Участь нерезидента в судовому процесі – затягування розгляду справи?

Участь у господарській справі іноземної юридичної особи, якій закон надає такі ж процесуальні права та обов’язки в судовому процесі, що і юридичним особам, заснованим за законодавством України, часто є приводом для затягування розгляду справи недобросовісними сторонами. Після залучення іноземної юридичної особи до участі у справі (як правило, у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору) недобросовісна сторона намагається домогтися повідомлення нерезидента у порядку, визначеному Конвенцією про вручення судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15.11.1965 р. (далі – Конвенція)[*], та зупинити провадження у справі. У більшості випадків нерезидент є пов’язаною із зацікавленою особою компанією, що зловживає своїми процесуальними правами з метою затягування розгляду справи.

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Розглянемо практичні аспекти застосування Конвенції, з урахуванням яких можна запобігти необґрунтованому затягуванню розгляду справи за участю нерезидента.

Коли застосовується Конвенція?

Порядок вручення судових документів, встановлений Конвенцією, застосовується у випадках, якщо учасник судового провадження знаходиться за кордоном та не має на території України філій, представництв, інших відособлених підрозділів, місцезнаходженням яких є територія України, а також уповноважених представників, тобто коли є дійсна потреба у повідомленні нерезидента та врученні йому документів за кордоном.

Якщо ж іноземна юридична особа має на території України представника (повіреного) або відособлений підрозділ, який уповноважений представляти іноземну юридичну особу в господарських судах на території України, то необхідності у застосуванні Конвенції та зупиненні провадження у справі немає.

Відповідно до рекомендацій Практичного керівництва із застосування Гаазької Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів до ст. 15 Конвенції, розробленого Постійним бюро Гаазької конференції з міжнародного приватного права, та п. 8 роз’яснення Президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. №04-5/608 «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій», судові документи можуть направлятися також філіям, представництвам, іншим відособленим підрозділам іноземних підприємств та організацій, місцезнаходженням яких є територія України (з повідомленням про вручення таких документів), а також вручатися безпосередньо уповноваженому представникові.

Вищий господарський суд України дотримується позиції, що у разі наявності в іноземного суб’єкта господарювання уповноваженого представника в Україні, що наділений повноваженнями представляти такого суб’єкта в суді, у повідомленні вказаної іноземної юридичної особи про розгляд справи у порядку, передбаченому Конвенцією, немає потреби. Такий підхід був висловлений Судом у постанові від 01.06.2016 р. у справі №912/243/16, у постанові від 17.05.2016 р. у справі №902/536/15 та в інших.

Таким чином, перш ніж повідомляти нерезидента згідно з вимогами Конвенції, необхідно переконатися, що останній не має на території України уповноваженого представника (повіреного) або відокремленого підрозділу, тобто необхідно встановити, що дійсно існує потреба у повідомленні нерезидента та врученні йому документів за кордоном.

До кого застосовується Конвенція?

У процесі застосування Конвенції часом виникає питання щодо кола учасників судового процесу, на яких поширюється дія Конвенції, зокрема щодо необхідності повідомлення згідно з Конвенцією третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Конвенція (ст. 1) містить загальну норму про те, що вона застосовується у цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових і позасудових документів для вручення за кордоном. Перелік учасників (сторін), яких необхідно повідомляти, Конвенція не визначає.

При вирішенні питання щодо необхідності повідомлення третьої особи про розгляд справи у порядку, передбаченому Конвенцією, необхідно виходити з того, що, по-перше, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, входять до складу учасників судового процесу (ст. 18 ГПК України); по-друге, користуються процесуальними правами й несуть процесуальні обов'язки сторін (ч. 4 ст. 27 ГПК України).

З огляду на це, господарські суди дотримуються позиції, що треті особи-нерезиденти, як і сторони у справі (позивач і відповідач), мають бути повідомлені про розгляд справи господарським судом, а судові документи мають бути вручені цим особам в порядку, передбаченому Конвенцією. Зокрема, Вищий господарський суд України та господарські суди нижчих інстанцій виходять з того, що повідомлення юридичної особи-нерезидента у передбачений законодавством спосіб здійснюється саме з метою повідомлення останнього про наявність справи, яка розглядається судом, для надання особі можливості вжиття заходів захисту, а саме: належного ознайомлення зі справою та вимогами інших сторін, підготовки власної позиції, доказів, доводів і міркувань тощо. Саме тому суд робить висновок, що зупинення провадження у справі з метою повідомлення третьої особи-нерезидента про розгляд справи є правомірним (постанова Вищого господарського суду України від 28.04.2015 р. у справі №916/2826/14; ухвала Львівського апеляційного господарського суду від 28.08.2015 р. у справі №914/1895/15).

