Загальні положення
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Нині видатні українські громадсько-політичні діячі ХІХ ст. поки що не мають такого пієтету в суспільній думці, як тогочасні діячі у США, Великобританії чи Франції.
Але з часом все має змінитися, як тільки по-справжньому почнуть розвиватися українська ринкова економіка, культура і наука, а з ними — і всі складові духовного і матеріального життя країни. Відтак, українське суспільство зможе глибше опанувати духовні та інтелектуальні надбання вітчизняних діячів зазначеного історичного періоду, що був для Америки та Європи, включно з тогочасною колоніальною Україною, початком нової епохи — епохи встановлення свободи, демократії та ринкової економіки.
Видатні українські діячі ХІХ ст., зокрема, представники Кирило-Мефодіївського братства (1845/46–1847 рр.), українських громад ХІХ ст., перших українських політичних партій, що виникли у 1890-х рр., тощо відіграли важливу інтелектуальну, просвітницьку і політичну роль в суспільному житті колоніальної України. Цим особистостям сучасні українці мають завдячувати за їх безцінну суспільну працю та неймовірну самопожертву задля боротьби за соціальне і національне визволення народу та формування української політичної нації.
До таких особистостей другої половини ХІХ ст. належать, зокрема, видатні громадсько- політичні діячі Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895 рр.) і Сергій Андрійович Подолинський (1850–1891 рр.). Саме вони активно привносили у су спільне життя українців, які перебували у двох імперіях — Австро-Угорській і Російській (далі — імперії), новий ліберальний, конституційно-демократичний світогляд з його ідеологією і філософією свободи. Цей світогляд був заснований на цінностях європейської демократії, прав людини, української національної ідентичності, верховенства закону, державного і місцевого самоврядування.
Відомо, що М. Драгоманов розпочав громадсько-політичну діяльність, працюючи доцентом-істориком Київського університету ім. Святого Володимира. Він сповідував політичний лібералізм, запозичений у європейських і російських лібералів, та мав тісні стосунки з українофільськими громадами у Києві й за кордонами Російської імперії.
Зі свого боку, С. Подолинський став на шлях боротьби за соціальне і національне визволення українського народу, ще навчаючись на природничому факультеті того ж університету. Він починав як прихильник революційного народництва, потім став лівим соціал-демократом, але поступово еволюціонував під впливом невдалих спроб налагодити творчі стосунки з К. Марксом та, навпаки, успіхів у відносинах з лідером європейських соціал- реформістів Е. Бернштейном і провідником українських ліберальних демократів М. Драгомановим у бік поміркованої соціал-ліберальної демократії.
М. Драгоманов і С. Подолинський були досить різними за соціальним походженням, науковим світоглядом та особистою вдачею діячами, які з часом об'єдналися, зокрема, навколо ідеї українського демократичного конституціоналізму, що поєднувала ліберальні, національно- консервативні та соціальні цінності. Їх конституційні ідеї вплинули на де які параметри цього конституціоналізму, що мають не тільки історичне, але й сучасне теоретико-прикладне значення.
Треба погодитись з думкою де яких авторів, що «конституцій на доктрина М. Драгоманова стояла осторонь від домінуючого у тогочасній Україні впливу народників». Він підтримував ділові стосунки з народниками, але залишався на ідеологічних і філософських позиціях політичного лібералізму, адже вважав останній більш важливим для України.
Відомо, що демократична конституційна ідеологія М. Драгоманова і С. Подолинського в колоніальній Україні вийшла за межі ХІХ ст. Конституцієтворча сила та практичні наслідки її впливу стали очевидними, як мінімум, двічі: на початку та наприкінці ХХ ст., коли ця ідеологія стала духовним стрижнем двох демократичних конституцій — Української Народної Республіки (далі — УНР) 1918 р. та сучасної України 1996 р.
Проте демократична конституційна ідеологія, необхідна для належної реалізації конституцій, не стала панівною в українському суспільстві ні зараз, ні 100 років тому. Цьому перешкоджали провінціалізм (хуторянство) українського політичного класу, його схильність до політичного популізму та безпринципної боротьби за владу навіть шляхом кочубеївщини, тобто зрадництва. І звичайно, заважала Росія, що постійно тягла цей слабкий клас назад — після 1921 р. в радянську, а з 1991 р. — у пост радянську імперію та нав'язувала йому свій авторитарно-тоталітарний режим.
Недивно, що долі українських конституцій були досить непростими: перша втратила чинність відразу після її прийняття, бо УНР через війну проти неї більшовицької Росії виявилася політично недієвою. Друга — демократична Конституція України 1996 р. — з успіхом могла бути реалізована, але напівфеодальні вітчизняні олігархи, які фактично контролюють державу з кінця 1990-х рр., за допомогою політичної корупції зруйнували демократичні засади організації та діяльності органів державної влади й підпорядкували їх собі. Крім того, ці олігархи зламали конституційний паритет у владному трикутнику Президент України — парламент — уряд та довели країну до перманентних економічних, політичних і конституційних криз. Це завжди було на руку пострадянській Російській імперії, яка у 2014 р. шляхом агресії на українському Донбасі та анексії українського Криму ще більше підірвала ефективність Конституції України.
Отже, демократична, конституцій на ідеологія, взята на озброєння М. Драгомановим і С. Подолинським, у сучасній Україні стикнулась з опором олігархії та агресивної політики імперської Росії. Зрозуміло, що ні одній, ні другій ліберально-демократичний конституціоналізм в Україні не потрібен. Їм важлива лише корумпована частина бюрократії, яка готова зраджувати державні інтереси, прикриваючись демократичними й конституційними формами.
