Українська правова наука стоїть перед надзвичайно складною і гострою проблемою фундаментального оновлення її доктрини і методології, від яких залежать всебічність, повнота й об'єктивність результатів наукових досліджень та їх впровадження в юридичну практику. Цього вимагають назрілі (якщо не перезрілі!) потреби цієї практики, що систематично стикається з правовими колізіями та прогалинами, рудиментами радянської правової системи й нікчемними правовими актами; правовою невизначеністю, змішуванням положень і застарілістю норм різних юридичних актів, іншими формальними й неформальними недоліками чинного законодавства та його застосування.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Ці недоліки — результат неспроможності панівної в Україні доктрини консервативного юридичного позитивізму належним чином їх долати, оскільки вона зводить проблеми правового життя переважно до їх трактування і застосування на основі методів формально-догматичної логіки. Ці методи можуть бути корисними тільки в окремих, чітко визначених секторах правового життя, де потрібна виключно формальна регламентація дій, зокрема посадових осіб публічної влади, насамперед, судових і правоохоронних органів. Однак там, де потрібно лагодити конфлікти між інтересами приватних суб'єктів правовідносин, для забезпечення правового регулювання потрібні інші, більш ліберальні правові доктрини і методи.
Власне, фундаментальне оновлення української правової науки полягає в трансформації її теорії та методології на основі та відповідно до вчення про верховенство права, що базується на пріоритеті природного права над позитивним правом, прав людини над правами держави тощо. Меті такої трансформації служать нові соціолого-правові та інші неформальні методи наукових досліджень, проте результати цих пошуків поки що дуже скромні — немає реального суспільного запиту на оновлення юридичної науки з боку органів державної влади та громадянського суспільства.
Фактично юриспруденція поповнилась лише трьома відомими доктринами, що використовують неформальні методи: аксіологією права, соціологією права і філософією права, але це не привело до зміни парадигми її розвитку, яка й надалі залишається консервативною. Це означає, що і в сучасних умовах українського постмодерну, який добре позначився на суперечливому розвитку суспільства і держави, доктрина юридичного позитивізму зберігає свій вплив навіть у галузях приватного права (цивільне, господарське тощо), що негативно позначається на розвитку економіки та веде до росту корупції.
Одним з перспективних, на нашу думку, напрямів формування оновленої теорії та методології правової науки слід вважати культурологію права, яка поки що не отримала належного розвитку в Україні. Єдина міжнародна науково-практична конференція «Право і культура: теорія і практика» (Київ, 15–16 травня 1997 р.), на якій були озвучені важливі проблеми цієї методології, так і не мала продовження. Одна з головних причин цього — не тільки панування юридичного позитивізму, але й певна недовіра значної частини пострадянської (спадок від радянських часів) правової науки до результатів досліджень українських культурологів, серед яких є й відомі дисиденти.
За радянських часів дисидентів, на радість російським шовіністам, часто звинувачували у так званому буржуазному націоналізмі, хоча насправді вони були, насамперед, конституційними демократами, адже поважали конституцію та визнавали право на вільне існування різних політичних ідеологій — відповідно до міжнародних пактів про права людини 1966 р., що були ратифіковані СРСР. Однак тоталітарній радянській владі невигідно було їх визнавати конституційними демократами, бо якою б тоді вона виглядала, якщо переслідувала справжніх демократів? Дисидентам приписували печерний націоналізм і часто засуджували їх до різних строків покарання не за вчинені злочини, а за інакодумство.
Культурологія, як зазначено у Вікіпедії, — це наука про особливості розвитку матеріальної й духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичних умовах, їх взаємозв'язки і взаємовпливи. Ця наука порівняно молода і під такою назвою відома, передусім, у Східній Європі. Її витоки сягають Нового часу, а її появу пов'язують з філософськими концепціями історії Дж. Віко (1688–1744 рр.), Й.-Г. Гердера (1744–1803 рр.) і Г. В. Ф. Гегеля (1770–1831 рр.).
Теоретичною базою культурологічного знання є окремі галузеві науки про культуру, в межах яких досліджуються культурні явища і процеси. Специфіка культурології полягає в її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів. Культурологія чимось нагадує сучасну натурфілософію, яка через культуру пов'язує всі види людської діяльності та матеріальні умови життя людей, а відтак, синтезує значну частину знання людства.
