Res judicata в господарському судочинстві:

У правозастосовній діяльності господарських судів часто виникають ситуації, коли доводиться переглядати та скасовувати судові рішення, що набули чинності, а іноді навіть вже виконані на момент перегляду. Це можливо через процедуру їх оскарження з відповідним поновленням пропущеного строку, а також через механізм перегляду у зв'язку з нововиявленими обставинами.

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

У таких випадках перед судами стоїть досить складне завдання: з одного боку, захистити інтерес держави та механізми, через які здійснюється судочинство, а з іншого – забезпечити право особи на доступ до правосуддя, яка закріплене в Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). При цьому скасування рішень, які набули чинності, автоматично передбачає втручання у принцип, який у правовій доктрині називається res judicata – принцип остаточності судового рішення. Відповідно, завдання судів полягає в тому, щоб оцінити наскільки таке втручання є виправданим. У свою чергу, питання виправданості не має чітких критеріїв, має дуже суб’єктивний характер, що створює широке поле для зловживань судами.

Поняття

Як вже можна здогадатися, ні законодавство України, ні Конвенція не містять чіткого визначення поняття res judicata, а також критеріїв, за якими оцінюється доцільність втручання у цей принцип. Натомість його зміст реалізується через:

• конституційний принцип верховенства права, який в доктринальному розумінні охоплює принцип правової певності та обов'язковості судових рішень як однієї з основних засад судочинства;
• процесуальні механізми, які обмежують зловживання сторін спору під час оскарження судових рішень, які набули чинності та обов'язкових для виконання;
• закріплене Конвенцією право на справедливий суд, що існує в тісному взаємозв'язку та розуміється у світлі верховенства права.

Вищий господарський суд України (далі – ВГСУ) свого часу намагався узагальнити питання застосування практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) листом від 22.04.2016 р. №01-06/1444/16, що активізувало роботу суддів, у тому числі в напрямку застосування res judicata [1]. Однак цей лист дає лише основні орієнтири в потрібному напрямку, а для ефективної роботи слід детально аналізувати окремі рішення ЄСПЛ.

Базове тлумачення res judicata міститься у рішеннях ЄСПЛ від 03.12.2003 р. у справі «Рябих проти Росії», від 09.11.2004 р. у справі «Науменко проти України», від 18.11.2004 р. у справі «Праведная проти Росії», від 19.02.2009 р. у справі «Христов проти України» та від 03.04.2008 р. у справі «Пономарьов проти України», де згаданий принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою – домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicata можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини.

Практика ЄСПЛ та господарських судів

ЄСПЛ у своїй практиці розмежовує дві процедури перегляду судових рішень, де можливе втручання у res judicata, а саме:

• екстраординарна – в порядку нагляду за законністю судових рішень чи їх перегляду за нововиявленими обставинами;
• ординарна – апеляційне/касаційне провадження.

Цей розподіл актуальний і для господарського судочинства з певними особливостями. Зокрема, якщо мова йде про екстраординарну категорію справ, Господарський процесуальний кодекс України (далі – ГПК України) встановлює вичерпний перелік підстав для перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами (ст. 112 ГПК України), а також обмежує часові межі до 3-х років для використання однієї з найпопулярніших серед них, а саме встановлення істотних для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи. Водночас в ординарній процедурі містяться лише загальні приписи про те, що поновлення строків для оскарження/перегляду судових рішень повинно бути аргументоване.

Однак на практиці часто відбуваються спекуляції з тлумаченням згаданих положень процесуального закону, допускається необґрунтоване скасування судових рішень та грубе втручання у res judicata.

Екстраординарна процедура

Переважна більшість справ цієї категорії зводиться до боротьби за існування адекватної судової процедури, що унеможливлює свавільний перегляд обов'язкових для виконання судових рішень.

Це чітко прослідковується у рішеннях ЄСПЛ від 28.11.1999 р. справі «Брумареску проти Румунії», від 03.12.2003 р. у справі «Рябих проти Росії», від 02.11.2004 р. у справі «Трегубенко проти України», а також від 09.11.2004 р. у справі «Науменко проти України», де ЄСПЛ засуджує правові системи, що допускають можливість в порядку «нагляду (протесту)» реалізовувати надзвичайні повноваження окремих юрисдикційних інституцій та неодноразово без будь-яких часових рамок переглядати й скасовувати остаточні судові рішення.