Однак названі проблеми не применшують значення і роль конституційних поглядів М. Драгоманова і С. Подолинського, які були й залишаються викликом усякому інодержавному завоюванню української землі, зрадництву та лицемірству негідної частини чиновництва. Ці погляди знайшли відображення, насамперед, у двох документах, літературних та інших матеріалах цих авторів:
1) у «Програмі реорганізації збірника «Громада» в одноіменний журнал» (далі — Програма) 1880 р., підписаній М. Драгомановим, С. Подолинським і громадсько- політичним діячем з Галичини М. Павликом;
2) у «Проєкті основ Статуту українського товариства «Вольный Союзъ» — «Вільна спілка» (далі — Проєкт основ) 1884 р., підготованому М. Драгомановим на основі узагальнення практичного досвіду конституційних держав та творчої співпраці з С. Подолинським, іншими громадсько-політичними представниками колоніальної підросійської України;
3) у літературних, наукових і публіцистичних творах зазначених авторів, їх листуванні з різними громадсько-політичними діячами, рідними і близькими.
Розглянемо, насамперед, зазначені документи, оскільки саме вони дають системне уявлення про конституційні погляди М. Драгоманова і С. Подолинського у другій половині ХІХ ст.
Конституційна ідеологія
Програми Конституцій ні погляди М. Драгоманова і С. Подолинського формувались як складова їх громадсько-політичної діяльності. Звичайно, у цьому тандемі провідна роль належала Михайлу Петровичу, який раніше підійшов до осмислення та розробки питань конституційного майбутнього колоніальної підросійської України, а відтак, і всієї Російської імперії. Саме його вплив на Сергія Андрійовича у питаннях конституційної трансформації цієї імперії був вирішальним.
Ключовим моментом у цій історії було наступне. У 1878-1879 рр. М. Драгоманов у Женеві (Швейцарія) видавав український громадсько-політичний і науково-літературний збірник «Громада». Як вже зазначалось, у 1880 р. він разом з М. Павликом і С. Подолинським підписали Програму та почали видавати новий журнал «Громада», який до 1882 р. вийшов двома числами. Цей журнал став органом теоретичної та просвітницької роботи на території колоніальної підавстрійської та підросійської України.
Власне, Програма була протоколом про конституційно-демократичні наміри її підписантів, які пропонували українській, російській, а також європейській громадськості виклад принципів і положень, яких вони планували дотримуватись при виданні журналу «Громада». Це стало важливим кроком у формуванні, в кінцевому рахунку, конституційного проєкту визволення українського народу від соціального і національного гніту імперій.
Для С. Подолинського підписання Програми було цілком закономірним, адже він вже давно був знайомий з ідеями ліберально-демократичного конституціоналізму М. Драгоманова.
Останній був ідеологом цього документа, положення якого він згодом використав при підготовці свого Проєкту основ, тобто авторської концепції конституційної реформи в колоніальній підросійській Україні та в усій Російській імперії.
Зазначена Програма включала ліберально-демократичні завдання, насамперед, у справах політичних:
1) добиватись рівного права для всякої особи, як чоловіків і парубків, так і жінок та дівчат усякого походження (раси);
2) проголошення неодмінної свободи слова, преси, науки, зборів і товариств;
3) надання права безпосереднього (прямого) самоврядування (автономії) для кожної сільської (хліборобської) чи фабричної громади в їх справах;
4) повної самостійності для вільної спілки (федерації) громад по всій Україні.
При цьому в Програмі вказувалось, що українською стороною, тобто етнічною територією українського народу є земля від верхів'я ріки Тиси в тогочасному Угорському королівстві на заході до ріки Дон і кубанської землі в Російській імперії на сході; від верхів'я ріки Нарев на півночі до Чорного моря на півдні. Тобто вся земля, де народ (20 млн чоловік на 1897 р.) говорив українською мовою.
Положення Програми про національну територію українського народу та його право на неї явно розходяться з політикою сучасної імперської Росії. Остання після багатьох хвиль русифікації українців у дорадянський та особливо у радянський період сьогодні заявляє, що в південно-східних регіонах України, які найбільше постраждали від цього насилля, живе не український, а якийсь новоросійський народ, і нібито останній хоче у так звану Новоросію під опікою Російської Федерації, щоб створити ще одну державу на зразок тоталітарної «Донецької/Луганської Народної Республіки».
М. Драгоманов і С. Подолинський говорили українською і російською, а також ще 3–4 європейськими мовами. Знання мов тільки на користь кожному українцю, проте штучно ділити їх за мовною ознакою, як це робить, зокрема, російська пропаганда, та присвоювати Росії право захищати російськомовних українців, які її про це не просять — це верх політичного лицемірства і шантажу. М. Драгоманов і С. Подолинський записали у Програмі щиру правду про національну територію українського народу, і ніхто в сучасній Російській імперії це його природне, а тепер і закріплене у Конституції України право змінити не може.
Також у Програмі зазначалося, що підприємці повинні мати рівні права з іншими українцями; товариства і громади етнічних неукраїнців мали бути вільними, а громадам у цілому як політичним утворенням необхідно було гарантувати їх самостійність (автономію). Тобто ця Програма містила загальнодемократичні положення, що відповідали етапу боротьби української громадськості за волю свого народу від соціального і національного гніту.
Разом з тим, Програма містила й положення соціал-демократичного характеру. Зокрема, у справах господарських (економічних) вона проголошувала, щоб усі сили природи й засоби, які потрібні для видобутку людям корисних речей, тобто земля, вода з усім, що у них є, машини й фабрики тощо були передані в руки товариств і громад — хліборобських (сільських) і робітничих (міських).
Таким чином, щоб люди не мусили продавати свою най ману працю панам і багачам, а могли працювати на себе. Підписанти були переконані, що спільна або гуртова власність і спільна гуртова праця є більш корисними, ніж одноосібні. Вони також планували вивчати питання, яким способом можна змінити одноособову власність на гуртову та як організувати спільну працю людей і ділити зароблені ними доходи.
