законом та статутом товариства; 2) отримувати інформацію про господарську діяльність товариства; 3) брати участь у розподілі прибутку товариства; 4) отримати у разі ліквідації товариства частину майна, що залишилася після розрахунків з кредиторами, або його вартість; 5) а також інші права, передбачені законом та/або статутом.
Для прикладу, кредитор, який придбав частку в товаристві з приміткою в корпоративному договорі «тимчасово», все одно нарівні з іншими учасниками товариства матиме право на виплату дивідендів при розподілі прибутку. Правовий інститут корпоративного договору в тому вигляді, в якому він існує в Україні, пропонує не надто багато механізмів для забезпечення виконання зобов’язань сторін за ним. Серед них можуть бути неустойка або видача безвідкличної довіреності (остання не є видом забезпечення зобов’язання в чистому вигляді). У разі відсутності безвідкличної довіреності боржнику буде вкрай складно претендувати на повернення права власності на частку в статутному капіталі. І подальша перспектива боротьби за частку та корпоративні права, які випливають з неї, буде залежати від того, яким чином виписані договірні положення про зворотний викуп частки. Варто лише дещо змінити такі договірні положення — і мова буде йти вже не про повернення частки за договором про тимчасовий викуп, а про спонукання до виконання попереднього договору. Адже умови договору, яким закріплені зобов’язання кредитора продати частку на певних умовах та за настання певних обставин, в майбутньому цілком можуть виявитися за правовою природою попереднім договором.
Підсумовуючи, розуміємо, що правова конструкція тимчасового викупу частки в товаристві з обмеженою відповідальністю в композиції з корпоративним договором може бути поставлена під сумнів через неузгодженості з правовим режимом довірчої власності та встановлені ним обмеження відносно корпоративних прав, а також через невідповідність такого механізму ознакам забезпечення виконання зобов’язань.