Іноді з`являється відчуття, що впродовж останніх 10-ти років ми постійно живемо у процесі реформування. Ми реформуємо, покращуємо, вдосконалюємо, підвищуємо та повертаємо довіру! Загалом це нормально, але в умовах сьогодення є одне «але»! Ми всі знаємо, що будь-який процес може бути успішним за умови, коли ти чітко визначаєш стратегічно остаточний результат, розбиваєш етапи, створюєш систему оцінювання результатів кожного етапу, впевнений у методах, маєш професійну та сильну команду. До того ж важливо довести необхідність тієї чи іншої зміни безпосередньо учасникам процесу, оскільки в іншому випадку ти просто зустрінеш саботування всіх реформ та страшенний супротив, який врешті-решт може звести нанівець всі реформи й покращення.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Сьогодні важко говорити про повне розуміння юридичною спільнотою остаточної мети та етапів реформування судової системи. Також не додали зрозумілості нещодавні слова Президента: «Ми з вами, я впевнений, ще доживемо до того моменту, коли буде перезавантажена судова система. При цьому я знаю, що в Україні є багато порядних суддів, але, на жаль, є велика кількість проблемних кейсів, які не дають розвиватися Україні, не дають можливості інвестицій, як українських, так і західних». Наразі, за його словами, влада займається налагодженням системи щодо протидії зловживанню суддями. Той факт, що ми ще доживемо до цього, а не тільки наші діти та онуки – це вже плюс. Однак ми й досі не розуміємо, що означає чергове перезавантаження, як має змінитися система, які будуть етапи цього реформування.
Напевно, найгучнішою новиною на професійному полі наприкінці минулого року став прийнятий Верховною Радою Закон №193-ІХ щодо судової реформи. Основною ідеєю цього закону стало скорочення суддів Верховного Суду вдвічі, а також їхньої заробітної плати, новий порядок формування Вищої кваліфікаційної комісії суддів та розширення повноважень Вищої ради правосуддя. Резонансу цьому закону надало не тільки ставлення до нього суддівського корпусу, але й думка міжнародних експертів.
Дозволю собі процитувати частину висновку Венеціанської комісії: «Необхідно уникати будь-якого зв’язку між судовою владою та виборчим терміном Президента і Парламенту. Для незалежності судді очевидну загрозу представляє створення враження у суддів та широкої спільноти, що після виборів рішення про те, залишаться діючі судді на своїх місцях чи ні, віддається на розсуд обраних політичних органів держави. Комісія глибоко занепокоєна тим, що закон може призвести до серйозних змін у складі Верховного Суду після зміни політичної більшості. Верховний Суд був реформований на підставі законодавства, прийнятого попередньою Верховною Радою. Повторення цього після виборів надсилає сигнал як суддям, так і широкій спільності, що від волі відповідної більшості в Парламенті залежить, залишаться судді Верховного Суду на своїх постах чи ні».
Насправді, особисто у мене виникає лише одне запитання. Навіщо знову реформувати Верховний Суд, який був сформований шляхом достатньо прозорого конкурсного відбору із залученням міжнародних експертів, представників адвокатури та науковців, якщо у нас безліч проблем з місцевими судами? Якщо місцеві суди призначають засідання через півроку після відкриття провадження, якщо у багатьох суддів поспливали повноваження, якщо саме в цих судах найбільша проблема корупції, якщо саме з місцевими судами, передусім, зустрічаються інвестори, яких ми так палко очікуємо вже котрий рік…
Сьогодні це питання є предметом розгляду Конституційного Суду. Звісно, ми будемо очікувати відповідь. Однак, на думку деяких суддів Верховного Суду, з таким текстом від Венеціанської комісії, у разі відмови Конституційного Суду визнати закон в цій частині неконституційним, звернення до ЄСПЧ – це лише питання часу.
Якщо говорити про певні кроки та законодавчі зміни, які були здійснені нещодавно, то багато з них оцінюються позитивно. Це вже добре. Зокрема, останніми новинами нас порадував Закон №460-ІХ, який надав багато змін до процесуальних кодексів. Серед них виділити варто відзначити зміни щодо забезпечення позовів. Законодавець встановив достатньо логічні обмеження стосовно того, що позов не може забезпечуватися шляхом встановлення обов’язку щодо здійснення певних дій, передачі на зберігання речей, які є предметом спору, зацікавленим особам та учасникам процесу.
