За загальним правилом, підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, встановлених ст. 203 ЦК України щодо обсягу дієздатності, волевиявлення та спрямованості на реальне настання наслідків. Водночас у процесі здійснення ліквідаційної процедури (як у межах справ про банкрутство, так і в межах процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку) достатньо часто виникають специфічні питання визнання недійсними тих чи інших договорів за ініціативою банку, боржника або кредиторів. При цьому вимоги щодо недійсності таких договорів у більшості випадків ґрунтуються на підставах, передбачених спеціальними нормативно-правовими актами. Отже, необхідно окремо зупинитися на актуальних правових підставах та нюансах визнання договорів недійсними (нікчемними) в межах ліквідаційної процедури.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Нікчемність відмови неплатоспроможного банку від власних майнових вимог
Внаслідок економічної кризи 2013-2014 рр. значну кількість українських банків було віднесено до категорії неплатоспроможних, які наразі перебувають у стані ліквідації та в управлінні Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, в управлінні якого перебувають неплатоспроможні банки, з метою формування достатньої ліквідаційної маси здійснює перевірку діяльності банку за останній рік до запровадження тимчасової адміністрації, в тому числі виявляє нікчемні правочини на підставі ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон про гарантування). Зазначена стаття містить вичерпний перелік правочинів, які є нікчемними у разі їх укладення банком за рік до запровадження тимчасової адміністрації.
Однак у багатьох випадках нікчемність таких договорів оскаржується іншою стороною. Варто розглянути одне з найбільш неоднозначних в судовій практиці питання нікчемності договорів внаслідок відмови банку від власних майнових вимог на підставі п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону про гарантування. Значна кількість банків перед введенням тимчасової адміністрації укладали договори, за якими безпідставно припиняли забезпечення за кредитними договорами. В результаті такі договори або ставали бланковими за своєю правовою природою, або надалі забезпечувалися менш цінними активами. В останньому випадку одним з аргументів відсутності відмови від власних майнових прав було посилання на «оплатність» такої відмови, яка виключала нікчемність договору про припинення забезпечувальних зобов’язань.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону про гарантування, банк безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов’язання без встановлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог. Отже, внаслідок двозначності правової норми постало питання про те, чи стосується «безоплатність» виключно відчуження майна, чи також відмови від власних майнових вимог.
Верховний Суд вирішив цю суперечність, наголосивши, що правильне застосування норми п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону про гарантування полягає в тому, що припинення банком забезпечувальних зобов’язань за наявності непогашених зобов’язань за кредитним договором становить відмову банка від власних майнових вимог, навіть у разі наступного надання такому банку в заставу інших активів.
Зокрема, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 04.04.2018 р. у справі №914/1316/16 вказав на некоректність позиції апеляційного господарського суду щодо відсутності підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними у зв'язку з тим, що замість припинених спірними договорами забезпечувальних зобов'язань банк взяв в іпотеку інше майно, а отже, відсутній факт без оплатної відмови банку від власних майнових вимог, передбачений ст. 38 Закону про гарантування.
Верховний Суд наголосив на суперечності такого підходу зазначеній вище нормі закону, відповідно до якої безоплатність має значення лише у випадку, коли банк здійснив відчуження майна, тоді як у випадку відмови від власних майнових вимог оплатність чи безоплатність відмови не впливає на вирішення питання про нікчемність правочину. Визначальним фактом нікчемності таких договорів є те, що договори про розірвання договорів застави/ іпотеки/уступки права вимоги, укладені на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, були укладені протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації. Отже, внаслідок їх укладення банк відмовився від власних майнових вимог, що випливали із зазначених договорів.
Таким чином, Верховний Суд поставив крапку в спірних питаннях нікчемності правочинів на підставі п. 1 ч. 2 ст. 38 Закону про гарантування, зокрема розмежував дві окремі підстави нікчемності правочинів (договорів) неплатоспроможного банку – безоплатне здійснення відчуження майна та відмова від власних майнових вимог, незалежно від її оплатності. Відповідна однозначна судова практика створює для Фонду гарантування вкладів ефективний механізм захисту від недобросовісних боржників неплатоспроможних банків та дозволяє повернути втрачені активи банків для подальшого погашення заборгованості перед їхніми кредиторами.
Факторинг чи відступлення права вимоги
Також досить часто в судовій практиці зустрічаються спори щодо визнання недійсними договорів відступлення права вимоги. Одним з найбільш оптимальних способів врегулювання проблемних зобов’язань для осіб, які не мають ресурсів для самостійного стягнення заборгованості, є відплатне відступлення права вимоги за такими зобов’язаннями. Зокрема, продаж права вимоги щодо численних зобов’язань у випадку неплатоспроможних банків дозволяє збільшити ліквідаційну масу та повернути фізичним особам вкладникам гарантовані державою вклади.
При цьому на практиці боржники намагаються уникати виконання своїх зобов’язань перед новими кредиторами, вимагаючи в судовому порядку визнання такого договору відступлення права вимоги недійсним. Основним аргументом таких позовних вимог є те, що оплатне відступлення права вимоги мало ознаки договору факторингу. Відповідно до ч. 3 ст. 1079 ЦК України, фактором може бути лише банк або інша фінансова установа, яка згідно із законом має право здійснювати факторингові операції. В більшості випадків право вимоги відступається юридичним особам, які не мають статусу фінансових установ.
