У політичній філософії право на революцію (повстання) розглядається як право громадян захищати свої права та свободи від узурпаторів та гнобителів будь-якими засобами, включаючи радикальні – збройну боротьбу. Право на революцію належить до природних прав (lex naturalis), тому не потребує підтвердження нормами позитивного права.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Згідно з доктриною природних прав, головним джерелом права є природа, а не воля законодавців. Людині природні права належать від народження, вони закладені в її біологічній сутності та однакові для всіх. Норми природного права мають універсальний характер і відповідають вимогам вищої, абсолютної справедливості. Природне право протиставляється позитивному праву. Природне право – це своєрідна сукупність апріорних моральних вимог, що пред'являються до позитивного права, еталон для його розвитку, критична інстанція, що дає моральну оцінку позитивному праву з позиції його справедливості чи несправедливості. Природні права не може обмежувати чи заперечувати ні держава, ні суспільство, а також його не можна приносити в жертву будь-яким політичним інтересам.
Одним з непорушних природних прав людини є право на самооборону як індивідуальну, так і колективну, включаючи самооборону суспільства і конституційного ладу. Право на повстання – це конституційний еквівалент права на необхідну оборону, надзвичайний, форс-мажорний засіб (ultima ratio), до якого звертаються у разі неможливості ефективно захистити свої права (насамперед, Конституцію) за допомогою інших правових механізмів, що реалізуються в умовах демократичного режиму. Найдієвішим механізмом такого захисту є відкликання влади народом. Якщо не відбувається заміна влади, то народ має законне право на повстання і розв'язання проблеми збройним шляхом.
Протягом тисячоліть богослови, філософи, правники намагалися осмислити сутність природних прав людини. Право на спротив владі не було винятком. У працях давньогрецьких мислителів-софістів ще у VI-V ст. до н.е. були закладені основи концепції природного права, розвинуті згодом філософами та юристами Стародавнього Риму.
Учень Сократа, давньогрецький філософ Платон, у праці «Держава» з посиланням на свого послідовника Арістотеля вказував, що причиною народного супротиву владі є прагнення до рівності. Якщо немає рівності, тоді пригноблені прагнуть скинути з себе ярмо тирана, вигнати його з полісу чи навіть вбити й стати при владі. Однак Арістотель та Платон вважали демократію негативною формою правління, тому визнавали право на повстання лише за обраними громадянами, наділеними особливими чеснотами.
Давньокитайський філософ Мен-Цзи (IV-III ст. до н.е.) вважається одним із головних послідовників демократичних ідей того часу, які в XІ–X ст. до н.е. знайшли своє втілення в концепції «мандату Неба» (або «небесного мандату»). Відповідно до цієї концепції, Небо дарує наказ (мандат) Сину неба керувати Піднебесною імперією, проте може його скасувати та передати іншому, якщо правитель не виправдав «небесної довіри», чинить несправедливо і деспотично щодо народу. Доказом схвалення Небом такого способу переходу влади слугує успішність народного повстання проти тирана. Згідно з позицією Мен-Цзи, правитель зобов’язаний бути гуманним, тому що «народ є найціннішим, духи землі та злаків йдуть за ним, а правитель є найменш цінним».
Давньоримський філософ, судовий оратор Марк Туллій Цицерон у своїй праці «Діалоги: про державу і закони» підтримував право народу на супротив як природне. За його словами, несправедливість правителя робить його тираном та руйнує державу, що примушує до вбивства такого тирана. На цих підставах Цицерон виправдовував вбивство імператора Гая Юлія Цезаря. Однак революція може виправдовуватися лише крайнім беззаконням влади, цим правом не можна зловживати.
Стоїки (зокрема, 18-й римський імператор Марк Аврелій) природне право розумів як основу для абсолютного права, якому має відповідати право, що створюють люди. Теолог і філософ Аврелій Августин Блаженний (IV-V ст.) сповідував право опору несправедливій владі, проте виключно з боку церкви, оскільки церква, на його думку, домінує над державою. Найвідоміший філософ середньовічного ісламу, перський вчений ісламської Золотої доби Авіценна (латинізоване від Абу ібн Сіна) (XI ст.) визнавав право на збройне повстання проти несправедливого правління. Джон Солсбері, англійський філософ і теолог XII ст., стверджував, що «вбивство тиранів не тільки дозволяється, але й вважається співмірним та справедливим».
У західній правовій традиції слід виділити ім'я середньовічного католицького філософа Томи Аквінського, який говорив: «Тиранічний уряд несправедливий, бо він прагне не до загального блага, а до приватного блага того, хто править, тому повстання, що підіймається проти такого уряду, не має бунтівного характеру». Мається на увазі повстання проти влади, яка виступає проти церкви та порушує виключно «божественний закон». Народ зберігає природне право на повстання і повалення тирана (але не на його вбивство), якщо той отримав владу незаконним шляхом насильства, підкупу або порушує божественну волю, зловживаючи цією владою.