Як повідомити відповідно до Конвенції?

Конвенція (ст. 3, 5 та 6) передбачає, що вручення судових документів за кордоном може відбуватись через Мін’юст за процедурою, яка включає такі етапи:

• складення та направлення судом прохання про вручення документа згідно з формуляром;
• отримання Центральним Органом запитуваної Держави прохання та вручення документу чи забезпечення вручення документа;
• складення та направлення Центральним Органом запитуваної Держави підтвердження про вручення запитуючому органу.

Ст. 3, 5 Конвенції встановлюють, що орган влади чи судовий працівник, компетентний відповідно до права запитуючої Держави, направляють Центральному Органу запитуваної Держави прохання згідно з формуляром. Центральний Орган запитуваної Держави власноручно вручає документ або забезпечує його вручення відповідним органом.

Ст. 6 Конвенції передбачає, що Центральний Орган запитуваної Держави або будь-який орган, який вона може призначити для цього, складає підтвердження відповідно до формуляра, доданого до цієї Конвенції. Підтвердження направляється безпосередньо запитуючому органу.

Центральним органом України є Міністерство юстиції України (п. 2 Закону України «Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах»).

При цьому вручення процесуальних документів за кордоном необов’язково повинно здійснюватися через уповноважені органи двох держав, а може здійснюватися також безпосередньо поштою, безпосередньо через судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуваної Держави.

Згідно з ч. 1 ст. 10 Конвенції, якщо запитувана Держава не заперечує, то ця Конвенція не обмежує можливості надсилати судові документи безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном; можливості для судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуючої Держави здійснювати вручення судових документів безпосередньо через судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуваної Держави; можливості для будь-якої зацікавленої в судовому процесі особи здійснювати вручення судових документів безпосередньо через судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуваної Держави.

Таким чином, Конвенція встановлює, що у разі відсутності заперечень з боку запитуваної держави (відсутності зроблених запитуваною Державою застережень до пунктів ч. 1 ст. 10 Конвенції), вручення судових документів нерезиденту за кордоном може відбуватись шляхом надсилання таких документів безпосередньо поштою або через судових працівників, службовців чи інших компетентних осіб запитуваної Держави, без застосування процедури, передбаченої ст. 3, 5 та 6 Конвенції.

Вказаної позиції дотримуються Вищий господарський суд України та суди нижчих інстанцій. Зокрема, у постанові від 21.07.2010 р. у справі №32/1пн Вищий господарський суд вказав, що права скаржника-нерезидента, що знаходиться за кордоном, щодо повідомлення такої особи про час та місце судового засідання не були порушені, оскільки ухвали господарського суду були доставлені кур’єрською поштою, що не суперечить вимогам ст. 10 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах.

В ухвалі від 28.10.2015 р. у справі №916/5125/14 Вищий господарський суд України, враховуючи відсутність застережень Кіпру щодо застосування визначеного у п. «а» ч. 1 ст. 10 Конвенції способу вручення судових документів, вирішив повідомити іноземну юридичну особу про призначення касаційної скарги шляхом надсилання ухвали безпосередньо поштою вказаній особі. Аналогічний підхід висловлений судом в ухвалі від 09.11.2015 р. у справі №916/991/15-г.

У постанові від 12.01.2015 р. у справі №916/4695/14 Одеський апеляційний господарський суд висловив позицію, з якою погодився Вищий господарський суд України (постанова від 16.03.2015 р.), що звернення господарського суду із судовим дорученням про надання правової допомоги є правом, а не безумовним обов'язком господарського суду при розгляді справи за участю іноземних суб'єктів господарювання, яким суд користується залежно від конкретних обставин, керуючись законом. Отже, враховуючи відсутність застережень Кіпру до п. «а» ч. 1 ст. 10 Конвенції, суд дійшов висновку, що господарський суд при розгляді справи не обмежений у можливості надсилати судові документи в порядку, визначеному п. «а» ч. 1 ст. 10 Конвенції, а саме надсилати судові документи безпосередньо поштою на адресу сторін, а не до Центральних органів Кіпру та Великобританії.

Відтак, якщо є дійсна потреба у повідомленні нерезидента про розгляд справи та врученні йому документів згідно з вимогами Конвенції, то повідомлення та вручення можуть бути здійснені не лише через уповноважені органи двох держав, але й шляхом направлення документів поштою (кур’єрською доставкою), що дасть змогу не затягувати розгляд справи на виконання формальних процедур.