Особливий вклад у розвиток сучасної української та європейської культурології, без сумніву, вніс Іван Михайлович Дзюба — родом з Донбасу (с. Миколаївка, Волноваський район, 1931 р. н.), академік НАН України, державний і громадський діяч, лауреат Шевченківської премії (1991 р.), міністр культури України (1992–1994 рр.), Герой України (2001 р.), член Українського ПЕН-клубу, дисидент-шестидесятник. Культурологічним твором, що приніс йому світову славу, був памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація» (1965 р.), який перекладено на кілька світових мов. Іван Михайлович — автор сотень праць (книг, брошур, кіносценаріїв, статей тощо) з питань літературної критики, літературо- і мистецтвознавства, інших гуманітарних дисциплін. Універсальний характер його праць щодо розвитку культурного простору в Україні, Європі та світі привертає увагу фахівців різних гуманітарних спеціальностей, які черпають у них знання та на їх основі роблять свої висновки і прогнози.
Сам академік І. Дзюба у своїх працях не раз відзначає важливу роль культурології для суспільства. На його думку, ця наука розвивається на стику філософії, антропології, соціології та естетики у сув'язі з природничими дисциплінами. Нині культурологія прагне дати відповіді на питання, що виникають з глобальної кризи світу людини, втрати нею орієнтирів у житті та з подальшого ускладнення людського розвитку. Ця наука, як вважає Іван Михайлович, може і повинна давати розуміння природних змін людського життя, зокрема зміни образу пострадянських українців, але не як втрати чогось для себе, а як нового етапу в їх розвитку.
В культурології основа основ — це культура. Власне, понад 60 років академік І. Дзюба працює над утвердженням концепції універсальної культури — фактично це титанічна битва за цивілізовану мораль, традиції та звичаї українців. Він вважає, що українська культура має бути не маргінальною, а саме універсальною. Її універсальність, в розумінні Івана Михайловича, — не в абстракції, а в конкретному широкому діапазоні національно самобутніх форм вираження, що збагачують багатоманітність людства (Дзюба І. М. Україна у пошуках нової ідентичності: ст., виступи, інтерв'ю, памфлети/Вступ. слово М. В. Поповича. — К: Україна, 2006 — с. 455).
На базі відповідних досліджень академік І. Дзюба створив свою авторську культурологічну доктрину, що має оригінальний та глибоко науковий характер і може служити методологічним інструментом для суміжних гуманітарних наук. Ця доктрина охоплює межові ділянки розвитку, зокрема культурології та правознавства, а відтак, може служити переосмисленню позитивістсько-правових концепцій і методів вивчення українського права, в т. ч. понять і категорій, запозичених з радянського права.
З правових наук найближчою до культурології є наука конституційного права (конституційна наука), яка забезпечує теоретичне обґрунтування провідної правничої галузі в Україні — конституційного права. Саме в конституційній науці розглядаються спільні з культурологією питання про Конституцію України, гідність і права людини, про права української політичної нації, про конституційний (державний) статус української мови та мов національних меншин в Україні, національну й конституційну демократію, про відносини громадянського суспільства і правової держави та багато інших.
Культурологічні погляди академіка І. Дзюби на зазначені конституційні інститути та цінності — це важливе джерело теоретичних знань, які необхідні для розвитку як самої культурології, так і конституційної науки. Цікаво, що у своїх поглядах він фактично спирається на конституційну традицію української культури, що була сформована за останні 150–170 років і складає частину історичної конституційної традиції України. Насамперед, цю традицію знаходимо у класиків художнього слова, які таким чином формували демократичну ідеологію Української конституції.
Одним з родоначальників конституційної традиції української культури був Т. Шевченко (1814–1861 рр.), який, зокрема, у відомому вірші «Юродивий» запитував Україну про те, коли «ми діждемося Вашингтона», тобто українського президента зразка Дж. Вашингтона (1732–1799 рр.) «з новим і праведним законом? А діждемось таки колись». У цьому вірші поет чітко виклав ідеал демократичної Української конституції, який, крім Кобзаря, підтримали у своїх творах інші світочі української культури середини ХІХ — початку ХХ століття: П. Куліш (1819–1897 рр.), І. Франко (1874–1916 рр.), Л. Українка (1871–1913 рр.) та інші. Згодом ідеали демократичної Української конституції знайшли відбиття у політичних трактатах філософа М. Драгоманова (1841–1895 рр.), у конституційній практиці Української Народної Республіки (1917–1918 рр.) та працях її лідера Грушевського (1866–1934 рр.), інших видатних діячів тогочасного відродження Української соборної держави й конституціоналізму.
