Без свободи віросповідання як законодавчо гарантованого права особистості вільно, без зовнішнього примусу обирати, сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної вбачається неможливим побудова демократичного суспільства у незалежній державі.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Міжнародним співтовариством у низці нормативних документів було регламентовано право людини на свободу віросповідання.
Основними з таких міжнародно-правових актів є:
1) Загальна декларація прав людини, прийнята і проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року (далі – Загальна декларація);
2) Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, підписана 4 листопада 1950 року урядами держав-членів Ради Європи та ратифікована Україною 17 липня 1997 року (далі – Європейська конвенція);
3) Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийнятий 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 року (далі – Міжнародний пакт);
4) Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії чи переконань, прийнята і проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 25 листопада 1981 року (далі – Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості).
Так, стаття 18 Загальної декларації визначає: «Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів».
Тобто Організація Об’єднаних Націй (ООН) як глобальна міжнародна організація, декларованою метою діяльності якої є підтримання та зміцнення миру і міжнародної безпеки, а також розвиток співробітництва між державами світу, у Загальній декларації проголошує принципи повної свободи людини на сповідування тієї чи іншої релігії, а також заперечує будь-які обмеження щодо права людини на зміну релігії чи своїх переконань. Крім того, дана норма декларує право людини на сповідування своєї релігії у будь-якій прийнятній для неї формі – чи то у приватному порядку, чи то публічно; як одноосібно, так і разом з іншими однодумцями; шляхом проголошення учення, у богослужінні, а також виконанні релігійних та ритуальних обрядів.
Стаття 9 Європейської конвенції: «Свобода думки, совісті і релігії» у частині першій фактично повторює правові засади, проголошені у статті 18 Загальної декларації, а саме: «1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно».
Водночас частина друга статті 9 зазначеного європейського нормативного акту доповнює постулати щодо свободи думки, совісті та релігії і вказує на виняткові випадки, коли така свобода може бути обмеженою: «2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
Таким чином, уряди держав-членів Ради Європи, окрім утвердження в Європейській конвенції міжнародних нормативних прерогатив на свободу думки, совісті та релігії людини проголошених ООН, все ж вказують на можливість обмеження їхньої реалізації, якщо такі обмеження, перш за все, передбачені чинним законодавством демократичного суспільства та покликані захищати громадську безпеку, публічний порядок, здоров’я чи моральні засади, а також покликані захищати права та свободи інших членів суспільної ланки.
Стаття 18 Міжнародного пакту містить у частинах першій та третій дублюючі елементи раніше зазначених норм Загальної декларації та Європейської конвенції: «1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або
переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень»; «3. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише обмеженням, які встановлено законом і які є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров’я і моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб».
Водночас вказана стаття Міжнародного пакту у частинах другій та четвертій містить розширене трактування релігійних свобод. Зокрема, це стосується неприпустимості будь-яких проявів примусу: «2. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір». Крім того, дана норма наголошує на повазі до свободи батьків (опікунів) забезпечувати релігійне виховання дітей залежно від власних уподобань: «4. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються поважати свободу батьків і у відповідних випадках законних опікунів забезпечувати релігійне і моральне виховання своїх дітей відповідно до своїх власних переконань».
Генеральна Асамблея ООН, проголошуючи та резюмуючи вище викладені міжнародні засади релігійних свобод та власних людських переконань у Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості, окремо наголошує на недискримінаційних принципах та дає визначення самому поняттю «дискримінація».
Так, у частині 1 статті 2 даного нормативного акту проголошується, що ніхто не повинен піддаватись дискримінації на основі релігії чи переконань зі сторони будь-якої держави, установи, групи осіб або ж окремої особи.
Частина 2 цієї ж статті дає таке визначення дискримінаційних форм: «2. Для цілей цієї Декларації термін «нетерпимість і дискримінація на підставі релігії чи переконань» означає будь-яку відмінність, виключення, обмеження чи уподобання, засноване на релігії чи переконаннях і такі, що мають на меті або наслідком знищення чи зменшення визнання, користування чи здійснення на основі рівності прав людини і основних свобод».
У статті 3 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості Генеральна Асамблея ООН, розширюючи трактування дискримінаційного поняття, визначає, що дискримінація людей на основі релігії чи переконань є образою гідності людської особистості та запереченням принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй і засуджується як порушення прав людини та основоположних свобод, проголошених у Загальній декларації прав людини і детально викладених у Міжнародних пактах про права людини, і є перепоною для дружніх і мирних відносин між державами.
Отже, міжнародні світові та європейські організації у своїх нормативних документах, усвідомлюючи прерогативу дотримання прав та основоположних свобод людини, виокремлюють як пріоритетні принципи повної свободи людини на сповідування тієї чи іншої релігії, а також заперечують будь-які обмеження щодо права людини на зміну релігії чи своїх переконань.
Українська держава з початку становлення незалежності намагалася імплементувати у національне законодавство постулати щодо свободи віросповідання, проголошенні у міжнародно-правових актах.
Так, у Декларації про державний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року, Республіка зобов’язалась забезпечувати рівність перед законом усіх її громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.
Основний закон держави – Конституція України, що прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року, у статті 35 визначає такі засади щодо свободи релігійних та світоглядних переконань українців:
«Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою».
Та все ж основним національним нормативно-правовим актом у сфері свободи віросповідання є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі – Закон), що введений в дію Постановою Верховної Ради УРСР від 23.04.1991 р. Інші вітчизняні законодавчі документи в цій царині, видаються відповідно до цього нормативного акту.
Закон покликаний гарантувати право на свободу совісті громадянам України та реалізацію ними цього права, а також забезпечувати відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії.
Крім того, нормативний акт визначає низку обов’язків держави щодо релігійних організацій та обов’язків релігійних організацій перед державою і суспільством.
Важливою метою впровадження в Україні даного Закону є подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви, а також гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їхнього світогляду чи віровизнання.
Законодавець визначає та розтлумачує у статті 3 Закону суть та значення поняття «права на свободу совісті».
Так, згідно з цією нормою, кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.
Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров’я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов’язанням України.
Отже, поняття «права на свободу совісті», визначене нормами вітчизняного законодавства, відповідає правовим тенденціям, що зафіксовані у міжнародно-правових актах.
Закон регламентує, що держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їхніми релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.
Релігійна організація є юридичною особою, що користується правами і має обов’язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).
Стаття 7 Закону встановлює перелік видів релігійних організацій в Україні. До релігійних організацій відносяться: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями).
Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади.
Крім того, Закон визначає, що громадяни, які навчаються у вищих і середніх духовних навчальних закладах, користуються правами і пільгами щодо відстрочення проходження військової служби, оподаткування, включення часу навчання до трудового стажу в порядку і на умовах, встановлених для студентів та учнів державних навчальних закладів.
Таким чином, нормативні засади, які стосуються реалізації людиною свого права на свободу віросповідання в Україні, відповідають принципам побудови демократичного суспільства та міжнародному нормативному регулюванню у цій сфері. Водночас проблематика, яка існує в цій галузі, потребує вирішення шляхом дотримання, перш за все, принципів свободи волевиявлення людини та захисту державою національних інтересів.