Чи впливає застереження, зроблене Україною, на можливість надсилати документи нерезиденту поштою?

У п. 5 Закону України «Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах» Україна зробила застереження про те, що вона не використовуватиме на своїй території способів передачі судових документів, передбачених ст. 10 Конвенції (поштою, через працівників суду). Проте вказане застереження не впливає на можливість надсилати нерезиденту документи поштою, оскільки воно застосовується лише у разі вручення документів на території України на виконання доручення іноземного суду.

У разі, коли Україна виступає запитуючою державою, тобто документи з території України вручаються особам, що перебувають за кордоном, питання щодо можливості направлення документів поштою повинно вирішуватися з урахуванням застережень до Конвенції, зроблених запитуваною державою (на території якої буде здійснюватися повідомлення).

Тобто, незважаючи на те, що Україна зробила застереження при ратифікації Конвенції та не використовує способів, передбачених ст. 10 Конвенції, на своїй території, це жодним чином не обмежує можливість застосування цих способів для вручення судових документів юридичним особам за кордоном (поза територією України). Вказане підтверджується практикою Вищого господарського суду України та апеляційних господарських судів.

Коли суд може прийняти рішення?

Згідно з п. «b» ч. 2 ст. 15 Конвенції, суддя може прийняти рішення лише після закінчення визначеного терміну з дати направлення документа, який становить щонайменше 6 місяців.

ГПК України встановлює, що господарський суд повинен зупинити провадження у справі у разі звернення господарського суду із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду або до іншого компетентного органу іноземної держави (ч. 1 ст. 79).

Відтак, господарські суди, з огляду на положення п. «b» ч. 2 ст. 15 Конвенції, керуючись приписами ст. 79 ГПК України, як правило, зупиняють провадження у справі на строк, який становить щонайменше 6 місяців.

Варто також зазначити, що Україна приєдналась до Конвенції із застереженнями. Зокрема, у разі, коли виконано всі умови, зазначені у ч. 2 ст. 15 Конвенції, суддя, незалежно від положень ч. 1 ст. 15 Конвенції, може винести рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку документів (п. 6 Закону України «Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах»).

Судова практика підтверджує те, що Вищий господарський суд розглядає справи, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку документів. Наприклад, у постанові від 29.10.2014 р. у справі №48/448-13/364 суд, враховуючи ту обставину, що з дати винесення ухвали про відкладення судового засідання закінчився строк, який суд визначив як достатній для цієї справи та який становить більше ніж 6 місяців, а також з огляду на вимоги чинного в Україні процесуального законодавства, яким визначено, що справа повинна бути розглянута в межах розумного строку, а сторони зобов'язані добросовісно користуватися наданими їм процесуальними правами, не порушуючи при цьому прав інших учасників судового процесу, вирішив за можливе розпочати слухання справи за відсутності представника юридичної особи-нерезидента та підтвердження вручення або безпосередньої доставки документів цій особі.

Що думає Європейський суд з прав людини?

Ст. 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод встановлює, що кожен має право на справедливий та публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що розумність тривалості розгляду справи повинна визначатися з огляду на конкретні обставини справи з урахуванням критеріїв, сформованих у практиці Суду, зокрема складності справи, поведінки сторін та відповідних державних органів (рішення Європейського суду з прав людини від 29.05.2008 р. «Якименко проти України»; рішення Європейського суду з прав людини від 21.12.2006 р. «Мороз та інші проти України» та інші).

До того ж у рішенні Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України» Суд наголосив, що обов'язок швидкого здійснення правосуддя насамперед покладається на відповідні державні судові органи. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.

Відтак, оскільки Конвенція та практика Суду є джерелом права, то національні суди зобов’язані в кожному окремому випадку визначати необхідність застосування процедури, передбаченої Конвенцією, для повідомлення нерезидента про розгляд справи з метою ефективної протидії зловживанням та перепонам для руху справи.

Враховуючи те, що застосування передбачених Конвенцією процедур повідомлення іноземних юридичних осіб та вручення їм процесуальних документів зазвичай призводить до затягування розгляду справи, вважаємо, що з метою гарантування права на судовий захист Конвенція повинна застосуватися лише у разі дійсної потреби у повідомленні іноземної юридичної особи про справу, а вручення документів повинно відбуватися найшвидшим способом (поштою або через судових працівників).