У 1960‑х рр. ідеологію демократичної Української конституції як певну естафету перейняли молоді українські дисиденти-шестидесятники, серед яких одним з визнаних лідерів був академік І. Дзюба. В умовах жорстокого радянського тоталітаризму його культурологічні праці сприяли модернізації цієї ідеології, що відповідало новим суспільно-політичним умовам. Проте тільки за незалежної України тема конституційної традиції української культури знайшла більш повне відбиття у працях Івана Михайловича, і на деяких з них ми зупинимось пізніше.
Зараз зробимо деякі методологічні відступи для кращого розуміння ролі конституційної традиції у сучасному демократичному світі, який активно розвивається, демонструючи все нові форми її реалізації. Так, завдяки сучасним процесам глобалізації з'являється ідея суспільно-правових конституцій: автори нерідко пишуть, зокрема, про екологічну та економічну конституцію. Наприклад, у Франції одна з зазначених ідей вже знайшла конституційне закріплення: у 2005 р. преамбула її Конституції 1958 р. була доповнена положенням про Хартію захисту навколишнього природного середовища або, як ще її називають, екологічною конституцією.
Очевидно, що ідея суспільно-правових конституцій може поглиблюватися залежно від потреб нової практики. Поки що немає ідеї «культурної конституції», але це, мабуть, питання часу, адже нагромадження соціально-економічних і політичних проблем у сфері культури рано чи пізно буде вимагати їх конституційного вирішення. Можливо, преамбулу конституції певної країни буде доповнено, наприклад, Декларацією про захист культурних цінностей нації, або культурною конституцією. Це може статися, наприклад, і в Україні, коли для цього визріють суспільно-політичні умови. Нині ще можна гадати, чи допоможе «культурна конституція» світоглядному та духовному вихованню українців у дусі відповідальності за свою долю та долю суспільства і держави, чи ні. Адже значна частина громадян є носіями традиційної побутової культури, людьми звичаєвого права, яким не потрібна «культурна конституція», але завтра чи післязавтра це може бути зовсім інша справа.
Відомо, що у кожній демократичній конституції існує своєрідне ціннісне ядро, яке складають норми про гідність та права людини, верховенство права і конституційну демократію. Про ці цінності у межах своєї культурологічної доктрини пише й академік І. Дзюба, який розглядає їх у природно-історичному, моральному і соціальному аспектах. Він фактично підтверджує, що ці цінності мають глибокий гуманістичний зміст і служать моральними імперативами для демократичної, соціальної, правової держави, що реалізує їх за допомогою законодавчих та інших правових інструментів, хоча й не завжди успішно.
В Україні конституційні цінності закріплені в її Конституції 1996 р. (зі змінами і доповненнями). Вони є нормами безпосередньо діючого права, але суспільно-політичні умови (кланово-олігархічна система та інші перешкоди) гальмують їх ефективну реалізацію, і поки що відсутня політична воля держави їх змінити. Заважають не тільки об'єктивні (наприклад, тіньова економіка тощо), а й багато суб'єктивних факторів та обставин, зумовлених низьким рівнем конституційної культури чиновників і громадян, засиллям у суспільних відносинах непотизму, клановості, корупції та інших традицій і звичаїв маргінальної культури.
За таких умов культурологічна оцінка конституційних цінностей академіка І. Дзюби набуває особливого змісту: своїми розмірковуваннями він по‑новому розвиває конституційну традицію української культури. Наприклад, Т. Шевченко для захисту від кріпосного безправ'я «малих отих рабів німих» ставив біля них поетичне слово. Це слово було ідейною зброєю українського народу проти кріпацтва, на захист гідності та прав людини. Адже ці інституції як правові в Австро-Угорській та Російській імперії, куди входили за часів Т. Шевченка українські землі, почали зароджуватись тільки наприкінці ХІХ століття.
Нині, коли захист гідності й прав людини закріплено у чинній Конституції і законах України, ситуація інша: академік І. Дзюба став на їх захист від обмежень та нехтування з боку чиновників. Він обстоює першорядну роль у цьому процесі не тільки слова, але й універсальної культури як головного елемента цивілізованого розвитку українського суспільства. Адже без належного культурного виховання українці фактично не в змозі захистити свою гідність, користуватися своїми соціально-економічними правами і свободами, брати участь в управлінні державними та іншими справами.