Правозастосовчим орієнтиром для вирішення окресленого питання може бути постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 31.01.2018 р. у справі №910/7038/17. В цій постанові Верховний Суд наголосив, що між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса – вони базуються на заміні кредитора у зобов'язанні (відступленні права вимоги).
Однією з відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення права вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження за плату, тобто взамін на права вимоги, клієнт отримує послугу, що полягає у передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов'язком повернення цих коштів та оплати часу користування ними.
Договір факторингу та купівлі-продажу права грошової вимоги мають відмінності у строках дії таких договорів. Договір купівлі-продажу права грошової вимоги припиняє свою дію після того, як первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги до боржника, а новий кредитор оплатив її вартість. Договір факторингу діє також після того, як фактор оплатив клієнту вартість грошової вимоги, а клієнт передав фактору право грошової вимоги до третіх осіб, до моменту коли боржник (або клієнт, якщо це передбачено договором факторингу) виплатить факторові кошти за первісним договором.
Враховуючи зазначене, Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірний договір за своєю правовою природою був оплатним договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, оскільки за укладеним договором жодна зі сторін не передала грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату.
Недійсність договорів, укладених за результатами проведення аукціонів у межах справ про банкрутство
У процесі ліквідації суб’єктів господарювання в межах процедури банкрутства також поширеною є практика судового оскарження заінтересованими особами, чиї права порушено, процедури проведення аукціону з продажу майна банкрута, за результатами якого були укладені договори купівлі-продажу.
Згідно з вимогами ч. 3 ст. 55 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство), визнання результатів аукціону недійсними тягне за собою визнання недійсним укладеного з переможцем договору купівлі-продажу. При цьому законодавством передбачається достатньо широкий перелік підстав (порушень під час проведення аукціону) визнання результатів аукціону недійсними, про більшість з яких добросовісний покупець майна може навіть не здогадуватися.
Зокрема, особливої уваги заслуговують такі підстави визнання результатів аукціону недійсними: не залучення організатора аукціону як учасника справи про банкрутство (постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.03.2018 р. у справі №24/5005/10848/2012 та від 22.05.2018 р. у справі №911/531/14), відсутність відповідного рішення комітету кредиторів боржника на продаж майна на аукціоні (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 03.04.2018 р. у справі №915/210/15), відсутність належного оголошення про проведення аукціону на майно, що унеможливило належний рівень конкуренції учасників та продаж майна за найвищою ціною (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24.04.2018 р. у справі №910/10369/15).
Також варто зазначити, що наявність арешту майна під час проведення аукціону та під час укладення договору є достатньою підставою для визнання результатів аукціону недійсними. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду постановою від 24.04.2018 р. у справі №910/10369/15 підтвердив таку позицію та визнав результати аукціону недійсними внаслідок проведення аукціону за наявності арешту майна боржника.
При цьому наявність чи відсутність таких арештів на момент безпосереднього укладення договору купівлі-продажу жодним чином не впливають на факт правомірності проведення аукціону. Судова практика розглядає протокол про проведення аукціону, в якому визначено переможця, як правочин, який також має відповідати всім вимогам чинного законодавства. Зокрема, визначення у протоколі всіх істотних умов господарського договору може трактуватися судами як таке, що вчинено без достатньої правової підстави, оскільки на майно банкрута було накладено арешт.
Під час оформлення результатів аукціону майбутнім покупцям варто перевіряти наявність у протоколі про проведення аукціону всіх необхідних відомостей, що свідчать про законність проведення такого аукціону. Зокрема, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 07.05.2018 р. у справі №Б-50/232-09 наголосив, що відсутність у протоколі аукціону відомостей про порядок поступового зниження вартості майна на крок аукціону, пропозиції учасників аукціону, а також причини зниження початкової вартості майна унеможливлюють встановлення дійсного волевиявлення учасників аукціону, що є грубим порушенням Закону про банкрутство. Важливість відображення всіх зазначених відомостей у протоколі, насамперед, пов’язується з тим, що протокол, складений за результатами аукціону, є правовою підставою для подальшого укладення між замовником та переможцем аукціону договору купівлі-продажу майна.
Таким чином, враховуючи велику кількість боржників зі значним обсягом заборгованості, законність процедури проведення аукціону з продажу майна боржника набуває ключового значення для належного та повного погашення такої заборгованості перед численними кредиторами. При цьому судова практика сформувала чіткий механізм захисту інтересів кредиторів у разі порушення вказаної процедури з метою недопущення недобросовісних дій боржників.
Висновок
Отже, протягом останнього часу практика Верховного Суду сформувала деталізовані критерії недійсності тих чи інших договорів, розтлумачуючи відповідні положення законодавства. Перед укладенням договорів необхідно комплексно проаналізувати актуальну судову практику з відповідного питання та на підставі такого аналізу вжити заходів, спрямованих на мінімізацію або усунення ризиків щодо визнання таких договорів недійсними.