Крім того, підписанти Програми ставили перед собою завдання висвітлювати у журналі «Громада» питання про право громадян на свободу совісті та відокремлення церкви від держави і громад. Програма також визнавала право людей на повстання (революцію) та скасування державного війська, місце якого повинна була зайняти народна самооборона озброєних громадян, які мали б право носити зброю.
Як видно, конституційно-демократичні ідеї Програми поєднувались з певними соціал-демократичними цілями. У ній також був відбитий швейцарський досвід державного і місцевого самоврядування та народної самооборони тощо. Дуже важливо, що С. Подолинський приєднався до зазначеної Програми, ідеї якої для нього були близькі й зрозумілі. А головне, що М. Драгоманов як ідеолог Програми заклав у ній те, що стало передмовою його Проєкту основ.
Конституційна доктрина М. Драгоманова
Конституцій ні погляди М. Драгоманова складають особливий інтерес, оскільки він протягом тривалого часу цілеспрямовано працював над конституційними проблемами трансформації Російської імперії та українських земель у її складі. Доктрина ліберально- демократичного конституціоналізму, яку він виклав у Проєкті основ, була ним розроблена за підтримки і сприяння його однодумців, земської громадськості та ін., про що він прямо зазначав у документі. Цей Проєкт був суспільно-правовим явищем високого ґатунку і досі залишається класикою українського конституціоналізму.
Слід зазначити, що ліберально-демократичний конституціоналізм М. Драгоманова спирався на поширену в той час теорію природного права, а тому виходив з припущення про те, що народ, зокрема український, виступає носієм і джерелом влади у державі, організованій у вигляді федерації сільських і міських громад, а вільні українці наділялись гідністю і правами тощо. Проєкт основ був, по великому рахунку, проєктом суспільного договору між колоніальним українським народом, який боровся за своє соціальне і національне визволення, та майбутньою самостійною державою, яку він мав збудувати.
На той час європейський конституціоналізм уже реалізував ідею Ж.-Ж. Руссо про суспільний договір, однак практика її реалізації (ліберальні права, парламентаризм, судова система) тільки частково задовольняла творчі запити М. Драгоманова. Він радів кожному кроку імперської Росії по її демократизації і в своєму Проєкті основ відзначив, зокрема, російську судову реформу 1864 р., яка наближалась до європейських зразків, оскільки запроваджувала нові інститути: суд присяжних, мирових суддів тощо.
Проте досвід європейських країн, які будували капіталізм, не зовсім задовольняв М. Драгоманова, бо йому хотілося на місці російської феодальної деспотії створити соціальну державу сільських і міських самоврядних громад. Через відсутність таких громад у країнах Заходу він критикував їх місцеве самоврядування, яке знаходилось під жорстким контролем держави, зокрема, у Франції.
Очевидно, що Проєкт основ М. Драгоманова докорінно відрізнявся від політико-правової реформи Російської імперії М. Сперанського, проєктів конституцій російських декабристів (1821–1825 рр.) та навіть конституцій них проєктів члена Кирило- Мефодіївського братства Г. Андруського. Проте у своїх конституційних поглядах М. Драгоманов спирався на нове розуміння конституції як суспільного договору. На відміну від родоначальника французької конституційної науки Ж.-Ж. Руссо, М. Драгоманов на перший конституційний план висував не принцип народного суверенітету, що став однією з причин перманентних революцій у Франції 1789–1871 рр., а як справжній ліберальний демократ — права людини і громадянина. Другим ключовим елементом його конституційної доктрини стали місцеве і державне самоврядування як інструменти забезпечення цих прав.
До речі, незважаючи на сумнівні наслідки ідеї народного суверенітету у Франції, її вчені-конституціоналісти практично у всіх працях згадують ім'я Ж.Ж. Руссо як символ конституційної науки. Таким символом в Україні фактично є М. Драгоманов, але вітчизняна конституційна наука тільки починає це усвідомлювати. Наукова культура вчених має взяти гору над байдужістю чи намаганням писати історію конституційної науки з радянських чи навіть революцій них часів УНР. Цього вимагають справедливість й об'єктивність.
У своєму Проєкті основ М. Драгоманов виходив з того, що основу суспільного і державного життя мали складати сільські та міські громади, які об'єднувалися у більші адміністративно-територіальні одиниці, наприклад, області, що мали б автономний статус. Одночасно він запропонував у своєму Проєкті компроміс між новою конституційною системою та царським режимом, радячи зберегти посаду російського імператора як можливого глави держави. Навіть три українські області — Київську, Одеську і Харківську — він не виділяв в окрему державно-територіальну одиницю, а лише наділяв їх автономним статусом нарівні з іншими областями.
Дипломатичний М. Драгоманов не допускав русофобії, розуміючи, що українцям жити поруч з великоросами віками, тому захист українських національних інтересів не повинен полягати у знищенні російської держави загалом, як думав, зокрема, Г. Андруський, а дехто з українських радикалів думає й сьогодні. Як вважав М. Драгоманов, завдання полягало у тому, щоб Російську імперію ХІХ ст. реформувати відповідно до цивілізованих європейських стандартів. Власне, це він і пропонував у Проєкті основ. Оскільки сьогодні ситуація з імперсько-авторитарною Росією ХІХ ст. до певної міри повторюється, можливо, настав час для появи в ній нового, сучасного Драгоманова, який взявся би розробити новий Проєкт основ для конституційно-демократичної трансформації цієї дуже складної країни.