Проте, як зазначає академік І. Дзюба, поки що універсальна культура не є пріоритетом для держави, яка її недофінансовує, скорочує витрати, що призводить до помітного зниження культурного рівня українців. Як наслідок, останні стають байдужими до культурних, національних, конституційних та інших цінностей, а відтак, руйнують сім'ї, замикаються у собі, з особливою жорстокістю вчиняють злочини тощо. На цьому фоні падає роль конституційної традиції української культури, зменшується число творів, у яких згадуються конституційні цінності.
Для академіка І. Дзюби така ситуація є певним викликом, і він намагається розібратись, зокрема, з питанням про співвідношення між культурологічними та юридичними вимірами конституційних цінностей, що не співпадають. Як уже зазначалося, Іван Михайлович розглядає ці цінності як певні моральні та культурні імперативи, тому їх реалізація на практиці вимагає не тільки юридичного, але й, по великому рахунку, культурологічного забезпечення.
Очевидно, що в цьому випадку органи державної влади та їх посадові особи повинні відповідати високим критеріям універсальної культури, а не так, як це зараз буває, коли вони формально не визначені, та ними нехтують. Правда, є й позитивні моменти: наприклад, законом запроваджено обов'язкові стандарти української мови для певних категорій державних службовців, які при вступі на службу тепер будуть проходити відповідне тестування.
Далі розглянемо погляди академіка І. Дзюби на такі конституційні цінності, як конституційна демократія і верховенство права, що мають першочергове значення для розвитку громадянського суспільства та формування демократичної, соціальної, правової держави. Також з'ясуємо, чому ці цінності необхідні для розвитку універсальної культури, а відтак — можливості культурології у справі розвитку конституційної науки, яка сьогодні виходить з тривалої теоретичної й методологічної кризи (див.: Конституційне право України: підручник/Т. М. Слінько, Л. І. Летнянчин, Ф. В. Веніславський та ін.; за заг. ред. Т. М. Слінько. — Харків: Право, 2020 — 592 с.).
Сподіваємось, що на стику культурології та конституційної науки з часом в Україні сформується і нова наука — конституційна культурологія, що буде розглядати конституційні інститути з культурологічних позицій, і таким чином універсальна культура краще інтегрується в конституційну сферу. Проте для цього потрібна співпраця вчених-конституціоналістів та культурологів, які мали б знайти спільні наукові інтереси. Якщо таке станеться, виграє як конституційна наука, так і культурологія — обидві збагатяться новими розробками.
Конституційна демократія
Торкаючись культурологічних питань розвитку України, академік І. Дзюба у своїх працях не міг обійти тему демократії, яка для нього завжди була принципово важлива. Він вважав, що майбутнє України — це демократія, і вже у 1990 р. ставив питання про те, «якою мірою Україна може претендувати на місце у сім'ї європейських демократій і що нам заважатиме у цьому» (Дзюба І. М. Там само — с. 174.).
Тому академік І. Дзюба щиро відстоював орієнтацію України на західну конституційну демократію, і це було обумовлено близькістю української та західноєвропейської культури. Вже у 2001 р. він впевнено заявляв, що в України «з погляду суспільно-політичного устрою перспектива одна — демократія європейського зразка з урахуванням особливостей українського суспільства, хоч би яким складним і важким був шлях до неї» (Дзюба І. М. Там само — с. 156).
Для досягнення мети такої демократії в Україні академік І. Дзюба пише, що «маємо демократичну Конституцію, яка високо оцінена у світі… Ну, а те, щоб вона не залишалася гарною декларацією, і від нас із вами залежить» (Дзюба І. М. Там само — с. 593). Отже, він бачив тісний взаємозв'язок між Основним Законом і конституційною демократією, а також вказував на залежність реалізації Конституції України, очевидно, не лише від діяльності чиновників чи органів державної влади, але й від участі у цьому процесі всіх громадян.
Слід зазначити, що у 2019 р. Конституційний Суд України в одному з рішень вжив термін «конституційна демократія» і таким чином його легалізував у юридичній практиці. І в цьому також одна з заслуг академіка І. Дзюби, який цей термін ідеологічно заклав у своїй культурологічній доктрині на початку 1990‑х. Нині цей термін успішно служить науковим дослідженням, правда, поки що їх мало, але є надія, що з часом їх стане більше.