При цьому для ЄСПЛ важливо, щоб навіть за умови, якщо національна система містить певні виняткові механізми для перегляду судових рішень (за нововиявленими обставинами тощо), у кожному конкретному випадку втручання у res judicata було виправданим. Зокрема, у рішенні від 18.11.2004 р. у справі «Праведная проти Росії» ЄСПЛ вважає необґрунтованим скасування судового рішення через «зміну позиції вищих судів», яку районний суд РФ вважав «нововиявленою обставиною».

Водночас ВГСУ у схожій справі, з урахуванням специфіки національного процесуального законодавства та керуючись правовою позицією ЄСПЛ у згаданому рішенні, у постанові від 24.12.2014 р. у справі №14/033-09 зазначив: «Процедура скасування остаточного судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не міг бути доступний, однак він міг би призвести до іншого результату судового розгляду. Особа, яка звертається із заявою про скасування рішення, повинна довести, що в неї не було можливості представити цей доказ на остаточному судовому слуханні, а також те, що цей доказ є вирішальним». У цій справі ВГСУ дійшов такого висновку: «Заявник … брав участь у справі та мав можливість на різних стадіях судового процесу наводити аргументи та долучати речові докази, які вважав такими, що стосуються його справи, а також мав можливість ефективно спростовувати аргументи й докази, що наводилися іншої стороною. Фактично обставини справи та поведінка зацікавленої сторони свідчать про те, що подана заява за своєю суттю не є заявою про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, а є «засмакованою апеляційною скаргою», поданою заради повторного судового розгляду та ухвалення нового рішення у справі з огляду на наявність у сторони іншої точки зору на предмет спору». (Додатково див. постанови ВГСУ від 24.05.2016 р. у справі №910/10184/14 та від 31.08.2016 р. у справі №2/21).

Загалом, аналіз рішень ЄСПЛ у цій категорії дає можливість дійти висновку, що незалежно від того, які правові процедури чи механізми прописані в національних юрисдикціях, та з якою метою вони передбачалися, навіть законне використання тих з-поміж них, які допускають необмежене в часі втручання у принцип res judicata, буде розцінене ЄСПЛ як порушення права на справедливий суд.

Ординарна процедура

Зазвичай, на практиці втручання у res judicata пов'язане з необґрунтованим поновленням строків на ординарне оскарження та/або зі спливом значного проміжку часу.

У ключовому з цієї категорії справ рішенні від 03.04.2008 р. у.рр.р. ур. справі «Пономарьов проти України» ЄСПЛ зауважує, що правові системи можуть передбачати поновлення судами строків ординарного оскарження, але для цього повинні бути обґрунтовані підстави, які суди зобов'язані в кожному конкретному випадку чітко вказувати; водночас якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності.

Позицію, викладену у згаданому рішенні ЄСПЛ, розділяють також господарські суди. Зокрема, ВГСУ у постанові від 03.12.2014 р. у справі №Д10-54, керуючись позицією ЄСПЛ, викладеною у рішенні від 03.04.2008 р. у справі «Пономарьов проти України», вважає неприйнятним поновлення строку на апеляційне оскарження у випадку, якщо апеляційну скаргу подано зі спливом 17 років після ухвалення рішення суду.

Також ВСУ у постанові від 13.04.2016 р. у справі №3-304гс16, з посиланням на рішення ЄСПЛ від 02.11.2006 р. у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації» та від 03.12.2003 р. у справі «Рябих проти Росії», звернув увагу на те, що суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення, не зважив на res judicata і використав свої повноваження не на виправлення фундаментального порушення, яке допустили суди, а лише для спрямування справи на новий розгляд без вказівки щодо незаконності судових рішень по суті.

В цьому аспекті варто зазначити, що ЄСПЛ вважає неприйнятними в контексті реалізації права на справедливий суд ситуації, коли національні суди, не наводячи конкретні підстави для поновлення строків на оскарження остаточного рішення, лише посилаються на наявність таких причин (див. рішення від 29.01.2016 р. у справі «Устименко проти України»). Таку позицію підтримує ВСУ у постанові від 13.07.2016 р. у справі №3-774гс16.

Щодо конкретних підстав для поновлення строків, зокрема у господарських справах, часто фігурують підстави на кшталт «не був повідомлений про засідання», «не отримав судове рішення», «має скрутне матеріальне становище», «не був стороною у справі» тощо. Практика ВГСУ та ВСУ в цьому напрямку, на жаль, є неоднозначною та, очевидно, потребує виходу за межі звичайного тлумачення норм ГПК. Проте, на мою думку, певною мірою можна орієнтуватися на низку рішень, зазначених нижче.