Не варто забувати, що поява Проєкту основ відноситься до часу, коли М. Драгоманов ще вірив у силу ліберальної земської інтелігенції імперської Росії, і багато узгоджених з її представниками положень цього документа були результатами його поступок. Це стосується, зокрема, одного з найбільш вразливих місць проєкту — територіально-адміністративного поділу майбутньої держави. На момент написання Проєкту основ найважливішим для М. Драгоманова було зрушити з мертвої точки український громадський рух, зокрема активізувати його ліберально-демократичні сили, спробувати порозумітися з загальноросійською опозицією. Тому і на цей, без сумніву, найкращий за своєю розробленістю для другої половини ХІХ ст. проєкт варто дивитись як на інструмент, що виявився у руках справжнього майстра.
До речі, під час підготовки у 1992-1993 рр. перших офіційних проєктів Конституції незалежної України таким майстром був, зокрема, Л. Юзьков, який очолював робочу групу конституційної комісії Верховної Ради України, а згодом став першим головою Конституцій ного Суду України. Він був архітектором цього проєкту та великим його популяризатором як в Україні, так і за її межами. Можна сказати, що у 1992-1993, а також у 1995-1996 рр., коли готувався проєкт Конституції України 1996 р., ніби ожив конституційний дух М. Драгоманова, що надихав на творчість. Цей дух передався тогочасним конституцієтворцям, які реалізували важливі конституційні ідеї свого часу й завершили працю, яку Михайло Петрович розпочав понад 110 років.
Серед сучасних конституціоналістів ведеться дискусія стосовно того, що привніс у конституційну науку М. Драгоманов. Одні вчені-конституціоналісти справедливо зазначають, що саме він став засновником «суто української національної конституцій ної думки». Це дійсно так, і у ХХ–ХХІ ст. конституцій ну доктрину Михайла Петровича продовжили і розвинули О. Міхновський, М. Грушевський, С. Дністрянський, Л. Юзьков, І. Тимченко, В. Погорілко та ін. Інші ж автори вважають, що «конституційні погляди М. Драгоманова сформувались під впливом російського ліберального конституціоналізму й зводилися до вимоги громадянських прав, децентралізації й двопалатних представницьких зборів». Однак вони мають право на свою думку в оцінці конституційних поглядів М. Драгоманова, а це значить, що з цього питання можлива цікава публічна дискусія. М. Драгоманов розробляв свою конституційну доктрину в умовах, коли в колоніальній Україні ХІХ ст., тобто в обох імперіях працювала значна імперська конституційна (державно- правова) наука. Сучасні українські вчені іноді згадують прізвища десятків представників цієї науки, в т. ч. й українців за походженням, які працювали у закладах вищої освіти в Києві, Львові, Одесі, Чернівцях чи Харкові. Та ці вчені чомусь забувають, що наукова діяльність зазначених представників нерідко була байдужою, якщо не ворожою до українського народу, який вони часто-густо просто не помічали. Тому для українського народу існує одна історія конституційної науки, яку фактично започаткував М. Драгоманов та продовжили його однодумці. Історія ж імперської науки конституційного (державного) права в колоніальній Україні ХІХ ст. — це окреме питання, яке вимагає самостійного розгляду.
Права людини
Загальновідомо, що ядро будь-якої демократичної конституції складають права людини, які держава має заохочувати, забезпечувати та охороняти. Конституційні погляди М. Драгоманова і С. Подолинського на ці права займають особливе місце в їх громадсько-політичній діяльності.
Фактично вони були одними з перших українських правозахисників, які стали на захист гідності й прав українського народу, позбавленого свободи та елементарної культури й освіти.
Звичайно, правозахисна діяльність М. Драгоманова і С. Подолинського відрізнялася від такої ж діяльності українських дисидентів, які стали на захист української культури, науки й освіти від їх зросійщення та маргіналізації після відомої хрущовської відлиги 1956–1964 рр. По суті, на суспільно-політичну арену вийшло нове покоління наукової та мистецької молоді, яке виступило проти спроб радянської імперії нав'язати українському народу підколоніальне становище у тогочасній Українській РСР. Це були дисиденти-шестидесятники І. Світличний, І. Дзюба, Є Сверстюк, М. Коцюбинська, М. Руденко, Ю. Бадзьо, В. Стус та багато ін.
Правозахисну діяльність М. Драгоманова і С. Подолинського та дисидентів-шестидесятників об'єднувало те, що вони обстоювали природні й конституційні права українського народу, простих українців.
Звичайно, що в одних і других були різні цілі та завдання, що диктувались особливостями су спільно-політичного розвитку України. Проте між ними немає видимих протиріч, які б їх розділили й протиставили, а окремі відмінності не враховуються.
Традиції правозахисного руху в незалежній Україні збереглися й нині, але вони мають дещо інший характер, ніж це було у другій половині ХІХ ст. чи після хрущовської відлиги. Сучасні правозахисники борються з залишками постколоніальної, радянської системи, що збереглися в системі правоохоронних органів, судово-прокурорській системі, в адміністративних і муніципальних органах. Проте практично ніхто з нинішніх правозахисників не підозрює, що їх родовід започаткований не дисидентами- шестидесятниками, як це не дивно, а ведеться від М. Драгоманова, С. Подолинського та багатьох інших борців за права українського народу та українців ще у другій поло- вині ХІХ ст. Такою є історична правда, яку слід пам'ятати.
Права людини і громадянина в інтерпретації М. Драгоманова і С. Подолинського умовно можна поділяли на дві основні групи: соціальні та економічні з одного боку й громадянські та політичні з іншого. Як прихильник народницької ідеї, С. Подолинський на перший план висував соціальні та економічні права громадян, тоді як ліберальний демократ М. Драгоманов — громадянські та політичні.