Багато українських авторів, у т. ч. конституціоналістів, не завжди бачать зв'язок меж конституційною демократією та соціально орієнтованою ринковою економікою, а це велика біда як для демократії, так і для розвитку ринку. Що ж до академіка І. Дзюби, то він цей зв'язок відзначає, але стосовно України вважає, що «за ліберальною риторикою поки що нерідко криється сумна реальність «дикого» ринку доби раннього капіталізму» (Дзюба І. М. Там само — с. 156). Звичайно, це пояснює, чому у перші роки незалежності України між диким капіталізмом і демократією зв'язок був не надто продуктивний, він скоріше був антагоністичний.
Зрозуміло, що суспільно-політична ситуація в Україні змінюється, тому зв'язок між конституційною демократією і соціально зорієнтованою ринковою економікою налагоджується, але не так швидко, як хотілося б. Цьому заважають рудименти докапіталістичних і постсоціалістичних публічних відносин, подоланню яких держава ще не надає належної уваги: непотизму, правовому нігілізму, політичній корупції, нелегальному вивезенню капіталів за кордон, боротьбі з соціальною нерівністю, а відтак, в очах громадян демократія виглядає безпомічною. Тому академік І. Дзюба цілком справедливо пише, що «головна причина неуспішності демократів — у їхній власній слабкості; вона ж не є лише їхньою виною, а більше наслідком політичної нерозвинутості суспільства» (Дзюба І. М. Там само — с. 109). І дійсно: політична нерозвинутість в Україні відчувається на кожному кроці: слабкі політичні партії, конституційні інститути влади та інші елементи політичної системи. Одна з головних їх бід — політичний популізм, який не знає меж, а відтак, морально та економічно виснажує громадянське суспільство та органи державної влади.
Для успішного розвитку конституційної демократії та подолання зазначених рудиментів минулого необхідні, з одного боку, розвиток універсальної культури, а також законодавчі, фінансові та інші заходи, а з другого — широкомасштабна економічна реформа, що розв'язала б низку кардинальних проблем: власності, конкуренції, корупції, розширення доступу до права на підприємницьку діяльність та формування легального середнього класу замість напівлегального, як зараз. Державі та суспільству час започаткувати процес формування нового резерву економічно активного населення, починаючи з середньої школи, як це роблять у деяких зарубіжних країнах, шляхом надання учням у школах поглиблених економічних і правових знань, наприклад, з 3–4 класу і до кінця навчання. Тоді серед випускників шкіл буде чимало підприємців, які дотримуватимуться правил легальної економіки. Без цього Україні буде бракувати «свіжої економічної крові», а її стратегічний розвиток може загальмуватися.
Щодо процесу подолання рудиментів минулого, очевидно, що він буде тривалим, якщо не вжити деяких заходів. На прикладі мовного питання академік І. Дзюба підкреслює, що «узвичаєна практика тут — вищий закон, рутина — священна мірка» (Дзюба І. М. Там само — с. 415). Справа у тому, що значна частина українців, як вже зазначалося, є людьми звичаєвої культури, звичаєвого, а не писаного права. Тобто для них закон не має значення, якщо він не інтегрований в їх традиційну звичаєву культуру. Тому для зміни динамічного стереотипу мислення українцям потрібно набагато більше часу порівняно з людьми писаного права. Це особливо наглядно демонструє практика боротьби з Covid‑19, яка гальмується населенням (маски, соціальна дистанція, рукавички) через його схильність до традицій звичаєвої культури. Цей момент держава, на жаль, не особливо враховує у своїй політиці, а це значно допомогло б не тільки зараз, але і в майбутньому, коли мова йтиме про нову фазу реформ тощо.
Еволюційним шляхом зазначені рудиментарні проблеми в Україні будуть відмирати багато років, тому слід швидше впроваджувати концепцію універсальної культури, яку запропонував академік І. Дзюба. Деякі нові кроки чинної влади щодо впровадження української мови, розвитку культурно-просвітницької діяльності вже частково реалізують цю концепцію, але головне ще попереду. Для цього також треба розвивати конституційну демократію, її вплив на економічну та культурну сфери, а з іншого боку, ця демократія має опиратися на економічну силу і культурну динаміку.
У підсумку культурологічний підхід академіка І. Дзюби до конституційної демократії розширює можливості її пізнання і розвитку. Саме його принципові позиції з цього питання дозволили автору цих рядків дійти висновку, що у часи Революції незалежності 1990–1991 рр. Іван Михайлович фактично був одним з фундаторів доктрини конституційної демократії в Україні (Кампо В. Конституція і становлення конституційної демократії в Україні (2014–2019 роки)/Володимир Кампо. — К.: Гамазин, 2019 — с. 30). Отже, конституційна демократія має глибоку культурологічну основу, а це значить, що рано чи пізно вона відбудеться.