У справі №5011-32/17242-2012 з категорії «не був повідомлений про розгляд справи та ухвалене рішення», де скаржник був учасником провадження, з посиланням на рішення ЄСПЛ від 03.04.2008 р. у справі «Пономарьов проти України», обґрунтовуючи відсутність підстав для втручання у принцип res judicata та відхиляючи доводи скаржника щодо поважності причин пропуску строку на подання апеляційної скарги, ВГСУ у постанові від 11.05.2017 р. зазначив: «Законодавець не передбачив обов'язок суду автоматично відновлювати пропущений строк за наявності відповідного клопотання заявника, оскільки в кожному випадку суд має чітко визначити, з якої саме поважної причини такий строк було пропущено та чи підлягає він відновленню. Для відновлення процесуального строку суд має встановити наявність об'єктивно непереборних обставин, які перешкоджали вчасному зверненню зі скаргою на судове рішення, у зв'язку з чим заявник має довести суду їх наявність та непереборність, оскільки в іншому випадку нівелюється значення чіткого окреслення законодавчо закріплених процесуальних строків».

Подібна позиція викладена у постанові ВГСУ від 27.03.2017 р. у справі №2/18-К, в якій суд, посилаючись на рішення ЄСПЛ від 03.12.2003 р. у справі «Рябих проти Росії», зазначив: «Причини поновлення строку не виправдовують втручання у принцип res judicata, оскільки такі не свідчать про відсутність об'єктивної можливості для оскарження постанови апеляційного господарського суду в інший (адекватний) строк».

Водночас у постанові від 14.06.2016 р. у справі №910/10830/13, в якій скаржник не був стороною у справі, керуючись правовою позицією ЄСПЛ, викладеною в рішеннях від 28.03.2006 р. у справі «Мельник проти України», від 18.11.2010 р. у справі «Мушта проти України», від 03.04.2008 р. у справі «Пономарьов проти України», ВГСУ вбачав втручання у res judicata виправданим та зазначив: «Факт незнання у даному випадку є преюдиційним, а от факт обізнаності – підлягає доведенню. Разом з тим, знаходження в Єдиному державному реєстрі судових рішень оскаржуваного рішення, не доводить факту обізнаності особи, яка не була учасником судового процесу та не могла знати про його існування, оскільки не зобов'язана знати про всі можливі існуючі судові рішення».

Стосовно скрутного матеріального становища як підстави для поновлення строку, посилаючись на рішення ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України», ВГСУ в ухвалі у справі №908/384/16 від 20.03.2017 р. не визнає її як поважну та зазначає, що у такому випадку скаржнику потрібно подавати скаргу в межах строку на оскарження разом із заявою про відстрочення сплати судового збору.

Для згаданої категорії справ окремо слід зауважити, що застосування принципу остаточності судових рішень повинно відбуватися у «здоровому» балансі, дотримуючись ординарної процедури, тобто має бути розумний ступінь пропорційності між обмежувальними засобами, що застосовуються національним законодавством, та метою, яку вони намагаються досягти, а саме – забезпечення права на справедливий суд.

Зокрема, у Рішенні від 18.11.2010 р. у Справі «Мушта проти України» ЄСПЛ зазначає: «Право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями».

Окрім цього, ЄСПЛ відзначає наступне: «Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби».

Аналогічна позиція викладена у Рішеннях ЄСПЛ від 20.05.2010 р. у справі «Пелевін проти України», від 29.07.1998 р. у справі «Guerin v. France», від 28.10.1998 р. у справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain», від 19.06.2001 р. у справі «Креуз проти Польщі».

Таким чином, з одного боку, будь-які обмеження на національному рівні, що націлені забезпечити належне відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності, не повинні перешкоджати особі використовувати наявні засоби для реалізації права на справедливий суд; з іншого боку, втручання у res judicata повинно бути завжди виправданим.

Висновки

Отже, правильне застосування res judicata є надзвичайно важливим як для забезпечення права особи на справедливий суд, так і для забезпечення авторитету національної системи судочинства, що формується (в тому числі з певних процесуальних механізмів, які обмежують таке право).

Ключовим у розумінні згаданого принципу (і це активно підтримується не лише ЄСПЛ, а й національними господарськими судами) є те, що перегляд судових рішень, які набули чинності та обов'язкові до виконання, не може здійснюватися лише з однією метою – домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися виключно для виправлення фундаментальних судових помилок і недоліків. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини. Іншими словами, втручання у res judicata має бути виправданим.