Проте у їх позиціях щодо прав людини існувала певна суперечність. Виходило так, що після зміни політичної системи в імперській Росії громадянські та політичні права ніби то втрачали актуальність, оскільки зникав основний об'єкт їх протистояння — держава. Очевидно, що саме тут криється слабкість політико-правових позицій М. Драгоманова і С. Подолинського, які вважали, що у майбутньому, тобто за ідеального суспільства останнє може існувати без централізованої держави, досить тільки наділити сільські та міські громади та інші місцеві структури окремими державними функціями. Однак це не так, і досвід підтверджує: помилково розраховувати на стабільну політико- правову систему, якщо центральна влада буде аморфною.
Права Людини
Приблизно 150 років тому далеко не всі опозиційні громадські діячі в імперіях визнавали права людини чи навіть конституцію в якості соціально- правової цінності. Багатьох з них більше цікавило, якою буде майбутня держава, ніж яким у ній буде становище людини. До речі, це було і залишається характерним для прихильників традиційного авторитаризму й тоталітаризму (Н. Бонапарт, В. Лєнін, Й. Сталін, Ф. Кастро та ін.). М. Драгоманов і С. Подолинський виступали у своїх працях на захист прав людини не тільки в Російській, але і в Австро-Угорській імперії, за що їх переслідувала як російська, так й австрійська влада. Слід зазначити, що в Австрії українці- галичани нібито жили в конституційній державі (там діяла, зокрема, Конституція 1867 р.), але ставлення до них з боку державної бюрократії було принизливим.
Останнє чудово змалював у 1895–1897 рр. І. Франко у сатирі про «свинську конституцію» в Галичині. Він показав, що для чиновників права тварин більш важливі, ніж права людей. По суті, він продовжував лінію на захист прав людини, яку заклали в українському громадсько-політичному русі, насамперед, М. Драгоманов і С. Подолинський.
Методи боротьби за права людини і громадянина для М. Драгоманова і С. Подолинського мали принципове значення. Вони висували на перший план суспільно- політичне просвітництво та лояльні форми боротьби за звільнення українського народу від соціального і національного гніту колонізаторів у імперіях. Способи використання цими діячами ідеї прав людини означали, що обидва вони відстоювали європейські, ліберально- демократичні методи досягнення мети цієї боротьби, що її віддалено зближувало, зокрема, з чартерським рухом в Англії 1830–1840 рр., який сприяв значній лібералізації політичного життя та соціалізації трудових відносин. Через відсутність суспільно-політичних умов у Російській імперії підняти масовий громадсько-політичний рух за соціальне і національне визволення українців М. Драгоманов, С. Подолинський та їх однодумці не могли: українське громадянське суспільство робило тільки перші кроки, тому потрібен був час. Такий рух виник спочатку після лютневої революції в Росії 1917 р. і привів до утворення УНР у 1917-1918 рр., а вдруге — під час радянської перебудови 1985– 1991 рр. в Українській РСР. У 1989 р. сформувався Народний рух, який привів український народ до незалежності в 1990-1991 рр. Слід зазначити, що епоха громадянських рухів у незалежній Україні не закінчилась, і їх поява цілком очікувана.
Своїми конституційними поглядами М. Драгоманов та С. Подолинський дали відповідь на головне питання конституціоналізму: права людини неможливі без демократичної конституції, як і демократична конституція — без прав людини. На підтвердження своєї демократичної оцінки цих прав М. Драгоманов у Проєкті основ, зокрема, зазначив: 1) права людини і громадянина (політичні та громадянські) не можуть бути скасовані чи обмежені постановою чи законом, за виключенням заборон, встановлених на час війни; 2) у час війни цивільна особа не може бути засуджена ні військовим, ні іншим надзвичайним судом.
Звичайно, допитливий дослідник може відшукати у творах М. Драгоманова і С. Подолинського й інші права громадян чи дати їм іншу класифікацію, ніж це зроблено у даній публікації. Та незалежно від цього, перед нами досить значний перелік прав людини, що вказує на те, що його автори намагалися всебічно захистити поневолену українську людину, дати їй шанс на цивілізоване майбутнє. Гуманізм або людиноцентризм М. Драгоманова і С. Подолинського був феноменальний, і це одна з найбільш характерних рис їх конституційних поглядів.
Таким чином, ідея прав людини є невід'ємною складовою конституційних поглядів М. Драгоманова і С. Подолинського, а самі ці права мають непересічне історичне й суспільно- політичне значення. Ці погляди за рівнем гуманізму підняли їх обох на найвищий не тільки український чи загальноросійський, але і європейський рівень інтелектуальної свободи.
Громадянські та політичні права
Ці права М. Драгоманов і С. Подолинський розглядали як необхідні громадянам з метою реалізації їх прав та інтересів у демократичній державі, що мала прийти на зміну деспотичній Російській імперії. Ця держава, у їх розумінні, мала бути загальнонаціональним об'єднанням (federation) сільських і міських громад як соціально- економічних і політико- правових інституцій, що на місцевому рівні мали структуруватись на рівні волостей, повітів та областей. У Проєкті основ М. Драгоманов наділяв членів громад як громадян, зокрема, громадянськими і політичними правами на:
1) фізичну недоторканість особи, заборону смертної кари та покарань, що принижують гідність людини;
2) особисту недоторканість та недоторканість житла громадян для поліції без судового рішення;
3) недоторканість приватних листів і телеграм;
4) свободу вибору місця проживання і занять;
5) недоторканість права на національність (мову) у приватному і публічному житті;
6) свободу совісті (віри чи невіри) і будь- якого богослужіння;
7) свободу слова, друку, театрів і навчання;
8) свободу зібрань, звернень і заяв зовнішніми знаками (малюнками, знаменами, процесіями тощо);
9) свободу товариств та об'єднань;
10) носіння зброї та виконання воєнних вправ без порушення зовнішнього порядку і безпеки у населених пунктах;
11) подання цивільного чи кримінального позову проти посадових осіб та установ за незаконне порушення інтересів особи;
12) опір незаконним діям чиновників;
13) рівність усіх громадян у цивільних правах та обов'язках.
