Чи можливо притягнути до відповідальності винних осіб?
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Неефективність банкрутства та суперечливість такої процедури самому інституту банкрутства, який з’явився ще в часи римського права, є основною проблемою процедури банкрутства в Україні. Дуже часто процедура банкрутства юридичної особи є зловживанням з боку фізичних та юридичних осіб, які з нею пов’язані.
Зазвичай практики скептично відносяться до можливості притягнення винних осіб до відповідальності, оскільки за останні десятиліття в Україні не ухвалено жодного обвинувального вироку про притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за доведення до банкрутства товариства.
Всі давно вже обговорюють ухвалення Верховною Радою Кодексу України з процедур банкрутства (далі - Кодекс), який запровадиться на практиці з жовтня 2019 р. Однак що змінилося і як покарати винних?
Кодекс чітко встановлює види цивільно-правової відповідальності за фіктивне банкрутство, а саме субсидіарну та солідарну відповідальності, застосування яких є більш реальними для винних осіб на відміну від кримінальної відповідальності.
Субсидіарна відповідальність
Відповідно до Кодексу, у разі банкрутства боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі з вини керівника боржника, які мають право давати обов’язкові для боржника вказівки чи мають змогу іншим чином визначати його дії, на засновників (учасників, акціонерів) боржника - юридичної особи або інших осіб у разі недостатності майна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов’язаннями (ч. 5 ст. 41 Кодексу).
Субсидіарна відповідальність також задекларована ч. 1 ст. 619 Цивільного кодексу України, в якій зазначається, що договором або законом може бути передбачена, поряд із відповідальністю боржника, додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи.
Останнім часом уже формується судова практика щодо реальної можливості притягнення винних осіб до цивільно-правової відповідальності, відповідно до якої учасники товариства несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями товариства. Наприклад Касаційний господарський суд у складі ВС у постанові від 20.03.2019 р. у справі №5024/980/2011 зазначив, що на учасників товариства може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов'язаннями, але тільки для задоволення вимог кредиторів.
Однак, окрім застосування субсидіарної відповідальності до засновників звичайних підприємств, цивільно-правова відповідальність також може бути застосована й до керівників юридичних осіб державної форми власності. Зокрема, 04.09.2018 р. у справі №5023/4388/12 Велика Палата Верховного Суду зазначила про правомірність застосування
субсидіарної відповідальності до керівників юридичних осіб державної форми власності.
Суть спору полягає в тому, що Лозівська міська рада Харківської області прийняла завідомо нераціональне рішення щодо вилучення активів КП «Комбінат комунальних підприємств» та передала ці активи третім особам; результатом цього вилучення активів стало різке погіршення фінансового стану комунального підприємства та неспроможність здійснювати діяльність, що призвело до виникнення неплатоспроможності підприємства та доведення його до банкрутства. Велика Палата ВС залишила в силі рішення суду першої інстанції, яким було застосовано субсидіарну відповідальність на суму, що складає різницю між сумою вимог кредиторів банкрута, яка затверджена господарським судом, і ліквідаційною масою, що дорівнює нулю. При ухваленні постанови Велика Палата Верховного Суду керувалася, зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини в справі «Єршова проти Російської Федерації», в якому зазначається, що, незалежно від статусу підприємства як самостійної юридичної особи, муніципальна влада і відповідно держава мають бути в межах Конвенції визнані відповідальними за діяльність і бездіяльність підприємства.
Застосування субсидіарної відповідальності є дуже рідкісним явищем, адже для того, щоб довести вину засновників (учасників, акціонерів) та директорів юридичних осіб, необхідно повністю проаналізувати фінансово-господарську документацію, звітність (в тому числі податкову), договори та зовнішньо-економічні контракти, банківські документи тощо. Зазвичай судом цей обов’язок покладається на арбітражних керуючих у процедурі банкрутства, які його виконують неналежним чином.
Однак є сподівання, що застосування процедури нового Кодексу буде поштовхом до формування нової судової практики та все ж таки притягнення винних осіб до відповідальності, де передбачена більш «небезпечна» відповідальність - не тільки для учасників товариства, але й для керівника боржника.
Так, ч. 6 ст. 34 Кодексу визначено, що якщо керівник боржника допустив порушення вимог зазначених в цій статті, він несе солідарну відповідальність з товариством за незадоволення вимог кредиторів, що є підставою для подальшого звернення кредиторів із своїми вимогами до винної особи.
Відтак солідарна відповідальність є більш «небезпечною» для керівника боржника, адже ставить останнього в один ряд із самим боржником.
Проте й не без прогалин в новому Кодексі
У звязку з солідарною відповідальністю виникають колізії в новому Кодексі. Так, Кодекс покладає відповідальність за неподану заяву про банкрутство до господарського суду лише на керівника боржника. Водночас керівник не має повноважень одноособово вирішити про звернення до господарського суду з заявою про банкрутство - таке питання вирішується учасниками (засновниками) юридичної особи. На учасників (засновників) така відповідальність не покладається. Керівник повинен повідомити учасників (засновників) про загрозу неплатоспроможності. Відповіді на питання, що робити у випадку, якщо керівником юридичної особи було належним чином здійснено свій обов’язок, а рішення про звернення з заявою про банкрутство так і не було прийнято загальними зборами учасників (засновників) чи іншим уповноваженим органом, Кодекс не дає.
Солідарна відповідальність керівника настає в разі неподання заяви до господарського суду впродовж місяця з моменту виникнення загрози неплатоспроможності. Але Кодекс не дає чіткої відповіді на питання, з якого моменту відраховувати строк в місяць та на підставі яких критеріїв керівник повинен дійти висновку про наявність загрози неплатоспроможності.
Отже, Кодексом не до кінця врегульовані питання, пов’язані з субсидіарною та солідарною відповідальностями. Як показує досвід європейських країн із високорозвиненими правовими системами, значно кращий ефект досягається визначенням конкретного переліку порушень, що призводять до стійкої неплатоспроможності. Зокрема, у британському законі про неплатоспроможність (Insolvency Act) 1986 р. міститься вичерпний перелік дій, що призводять до неплатоспроможності: від незаконних операцій із майном боржника та підробки фінансової звітності до подання неправдивих заяв про здатність сплатити борги та шахрайства з метою схилити кредиторів до мирової угоди.
Залишається сподівання, що судова практика дасть відповіді і на ці питання.