Верховенство права
Слід зазначити, що академік І. Дзюба у своїх працях практично не вживає термін «верховенство права», проте його культурологічна доктрина повна характеристик та положень, що вказують на його причетність до використання цієї конституційної цінності в культурології. Приблизно те ж трапилось і з німецьким філософом І. Кантом (1724–1804 рр.), який вважається родоначальником теорії правової держави, але саме поняття «правова держава» у своїх працях не вживав, хоча його ґрунтовно описав.
Так, не говорячи про верховенство права, академік І. Дзюба аналізує зміст і сутність природного права, що є його основою, і ставить останнє як вище над позитивним правом. Іван Михайлович також вказує на суспільну культуру як джерело й міру оцінки природного права, що втілює соціальну справедливість, загальну рівність і свободу — головні засади верховенства права. Фактично його формула звучить так: яка культура — таке й природне право. Другий важливий елемент верховенства права — пріоритет прав людини над правами держави — для нього аксіома, що не потребує доказів, але на практиці цього не завжди дотримуються чиновники.
Виходячи з принципу верховенства права, академік І. Дзюба виділяє природні права людини. Він переконаний, що природних прав людини є значно більше, ніж прав, встановлених у Конституції та законах України. Сама Конституція закріплює положення про те, що права і свободи громадян, закріплені в ній, не є вичерпними (ст. 22), а отже, можуть розширюватись за рахунок природних прав людини. Іван Михайлович відносить до природних прав українців різні їх права — соціальні, культурні та політичні: право почувати себе вільною людиною, право говорити українською мовою або мовою національної меншини, право на ґрунтовну освіту, право на гідну працю і гідну зарплату тощо. Найголовнішим людським правом українців він називає право бути спокійними за історичну долю своєї Вітчизни, свого народу, своєї культури. Та цього найбільшого, найголовнішого права людини, як він наголошує, вони ніколи не мали і ще реально не мають, бо загрози втрати державності, національно-культурної та мовної ідентичності залишаються (Дзюба І. М. Там само — с. 421). Звичайно, ситуація навколо цього права поступово покращується, але є й нові загрози — російсько-українська війна на Донбасі та анексія Криму.
У рішенні від 2 листопада 2004 р. (справа про призначення більш м’якого покарання) Конституційний Суд України дав класичне визначення верховенства права, в якому, наприклад, зазначив, що «одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства». Суд юридично визнав факт, що культурний рівень громадянського суспільства зумовлює формування норм моралі, звичаїв і традицій, а у разі легітимації цих норм вони стають в якості соціальних регуляторів поряд з чинним законодавством.
Як відомо, академік І. Дзюба обґрунтував концепцію універсальної культури, що фактично має формувати цивілізовану мораль, традиції та звичаї, які за своїми якісними критеріями, як елементи верховенства права, повинні бути не гіршими за чинне законодавство, а в чомусь навіть кращими. Тому, на відміну від доктрини юридичного позитивізму, що заперечує роль позаправових регуляторів суспільних відносин, доктрина верховенства права їх інтегрує та забезпечує більш справедливе вирішення адміністративних, судових та інших справ. Водночас застосування завдяки цим регуляторам принципу верховенства права має і зворотній бік: воно дає поштовх до підвищення загальної й правової культури громадян, зміцнення їх довіри до держави та її інституцій.
Очевидно, що держава має стимулювати застосування принципу верховенства права, легітимовані громадянським суспільством норми моралі, традиції та звичаї шляхом їх закріплення у законодавстві та практиці його реалізації. Тих, хто особливо відзначився втіленням і захистом верховенства права, слід заохочувати, включно з державними нагородами. Наукова тема верховенства права має стати головною або однією з провідних у діяльності гуманітарних інститутів НАН України. Та й при підготовці кваліфікованих фахівців суспільного профілю (не тільки юристів, а й політологів, соціологів, філософів, істориків та інших гуманітаріїв) доктрина верховенства права має бути основою їх філософії права. Таким чином сформовані універсальною культурою джерела природного права, що виконують роль соціально-правових регуляторів, можуть стати загальним надбанням вищої освіти, а відтак, служитимуть правовому і громадському захисту гідності та прав людини у різних сферах державного і суспільного життя.