Навіть сам перелік громадянських і політичних прав членів громад у Проєкті основ М. Драгоманова наводить на думку про їх неординарний і прогресивний характер. А окремі з них, наприклад, заборона смертної кари в Україні була ухвалена Конституційним Судом тільки у 1999 р.! Деяких з цього переліку прав українці не мають і сьогодні, зокрема, права на носіння зброї, яке, правда, «компенсується» масовим нелегальним володінням зброєю та боєприпасами. Останнє стало наслідком війни імперської Росії проти України на Донбасі — війни, яка не має кінця- краю.
М. Драгоманов підкреслював, що права людини і громадянина мають бути гарантовані державою, насамперед судом. Зі свого боку, С. Подолинський також звертав увагу на громадянські й політичні права членів громад. Своїми пропозиціями він доповнює їх перелік, що його склав М. Драгоманов. С. Подолинський називає серед цих прав такі, які відображають особливості його бачення переходу від самодержавства до демократії та управління громадами і державою. До них він відносить:
1) право на повстання;
2) право на самоврядування у сільських і міських громадах;
3) право на суд громади;
4) право на використання української мови для ознайомлення з соціалістичною літературою;
5) право на культурний розвиток національних меншин;
6) право на створення політичної партії;
7) право на юридичну допомогу.
За всіма ознаками запропонований М. Драгомановим і С. Подолинським перелік громадянських і політичних прав членів громад вказує на те, що вони добре усвідомлювали їх значення для трансформації й побудови на місці Російської імперії конституційної держави. Проте при цьому вони дотримувались дещо різних поглядів на права: М. Драгоманов — ліберально- демократичних, С. Подолинський — народницьких і соціал- демократичних.
Інститут громадянських і політичних прав, розроблений М. Драгомановим і С. Подолинським для громадянського суспільства, був важливим кроком до перетворення цих прав на засоби масової боротьби за ідеали свободи і демократії. Царський уряд в Російській імперії відкладав запровадження цього інституту, але після демократичної революції 1905–1907 рр. змушений був його легалізувати. У період до жовтня 1917 р. ліберальна демократія в країні досягла знач них успіхів: сформувались класичні політичні партії, виборна демократія і парламентаризм тощо. Однак демократія не змогла приборкати Першу світову війну, розпочату в 1914 р. за участю Російської імперії, й тому її усунули від влади російські більшовики-тоталітаристи. Сьогодні новоімперська Росія не бажає закінчити розпочату в 2014 р. війну проти України, а фактично проти всього західного світу. Це наводить на думку, що до влади в цій імперії замість «лібералізованих» авторитаристів скоро можуть прийти більш жорстокі прихильники авторитарно- тоталітарного правління.
В Україні інститут громадянських і політичних прав мав свої особливості. Насамперед, він сприяв формуванню національної ідентичності українців, яка у 1917 р. торкнулася підрозділів царської армії, в яких на німецько- російському фронті воювали понад мільйон українців. Українські військовики висловили підтримку Українській Центральній раді на чолі з М. Грушевським, але Рада розпустила українські війська, що мали стати опорою УНР, і тому в 1917-1918 рр. державу нікому було захищати ні від російських більшовиків, ні від німецької кайзерівської армії, яка окупувала Україну в 1918 р. за умовами Брест- Литовського мирного договору між Радянською Росією і Німеччиною та за участю УНР. Більшовицька влада нещадно винищувала політичний лібералізм з його правами й свободами громадян, і в підрадянській Україні він не мав жодних шансів функціонувати. Його особливо бракує сьогодні в Україні, оскільки без нього, тобто без демократичного громадянського суспільства, розвинутого підприємництва, якісної судової системи, фінансово забезпечених територіальних громад тощо неможливі реальні економічні та інші реформи. Для цього потрібні не тільки прийняті зміни до Конституції України про європейський вибір, але й дієвий ліберально- демократичний рух, який продовжив би і розвинув ідеї, закладені ще М. Драгомановим, а також частково С. Подолинським.
Соціальні та економічні права людини
Описаний у працях М. Драгоманова і С. Подолинського даний різновид прав відповідав їх поглядам на постколоніальне українське суспільство, що мало спиратися на державний патерналізм. Зрозуміло, що їх погляди на ці права нерідко не подобались представникам австрійської та російської поліції, які частину їх соціалістичних публікацій забороняли, а самих авторів переслідували. Досить сказати, що каталог соціально- економічних прав громадян, які М. Драгоманов і С. Подолинський вважали необхідними для українців, був досить значним навіть за сучасними мірками. Ці права, зокрема, були вміщені у перших просвітницьких працях С. Подолинського «Парова машина» (1875 р.) та «Багатство і бідність» (1876 р.), у листах до друзів і колег. Він, зокрема, відносив до зазначених прав:
1) право на користування громадською землею;
2) право на заможне життя;
3) право на розподіл суспільних благ за принципом: від кожного по здібностях — кожному по праці;
4) право обирати директорів фабрик (для робітників);
5) право на справедливу оцінку праці;
6) право на охорону праці;
7) право на компенсацію у випадку трудового каліцтва;
8) право на зайняття підприємницькою діяльністю;
9) право на охорону здоров'я;
10) право на забезпечення житлом;
11) право на забезпечення харчуванням.
Фактично у цих правах громадян С. Подолинський вбачав реальні гарантії їх забезпеченого життя практично без огляду на розвиток економіки на базі громадської власності. Економіка мала розвиватися сама собою, а головна увага у громаді мала приділятися людині. Насправді суспільний устрій громад С. Подолинського та частково М. Драгоманова був утопічним та дещо нагадував фаланги соціаліста-утопіста Ш. Фур'є, адже утопічні ідеї легше було поширювати й таким чином заохочувати колоніальних українців до запровадження такого устрою.
