Передплата за договором – звичайна умова для міжнародної торгівлі та морського права. Наприклад, згідно із загальним правилом, у разі фрахтування судна в тайм-чартер оренда (hire) заздалегідь передплачується фрахтувальником у повному обсязі. У міжнародній торгівлі звичайною умовою договору поставки є часткова або повна (рідше) передплата за товар. При цьому судно може орендуватися як менше фактично сплаченого терміну, так і продавець за контрактом може поставити товар у меншій кількості.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У більшості випадків контрагент беззаперечно повертає кошти. Однак у практиці LeGran.TT зустрічалися справи, коли контрагент з причин і без «забував» про повернення переплачених коштів.
На перший погляд, таке стягнення може здатися досить простим, адже обов'язковість повернення здається очевидною. Проте якщо в англійському праві у процесі повернення сум складнощі виникають нечасто, то в українському праві суперечка про стягнення надмірно сплачених коштів запросто може перетворитися на довгий і складний процес.
Основна складність стягнення полягає в тому, що переплату потрібно охарактеризувати з позиції норм матеріального права. У випадку з купівлею-продажем товарів все трохи простіше: ст. 670 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) прямо передбачає, що у разі передачі меншої кількості товару покупець має право на повернення коштів за оплачений, але непоставлений товар.
Однак статті кодексу про надання послуг (перевезення товару, експедирування, агентування та ін.) не містять аналогічних норм, що призвело до багатьох дискусій та абсолютно протилежних рішень у судовій практиці.
Найбільш близькою до подібних ситуацій може вважатися ст. 1212 ЦК України (загальні положення про зобов'язання у зв'язку з придбанням, зберіганням майна без достатніх правових підстав).
Вона передбачає, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за допомогою іншої особи без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути це майно.
Суди у низці рішень задовольняють вимоги щодо стягнення переплат, посилаючись на ст. 1212 ЦК України. Наприклад, у справі №910/21448/16, яка розглядалася Господарським судом м. Києва, сторони уклали договір про надання послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом. На виконання умов договору позивач надіслав на рахунок відповідача грошові кошти в загальному розмірі 3 035 591 грн. Відповідач надав позивачу послуги з перевезення за договором на загальну суму 2 млн грн, а також добровільно повернув позивачеві 900 тис. грн. Таким чином залишок коштів, перерахованих за договором, склав 135 591 грн. Суд, посилаючись на закінчення терміну дії договору та порушення (шляхом утримання) відповідачем майнових прав позивача у вигляді грошових коштів, задовольнив позов у повному обсязі.
Водночас у більшості рішень суди, посилаючись на низку постанов Верховного Суду України, відмовляють у задоволенні позовних вимог. Обґрунтовуючи таку позицію, суди зазначають, що грошові кошти отримано на підставі договору, тому вони не можуть вважатися безпідставно набутим майном. Зокрема, у справі №910/4564/15-г, яка також розглядалася Господарським судом м. Києва, позивач стягував переплату ПДВ, якого, як виявилося, не мало бути в рахунках контрагента. Суд дійшов висновку, що оскільки між сторонами у справі був укладений договір, то не можна вважати, що кошти були отримані без достатньої правової підстави, та відмовив у позові в повному обсязі.
Існує ще й третій вид рішень, в яких суди також вказують, що ст. 1212 ЦК не може застосовуватися до подібних правовідносин, оскільки між сторонами був укладений договір, але все одно задовольняють позов, посилаючись на доведений факт переплати.
Таким чином, з приводу правової природи переплат доречно перефразувати вислів: «Скільки судів, стільки й думок». Тобто як у відомій англійській приказці: «Many men, many minds».
Можливо, це збитки?
Ст. 16 ГК України та ст. 20 Господарського кодексу України (далі – ГК України) як один зі способів захисту прав вказують відшкодування збитків.
Зокрема, виходячи зі змісту ст. 224 ГК України, під збитками розуміються витрати, понесені кредитором у зв'язку з порушенням іншою стороною господарського зобов'язання. Таким чином, можна говорити про те, що неповернення переплачених коштів є порушенням договору, а сума неповернення – витратами кредитора.
Однак і тут не все так просто. У таких справах позивачеві необхідно довести існування всіх елементів складу правопорушення: протиправної поведінки, збитків, причинно-наслідкового зв'язку між протиправними діями та збитками, а також вини відповідача.
Як і в попередніх прикладах, судова практика з питань стягнення переплат за договором як збитків суттєво розходиться. Частина судів вважають, що такі суми дійсно є збитками. Окрім того, в таких рішеннях часто підкреслюється, що ст. 1212 ЦК України не може бути застосована до відносин сторін, які є предметом спору у справі, оскільки такі відносини мають договірний характер, що виключає можливість застосування зазначеної статті. В інших рішеннях суди відмовляють у задоволенні вимог та вказують, що така переплата за своєю природою не містить всіх елементів господарського правопорушення, зокрема вини відповідача, оскільки суми перераховувалися позивачем добровільно.
Золота середина
Отже, парадокс стягнення переплат полягає в тому, що суди у своїх рішення дуже часто встановлюють факт переплат, водночас з'ясування правової природи цих коштів грає з позивачем злий жарт. У позові може бути відмовлено лише на підставі неправильно обраного обґрунтування природи таких коштів, хоча сторонам очевидно, що ці кошти повинні належати позивачу на законних підставах.
Варто зазначити, що є третій тип рішень, в яких суди уникають детального обґрунтування правової природи переплачених сум та стягують кошти, посилаючись на загальні положення цивільного й господарського кодексів про належне виконання зобов'язань. У такому випадку неповернення переплати прирівнюється до порушення зобов'язання. З правильністю такої позиції можна сперечатися, однак суди, на нашу думку, беруть до уваги найголовніше – факт того, що суми дійсно були переплачені. Адже саме в цьому полягає суть вимог і причина звернення позивача до суду.
Таким чином, у судовій практиці стягнення переплат у межах договору немає єдиної думки. Як не дивно, навіть встановлення факту переплати зовсім не означає успішного результату справи. З огляду на те, що позиції між збитками та безпідставно набутими коштами дуже різняться, ми вважаємо, що найбільш «безпечний» варіант – це обґрунтування таких переплат як безпосереднього порушення зобов'язання. У практиці LeGran.TT є чимало успішних судових справ, коли відмова від добровільного повернення надмірно сплачених коштів характеризувалася як порушення зобов'язань, що засвідчує ефективність такої правової позиції. Також не зайвим буде згадати ст. 13 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, яка встановлює право кожного на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, тобто на такий захист, який може відновити порушене право або гарантує отримання відшкодування. А у вищевказаних випадках найбільш ефективним засобом захисту буде саме стягнення переплат.