Банківські кризи в Україні напряму пов'язані з правовладдям. Щоб у майбутньому фінансова система мала сталий розвиток та заслуговувала на довіру, налагоджувати потрібно не лише діяльність банків чи НБУ, але й верховенство права в країні.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Для багатьох політиків, які не розуміються на питаннях фінансового сектора, банки та їхні проблеми ніби стоять відокремлено. Хтось звинувачує у кризі НБУ, хтось — банки, але існує глибша системна проблема, яка не дає сектору стабільно розвиватися та призводить до мільярдних втрат через погані борги. Це проблема верховенства права — корупції, зловживання владними повноваженнями (захоплення держави), неспроможності державних органів забезпечити виконання законів. Банківський ризик пов'язується з верховенством права трьома чинниками, зміст та вплив яких розглянемо далі.
Чинник перший: ймовірність дефолту
Уявімо, що всі позичальники сумлінні та бажають повернути борг. Проте в країні, де правовладдя слабке, вони будуть гірше захищені в судах, їхні контракти з контрагентами будуть виконуватися гірше (або зовсім не будуть виконуватися), а також не виключене рейдерство. Компанії можуть просто втратити кредитоспроможність та навіть за бажання заплатити не матимуть на це коштів. Таким чином, недружнє правове та бізнес‑середовище збільшує ймовірність дефолту позичальника. На це звертають увагу, зокрема, рейтингові агентства, коли проводять оцінку кредитоспроможності компанії: який в країні законодавчий та нормативний клімат, як дотримуються закони та виконуються контракти.
Однак у площині правовладдя є ще один чинник, специфічний для державних банків. Це «кредити на замовлення», коли політики використовують свій статус та вплив на банк у приватних цілях. Ймовірність дефолту зростає, якщо для виконання такого «замовлення» банкіри порушують процедури оцінки банківських ризиків. Особливо небезпечною ця ситуація є тоді, коли в країні змінюється влада, а бізнесмени, які мали міцні зв'язки та підтримку, раптово її втрачають. Державні банки (частково внаслідок такої політики «кредитів на замовлення» та частково через інші чинники, які ще потребують дослідження) мають набагато вищу частку дефолтних кредитів у портфелях, ніж іноземні чи приватні українські банки (див. таблицю).
(натисніть на зображення для перегляду)
Винятком є Укргазбанк, де діє наглядова рада, та ПриватБанк, проблеми якого пов'язані з колишніми власниками, а не з політичними замовленнями. За аналогічним принципом зараз планують створити наглядові ради з незалежними членами в Ощадбанку та Укрексімбанку.
Сьогодні держбанки займають більше ніж половину банківського сектору. Їх можна розглядати як «too big to fail», адже їх падіння мало б катастрофічні наслідки для сектору та економіки загалом. Саме тому специфічні для них проблеми важливі й торкаються усіх.
Чинник другий: величина ризиків дефолту
Величину ризиків покликані контролювати внутрішні банківські процедури (акціонери мають бути зацікавлені у стабільності банку) та нормативи НБУ (центральний банк зацікавлений у стабільності всієї банківської системи). Це не працює у двох випадках. По‑перше, якщо банк орієнтований на те, щоб «спилососити» з ринку депозити та спрямувати їх на кредитування своїх акціонерів або просто веде надто ризиковану діяльність. По‑друге, якщо корумповані працівники банківського нагляду «закривають очі» на порушення. Поодинокі випадки такої поведінки можуть не видаватися загрозливими, але якщо проблема стає поширеною та системною, якщо нормативи по ризиках порушують всі банки, тоді під час кризи вся система починає «сипатися».
Для прикладу візьмемо норматив, який часто порушували банки до кризи 2014‑2015 рр. — кредитування пов'язаних осіб. Фонд гарантування вкладів, який отримав активи багатьох банків «у спадок», звітував про те, що 30% кредитів у портфелях були «пов'язаними». Про ПриватБанк пишуть, що така частка складала близько 90%. Згідно з нормативом Н9, сьогодні співвідношення сукупної суми всіх вимог банку до пов'язаних з банком осіб та суми всіх фінансових зобов'язань, наданих банком щодо пов'язаних з банком осіб, до загального розміру капіталу 1‑го та 2‑го рівнів має бути не більше ніж 30%. Це значно менше ніж пов'язані кредити, про які мова йшла вище.
Однак навіть після виведення з ринку банків‑порушників, виведення депозитів населення на свій бізнес, всупереч законам та нормативам, не мало негативних наслідків для власників банків — досі жоден не був покараний. Це проблема виконання закону, незворотності покарання, яке запобігло б виникненню подібних схем у майбутньому. Заплющені на це очі регулятора є наслідком або корупції всередині регулятора, або безкарності у приватному секторі (серед банкірів, аудиторів, оцінщиків). Вірогідно, це і те, й інше.
Проблема була характерною не лише для України. У 90‑ті роки через це пройшли майже всі країни, що розвиваються. Навіть у Європі проблема пов'язаних кредитів досі повністю не подолана. НБУ зробив велику роботу в цьому напрямку після трансформації у 2015 р. Було введено відповідальність власників банків, вдосконалено розкриття інформації, проведено серйозну роботу з власними процедурами, створено горизонтальні комітети замість одноосібного прийняття рішень. Однак самостійно регулятор не може забезпечити незворотність покарання, це площина органів слідства, прокуратури та судів.
Чинник третій: відсоток повернення кредитів
Саме система правовладдя — чесні та неупереджені суди, виконавці, органи слідства — забезпечує справедливе відновлення кредитів. В Україні Світовий банк оцінює відновлення кредитів на рівні 10 центів на долар (10%). В США коефіцієнт відновлення — 82%, в Європі — 70‑90%, навіть у Греції — більше ніж 30%. З боргами ліквідованих банків все ще гірше: ФГВФО рапортує про перемогу, коли спромігся продати пул кредитів, що були в заставі НБУ, за 2 центи на долар.
Якщо компанія може підкупити суддю, виконавця, оцінщика майна, якщо продаж прав вимоги за кредитом замість звичайної фінансової операції називають не інакше як «квитком на війну», то не можна говорити про поліпшення відсотка повернення за кредитами.
Отже, правовладдя — це основа довіри та обов'язкова умова для інвестицій, це виконання контрактів та репутація фінансової системи. Якщо цей фундамент не буде міцним, то Україна ходитиме по граблях, на які вже наступила у 2008 р. та у 2014 р. Банківському сектору не потрібна чергова кредитна бульбашка, що розірветься, залишаючи після себе сміття замість портфелів. Системі потрібне стійке зростання, яке здатне забезпечити інвестиції та надати поштовх економіці країни. Без довіри зростання неможливе, а довіра неможлива без правовладдя.