Інакше кажучи, М. Драгоманов і С. Подолинський протиставляли дикому капіталізму в Російській імперії кінця ХІХ ст. суспільний устрій громад, що насправді не був належною альтернативою. Відхиливши приватну власність та ринкову економіку, обидва діячі були приречені на помилки, яких не позбулися ні діячі часів УНР, ні навіть частина українських політиків до нашого часу, які замість боротьби з формалізмом економічної бюрократії продовжують боротися з підприємництвом.
Одна з причин соціально-економічних помилок М. Драгоманова і С. Подолинського полягала у тому, що вони не вірили у цивілізований капіталізм, а повірили в утопічний соціалізм. На ці політичні граблі певним чином наступив і М. Грушевський, який не бачив перспектив капіталістичного розвитку України та створив теорію «єдиного потоку», зобразивши українську націю безкласовою та безбуржуазною. Очевидно, що все це стримувало розвиток українського капіталістичного класу, що давалося взнаки як у часи Російської імперії, окупації західноукраїнських земель після їх приєднання за наслідками Першої світової війни 1914–1918 рр. до Польщі, Румунії та Чехословаччини, так і при відновленні демократичного суспільного устрою, права приватної власності та свободи підприємництва після проголошення незалежності України. Демократичний капіталізм у сучасній Україні поки що працює погано, але він кращий за радянський соціалізм, який запам'ятався терором, голодоморами, депортаціями українців і кримських татар, трагедією на Чорнобильській АЕС та іншими бідами. Хоча і за дикого соціалізму були певні успіхи, але вони не робили людей вільнішими та щасливішими.
Як не дивно, але дух деяких соціальних прав громадян, які проголошували М. Драгоманов і С. Подолинський, знайшов відбиття у діючій Конституції України. Відомий український вчений- конституціоналіст В. Речицький багато років критикує цю Конституцію за її патерналізм та інші соціалістичні відхилення. Проте чи винна у цьому сама Конституція, яку можна змінити, аби тільки органи державної влади стали краще її виконувати та дотримуватися? На нашу думку, поки не зміниться нігілістичне ставлення до Конституції України, її текст не можна перетлумачити, як це періодично роблять, зокрема, американці. А якщо зміниться, тоді потрібна буде нова філософія українського конституціоналізму, заснована не на юридичному, як тепер, а на соціологічному позитивізмі. Важливу роль тут має відіграти Конституційний Суд України.
Деякі висновки і пропозиції
Конституційні погляди М. Драгоманова та С. Подолинського мають непересічне значення як для історичної пам'яті українців, так і для формування сучасного і майбутнього конституційного розвитку незалежної України. Саме з часу формування ними цих поглядів та трансформації їх у конституційну ідеологію і політику останні стали невід'ємними складовими суспільно-правового життя держави.
Конституційна реформа, яку пропонували українському, а відтак, і загальноросійському суспільству М. Драгоманов і С. Подолинський, скоріше підходила для освіченого монарха, який міг би реалізувати їх ідеї, якби з'явився. Тогочасне селянство, якому вони служили, не могло скористатися їх ідеєю реформи, адже для початку йому треба було здолати вади традиціоналізму та освоїти ази європейської загальної й конституційної культури.
Проблема культури залишається актуальною й для сучасного українського суспільства, яке найбільше страждає від її браку, а не від високих тарифів на газ, низьких зарплат тощо. Бо без підвищення рівня культури сучасних українців не можна не тільки проводити будь- які реальні реформи, але й вирішити жодну з наявних практичних проблем. Бо ж саме культура є тією найглибшою основою, на якій можна вибудовувати цивілізовані суспільні відносини, нові політичні, економічні та соціальні інститути. Однак в Україні фінансування культури, як української, так і національних меншин, здійснюється за залишковим принципом — на рівні 5–6% від державного бюджету.
Конституційними ідеями М. Драгоманова і С. Подолинського міг скористатися, але не скористався освічений монарх Олександр ІІ Визволитель (1818–1881 рр.), який звільнив селян від кріпацтва (1861 р.), розпочав військову, муніципальну і судову реформи та планував прийняти конституцію. Через невдачі у реформах він вдався до контрреформ, чим у значній мірі підірвав свій авторитет. Соціалісти-революціонери, які поклали на нього відповідальність за всі неподобства в імперії, у 1881 р. його вбили. Зазначені ідеї М. Драгоманова і С. Подолинського частково були реалізовані в царській Росії після революції 1905–1907 рр., коли були започатковані виборна демократія й парламентаризм, а піддані імперії отримали мінімальний набір конституційних прав і свобод. Їх ідеї були надихаючими для українських державних утворень 1917–1921 рр., а також для незалежної України, проголошеної у 1990-1991 рр.
Аналіз конституційних поглядів М. Драгоманова вказує на те, що він фактично був одним з перших ідеологів майбутньої української конституційної демократії. Цю ідеологію з часом розвинули М. Грушевський, академік НАН України І. Дзюба, перший голова Конституційного Суду України Л. Юзьков та ін. Конституційні погляди М. Драгоманова і С. Подолинського, очевидно, потребують більш ґрунтовних досліджень. Це може бути монографія з охопленням та науковим викладом їх позицій з точки зору різних конституційних дисциплін — конституційного адміністративного, конституційного кримінального, конституційного цивільного і т. д. права. Зрозуміло, що підготовка такої монографії — надскладне завдання, яке по плечу далеко не кожному науковцю. Та якщо ми хочемо мати науку європейського чи світового рівня, то тільки такі праці можуть її піднімати.