Загалом, останніми роками спосіб забезпечення позову в деяких випадках вже майже став методом вирішення спору. Згадаємо ухвалу окружного адміністративного суду Києва щодо заборони Уляні Супрун виконувати обов’язки міністра. Чи не є це порушенням дискреції органу влади та фактично вирішенням спору на певному етапі? Можемо навести ще один приклад. У процесі оскарження реєстрації змін керівного складу політичної партії суд виніс ухвалу щодо призупинення дії рішення стосовно реєстрації та повернення реєстраційного запису в попередній стан… Чи не є це прикладом вирішення справи по суті хоча б на певний період часу? Я вже не кажу про те, що виконати такі ухвали ні юридично, ні технічно неможливо. Закон знає такі дефініції як «реєстраційна дія» та її «скасування». Ні закон, ні реєстр не передбачає повернення до попереднього стану.
Достатньо суперечливою є зміна щодо того, що не допускається спосіб забезпечення позову у вигляді зупинення проведення конкурсів, аукціонів, торгів, які проводяться від імені держави або органів місцевого самоврядування. Ми всі пам’ятаємо, як минулого року рішення судів першої та другої інстанції фактично майже на рік зупинили процес великої приватизації Одеського припортового заводу, вугільної компанії «Краснолиманська», заводу «Електротяжмаш» та інших підприємств. Рішення судів першої та другої інстанцій фактично заборонили уряду затверджувати відібраних інвестиційних радників. Лише Верховний Суд поставив крапку в цьому питанні, скасувавши такі ухвали. Безперечно, зміна щодо неможливості такого забезпечення в цьому ракурсі може бути оцінена лише як позитивна.
Водночас вже сьогодні 74 народні депутати звернулися до Конституційного Суду з проханням визнати неконституційними деякі положення закону. Зокрема, у своєму поданні вони просять дозволити забезпечення позову шляхом зупинки рішень НБУ та Фонду гарантування вкладів, включно з пов’язаними з тимчасовою адміністрацією та ліквідацією банків. Окрім того, вони просять визнати такими, що суперечать ст. 22 та ст. 55 Конституції України, заборону на забезпечення позову шляхом зупинення рішень НКРЄКП щодо встановлення тарифів на електроенергію та газ, а також зупинення рішень конкурсної комісії щодо відбору членів НКРЄКП. Чекаємо думки Конституційного Суду…
Законом встановлений обов’язок суду роз’яснити особі, до якої юрисдикції має бути віднесена справа. Так, саме обов’язок! Апеляційна та касаційна інстанції повинні надати роз’яснення щодо права, протягом 10-ти робочих днів звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою підсудністю. Я впевнена, що такий обов’язок полегшить життя учасникам процесу та припинить практику замкнутого кола, коли кожен суд просто констатує, що це не його юрисдикція.
Був розширений перелік малозначущих справ у цивільному законодавстві. До таких справ, зокрема, віднесені справи щодо стягнення аліментів, розірвання шлюбу, захисту прав споживачів, якщо сума позову не перевищує 250 прожиткових мінімумів. Теоретично, це має розвантажити судову ланку першої інстанції.
Неабиякий переполох в юридичній спільноті викликало руйнування адвокатської монополії в судах. Дуже багато думок пролунало про плюси та мінуси адвокатської монополії, а також про те, що «у них» теж адвокатська монополія, що ми повинні рівнятися на найкращі практики, що саме адвокатська монополія повинна забезпечити якість юридичних послуг, що саме вона повинна регулювати ринок та виступати певним фільтром. Нібито компромісна норма закону (яка все ж таки спробувала щось там обмежити) повернула судове представництво у попередній стан.
Ми всі знаємо, що представляли інтереси юридичної особи в суді або внутрішні юристи компанії, або залучені юридичні фірми. Щодо юридичних фірм, то тут історично завжди було більше адвокатів. Натомість юристи ходили до суду з довіреностями. Сьогодні закон нам каже про самопредставництво юридичної особи. Зокрема, ч. 3 ст. 56 ГПК України передбачено, що юридична особа, незалежно від порядку її створення, бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника. Що змінилося на практиці? Замість довіреності представник подає наказ про призначення та положення про юридичний відділ.
На мою думку, за декілька років адвокатська монополія могла б досягти тих цілей, які були перед нею поставлені концепцією адвокатської монополії. Однак у нас є дві біди: ми хочемо все і зараз, а також одночасно дива і правди. До того ж ми готові в будь-який момент без будь-якої послідовності й терпіння розвернутися на 180 градусів та ніби починати все спочатку. Насправді, це не спочатку, це поступові кроки назад, у кращому випадку – «ходьба на місці». Ось ми повертаємося до того, з чого починали. На жаль, більшість представників юридичної спільноти не відчуває існування продуманої та вивіреної концепції реформування судової системи. Здається, що наразі це фрагменти картини, яку ще не намалювали.