Академік І. Дзюба відзначає, зокрема, особливу чутливість українського народу до загальнолюдського ідеалу соціальної справедливості, що є складовою верховенства права. На його думку, суспільство має осмислювати та впроваджувати цей ідеал як компенсацію нерівності, а не вдаватись до принизливої «допомоги соціально незабезпеченим». По суті, соціальна справедливість — це коли багаті й бідні об’єднуються задля забезпечення справедливості для всіх тих, хто не може стати багатим. Цей ідеал морально зобов’язує державу сприяти формуванню суспільних цінностей та моральних критеріїв тощо з тим, щоб забезпечувати еволюційне вдосконалення українського суспільства (Дзюба І. М. Там само — с. 601).
На підставі наведеного зрозуміло, що академік І. Дзюба підняв принцип соціальної справедливості до рівня ключової засади верховенства права, що має універсальний характер і повинен діяти в будь-якій сфері публічного чи приватного життя людей. Однак український політичний клас в основному залишається сліпим і глухим до проблем реалізації соціальної справедливості, що породжує масову недовіру громадян до державних інституцій, їх масовий виїзд за кордон на заробітки тощо. Поки соціальна справедливість не стане загальним стимулом у діяльності інститутів держави і суспільства, в Україні будуть перманентні кризи в економіці, політиці та правовій сфері, пануватиме розкол суспільства та деградація найбільш маргінальних прошарків населення.
Сьогодні модно говорити про верховенство права як певну панацею для вирішення соціально-економічних, політичних та інших проблем українського суспільства. І це цілком справедливо. Однак мало хто розуміє, що без потужного розвитку універсальної культури, як це пропонує академік І. Дзюба, доктрина верховенства права не приживеться ні в державі, ні в суспільстві, а значить, не виконає свою історичну роль — прийти на зміну доктрині юридичного позитивізму. Тому що тільки ця культура є джерелом формування природного права і тільки останнє, по суті, творить принцип верховенства права.
Отже, підкреслимо: на розвиток універсальної культури не можна шкодувати державних коштів навіть за умов російсько-української війни на Донбасі. У роки Другої світової війни прем’єр-міністру Великобританії В. Черчілю запропонували скоротити витрати на культуру. У відповідь він запитав авторів пропозиції: «За що ж ми тоді воюємо?» Відповідь очевидна, і вона така сама має бути в Україні, яка 7-й рік протистоїть російській агресії на Донбасі: країна воює за майбутнє універсальної культури, тобто за культурних людей на українській території, а не просто за територію.
Підсумки
Навіть невеликий аналіз положень культурологічної доктрини академіка І. Дзюби про конституційну демократію і верховенство права вказує на те, що перед нами дуже складна і глибока філософія вченого, який привніс у наше суспільне життя творчі ідеї, що мають на меті фундаментальні зміни України. Тому його ідеї конституційної демократії та верховенства права мають непересічне значення і відбивають роль універсальної культури в їх утвердженні.
У народі прийнято говорити: «Хліб усьому голова». Проте виходячи з концепції універсальної культури академіка І. Дзюби, мабуть, треба запроваджувати більш сучасне прислів’я: «Культура всьому голова». Фактично для цього є вагомі підстави, і вони стосуються не тільки суто культурної, а й політико-правової сфери. Адже вже сьогодні універсальна культура є джерелом формування природного права й належного впровадження конституційної демократії та принципу верховенства права, а відтак — української політичної нації, правової держави, що покликана забезпечувати якісний захист гідності й прав людини.
Культурологічна доктрина академіка І. Дзюби — це своєрідна цивілізаційна матриця розвитку України. Щоб це зрозуміти, досить згадати його глибоко реалістичну співдоповідь на І Всесвітньому форумі українців 21 серпня 1992 р., яка фактично була конструктивною програмою трансформації країни в перші роки незалежності (Дзюба І. М. Там само — с. 101–114). Однак тогочасна влада не дуже дослухалася до ідей Івана Михайловича, а даремно — в результаті Україна дуже швидко рухалась від кризи до кризи, аж поки у 1994 р. Президент і парламент не пішли у відставку.