У цій публікації не вдалося охопити навіть меншу частину конституційних поглядів М. Драгоманова і С. Подолинського. Це стосується питань, зокрема, виборів, державного устрою, місцевого самоврядування тощо. Так, їх ідеї, зокрема, про місцеве самоврядування залишаються надзвичайно актуальними й сьогодні, оскільки вони фактично заклали фундамент сучасної муніципальної доктрини України. Проте чи в українських підручниках з того ж муніципального права є згадки про доктрину місцевого самоврядування М. Драгоманова і С. Подолинського? Ні. І це дуже прикро. А отже, юристам і фахівцям з муніципальних наук є над чим працювати, щоб заповнити цю наукову прогалину. Ні американці, ні німці, ні французи такого собі дозволити не могли б, бо для них доктрини їх видатних діячів — це завжди предмет особливої гордості та поваги. Нам, українцям, це ще треба в собі виховати.
Як не парадоксально, але ідеї М. Драгоманова і С. Подолинського про самоврядні громади — це, звичайно, була утопія, але не абсурд. За певних обставин їх ідеї дійсно можуть стати корисними для майбутнього людства. Зокрема, ідеї таких громад цілком можуть зацікавити видатного американського бізнесмена та космічного дослідника-інноватора І. Маска, який планує організувати переселення землян на Марс. Очевидно, що переселенцям на Марсі у їх стосунках навряд чи підійде система капіталізму, адже на кожному кроці їм довелося б конкурувати між собою, а їм треба буде, насамперед, злагоджено працювати, підтримувати один одного, тобто виявляти солідарність. Марсіанським першопрохідцям навряд чи підійде первісно- общинний лад племен, який існує в де яких латиноамериканських та інших країнах. Зате певні елементи соціального ладу самоврядних громад за М. Драгомановим і С. Подолинським цілком можуть їх задовольнити. Проте у будь- якому випадку на порядок денний напрошується ідея нової науки — космічної (марсіанської) муніципалістики, й погляди М. Драгоманова і С. Подолинського, як і їх однодумців, могли б послужити відправною точкою для цього напряму досліджень. Може, варто б їх розпочати в Україні, де ідеологія самоврядних громад відома більш ніж 150 років?
Межеві дослідження конституційних поглядів М. Драгоманова і С. Подолинського з іншими гуманітарними дисциплінами можуть проводитись за участю представників суміжних наукових дисциплін гуманітарного профілю: економіки, психології, культурології, соціології, історії, політології, філософії тощо. Це дозволило б вивести конституцій у проблематику за межі вузького її розуміння.
М. Драгоманов і С. Подолинський дуже рано пішли з життя. Михайло Петрович помер у Софії в 1895 р. й там похований. С. Подолинський з 1883-1884 рр. хворів до кінця своїх днів і помер 12 липня 1891 р. (перепохований разом з батьком Андрієм Івановичем на Звіринецькому кладовищі у Києві). Ні одному, ні іншому не вдалося на повну реалізувати свій творчий потенціал, який, без сумніву, був величезний.
Талант М. Драгоманова проявився в галузі етнографії, історії, літературознавства, політики, права, соціології, філософії та багатьох інших гуманітарних наук. Це був один з найбільших українських енциклопедистів, які формували культуру й науку на багато років уперед. Щодо С. Подолинського, який володів унікальними знаннями не тільки з гуманітарних, але й з природничих наук, то І. Франко вважав, що будь-яка європейська наука була б горда мати його у своєму складі. Знавець 6 мов, і все, до чого Сергій Андрійович докладав свій талант, приносило відчутні результати — медицина, фізична економія, соціологія, екологія, громадська діяльність тощо.
М. Драгоманов також знав багато мов. Цікаво, чи знають стільки ж мов українські депутати, міністри, судді Верховного і Конституційного Суду України, прокурори Генеральної прокуратури, керівництво правоохоронних органів? Одиниці. Але ж це очевидний стандарт освіченої української еліти, закладений ще 150 років тому Михайлом Петровичем і Сергієм Андрійовичем! Зрозуміло, що саме така еліта має перезавантажити органи державної влади незалежної України. І поки цього не буде, належне державне врядування, через відсутність якого так потерпають держава і кожен українець, практично неможливе.
Важливе питання про вшанування пам'яті М. Драгоманова і С. Подолинського. Звичайно, що це справа і державна, і громадська. Для цього потрібно розвивати, зокрема, інфраструктуру цієї пам'яті: створювати дослідні інститути, кафедри, закладати пам'ятники і музеї, друкувати марки, перевидавати їх праці, створювати кінофільми і музику, встановлювати премії їх імені, писати про них в енциклопедіях, словниках тощо. Про це повинні дбати Президент України і парламент, уряд, Міносвіти й Мінкультури, НАН України і багато інших установ, закладів та організацій, в т. ч. громадських.
На превеликий жаль, деякі видання «забувають» згадувати про вклад М. Драгоманова чи С. Подолинського у певні галузі знань. Так, у виданні «Філософія права. Словник» (К., 2003. 408 с.) немає згадки про одного з перших філософів права в Україні нової доби М. Драгоманова. Людина, яка формує конституційну доктрину, не може не бути філософом права, це апріорі. Більше того, у цьому ж словнику немає і про Т. Шевченка, хоча його філософія права не менш цікава, ніж така ж філософія В. Шекспіра чи інших письменників, про яких автори згадують у словнику.
На практиці пам'ять М. Драгоманова порівняно непогано вшановано в Україні, а за кордоном — хіба що у Болгарії. Наприклад, у Києві є університет ім. М. Драгоманова, який дбає про його пам'ять. Проте всього цього не можна сказати про вшанування пам'яті С. Подолинського — ні в Україні, ні за її межами. Може, варто подумати над тим, щоб його іменем назвати один із закладів вищої освіти у Черкасах, де його вважають земляком та є автори, які про нього пишуть?