Якщо культурологічна доктрина академіка І. Дзюби є цивілізаційною матрицею України, то все, що пропонується для її розвитку, має відповідати цій першооснові державності. Тому «Конституцію свободи» та інші праці Ф. А. фон Гаєка (1899–1992 рр.) в Україні, на нашу думку, треба аналізувати з урахуванням культурологічної доктрини Івана Михайловича. Так само й твори економіста Е. де Сото (1941 р. н.), політичного філософа Ф. Фукуями (1952 р. н.), юриста Р. Циппеліуса (1928 р. н.) та інших світових вчених-гуманітаріїв. Тільки так можна зрозуміти, що саме з наукових ідей цих поважних авторів може бути дійсно корисним для українського суспільства. Під цим кутом зору також варто аналізувати твори вітчизняних авторів-гуманітаріїв щодо минулого, сучасного і майбутнього України, бо універсальна культура І. Дзюби — це найточніший критерій істини у цьому питанні.
Ця культурологічна доктрина має вивчатися законодавцями, урядовцями, суддями, місцевою владою, оскільки в ній даються чіткі орієнтири, як розвивати Україну, як за допомогою універсальної культури долати проблеми в її суспільному і державному житті. Одночасно державі, якій І. М. Дзюба вірно служить понад шість десятиліть, варто було б видати 2 або 3 томики його вибраних праць, які добре прислужилися б для ознайомлення широкого кола читачів, особливо студентської молоді, з поглядами одного з найавторитетніших класиків української та європейської культурології.
Очевидно, що кожне нове покоління українців захоче відкривати свого академіка І. Дзюбу, який буде несхожий на попередні його образи. Він завжди буде цікавим для них, тому що відкриті ним закономірності становлення та розвитку універсальної культури, її ролі та значення в суспільстві та державі є одними з найбільших відкриттів в українській гуманітарній науці. Головне, що ці закономірності реально працюють і будуть працювати, а їх урахування матиме позитивні результати.
Конституційна тематика займає невелике місце в культурологічній доктрині академіка І. Дзюби, але вона має важливе теоретичне і методологічне значення для просування доктрини конституційної демократії та верховенства права у суспільно-правову практику. Поки що відстань між українською юриспруденцією та доктриною Івана Михайловича, велика але час працює на їх зближення. Ця доктрина може служити, зокрема, обґрунтуванню певних правових позицій при розгляді публічно- і приватноправових справ як у парламенті, органах виконавчої влади, так і в судах — від місцевих до Верховного та Конституційного Суду України.
Конституційні ідеї культурологічної доктрини академіка І. Дзюби потребують розвитку, наприклад, у межах такої дисципліни, як конституційна культурологія. Близькою до цієї дисципліни є, зокрема, творчість відомого вченого-конституціоналіста В. Речицького (1952 р. н.), який, щоправда, більше тяжіє до конституційної політології, ніж до культурології (див.: Речицький В. Політична філософія Вацлава Гавела і роль нюансів у конституційних парадигмах. — Критика, № 7–8 2020 — с. 2–13). І деякі інші автори могли б приєднатися до розробки, наприклад, посібника з конституційної культурології.
Саме конституційна культурологія, на нашу думку, зможе забезпечити оптимальний синтез культурологічних і конституційних матерій задля забезпечення процесу їх інтеграції, а відтак, і розширення сфери впливу універсальної української культури на конституційну практику та навпаки. Такого розширення взаємного впливу бракує обом сферам, які на практиці часом страждають: культура — від безконституційності, а практика — від безкультурності. Тому українському суспільству як повітря потрібні літературні та інші мистецькі твори про конституційні події, явища і процеси, що його духовно надихали б. А також інноваційні рішення конституційних органів державної влади, які б його юридично піднімали на новий, вищий щабель.
Отже, глибоке розуміння академіком І. Дзюбою ролі конституційної традиції вказує на те, що його культурологічна доктрина близька запитам і потребам сучасної України, коли впровадження конституційної демократії та верховенства права стає безпосереднім практичним завданням. Автору цих рядків дуже пощастило: у 1993–1994 рр. він працював під його Івана Михайловича в Міністерстві культури України, що з часом і дало поштовх до написання цієї статті.
Академік І. Дзюба з 1960-х рр. і понині підтверджує своє реноме лідера суспільних думок та той факт, що дисиденти-шестидесятники, які заклали демократичні основи незалежної України, успішно працюють на її благо. За однією з версій, Іван Михайлович увійшов до списку 100 найвідоміших українців за всю історію України-Русі. Він дещо нагадує біблійного Мойсея, який завдяки концепції універсальної культури умовно привів народ на «землю обітовану» — Україну і закликає його жити за законами цієї культури та конституційних цінностей.