У XVI ст., після Варфоломіївської ночі, протестантські письменники висловлювалися на користь права на повстання. У памфлеті «Vindiciae contra tyrannos» (Едінбург, 1579 р.) дуже виразно стверджується про право народу відмовити у покорі князю, який порушує свої обов'язки щодо Бога і народу, та навіть його скинути: «Якщо тиран настільки сильний, що його можна повалити тільки силою зброї, представники народу можуть спонукати народ взяти зброю і вжити будь-який вид сили або хитрощі проти нього».
Однак вистачало й противників доктрини природних прав. Одним з найодіозніших представників іншого «табору» був італійський філософ епохи Відродження Нікколо Макіавеллі. Подібно до Платона, він виступав різко проти можливості супротиву владі та навіть замислювався над методами придушення таких проявів. Він вважав, що чим меншими є сподівання на можливість вільного вибору форм життєдіяльності та їх позитивний результат, тим істотніше пригнічується індивідуальна та колективна активність. Хоча Макіавеллі й визнавав підтримку народу основою сили та стійкості держави, в методах отримання такої підтримки він не проявляв вибагливості. Вважав, що мета, освячена державою, може бути досягнута будь-якими засобами (той самий «макіавеллізм»). Аморальна поведінка легко виправдовується успіхом – досягненням політичної мети (трактат «Державець» 1513 р.). Державницька доктрина Макіавеллі зазнала величезного засудження серед його сучасників – гуманістів, зорієнтованих передусім на людину, а не на державу.
Іспанський філософ Франциско Суарес у своєму трактаті «De legibus» («Про закони», 1612 р.) допускав повстання будь-якими засобами, тільки якщо суверен стає тираном та узурпатором. Один з основоположників теорії юридичного позитивізму, англійський філософ Томас Гоббс (XVII ст.), заперечував право супротиву владі. Влада нічого не зобов'язана народу, тому права на повстання не існує. Повстання можливе лише у випадку очевидної нездатності влади забезпечити захист життя підданих. Аналогічних поглядів дотримувався нідерландський філософ Бенедикт Спіноза. На відміну від Спінози, інший представник нідерландської філософії Гуго Гроцій у своїй праці «Три книги про право війни й миру» (1625 р.) визнавав існування природного права на повстання, однак обмежував його використання випадками, коли правитель «явно ворожий до усього народу» і постає потреба фізичного виживання спільноти.
Англійський філософ доби Просвітництва Джон Лок вважається автором концепції демократичної революції. У своїх працях «Роздуми про славетну революцію» (1688 р.) та «Два трактати про управління» (1689 р.) він зазначав: «Якщо володар не виправдовує довіри, люди мають право і навіть зобов'язані припинити йому підкорятися. Інакше кажучи, люди мають право на повстання». Право на свободу – це природне право. Якщо держава не може гарантувати природне право і права людей масово порушуються, тоді вони можуть скинути владу, навіть шляхом революції. В цей період закріплюється розуміння того, що реалізація права на повстання повинна виступати як ultimum remedium (крайній захід).
Французький мислитель Жан Мельє вказував, що тиранія і несправедливість стоять на заваді користуванню природними правами. Він відстоював право народу на збройне повстання проти тиранії та абсолютизму. Інший представник епохи Просвітництва, франко-швейцарський філософ Жан-Жак Руссо дотримувався думки, що народ має право розірвати договір про державу, тобто повстати, повалити владу, яка існує, та встановити народний суверенітет, пряму демократію: «Підкоряючись, коли його примушують підкорятися, народ чинить добре, проте він чинить ще краще, коли тільки-но одержавши нагоду скинути з себе ярмо, скидає його». У своєму «Трактаті про походження нерівності» Руссо зазначав, що державу, яка тримається силою, можна зруйнувати лише силою: «Сліпе підкорення – ось єдина чеснота, яка залишена рабам».
Французький філософ Шарль Луї де Монтеск’є вказував, що народ тільки делегує свою владу правителям. Він може без згоди правителів змінити форму правління, якщо правителі зловживають одержаною владою і правлять тиранічно. Порушення законів дає право народу на повстання проти свавілля правителя. Він вважав класичний поділ влади на три гілки гарантією від свавілля деспотів. У трактаті «Про дух законів» 1748 р. Монтеск'є писав, що право передує закону і визначає його. Право – це вираження справедливості. Тільки справедливе може бути правом. Законодавство буде правом лише тоді, коли законодавець виділить справедливе право з численних закономірних відносин між людьми та сформулює його у вигляді позитивних законів держави.
Правова держава, на думку німецького філософа Іммануїла Канта, не передбачала права на спротив тиранії. Відомий своїми монархічними поглядами Кант вважав, що спротив народу знищує весь законний устрій держави, тому прирівнював його до державної зради. Хоча й визнавав принцип взаємної відповідальності держави та громадян, коли кожен громадянин повинен мати так саму можливість примусити володаря до точного і безумовного виконання закону, як і володар – громадянина.
Послідовником Руссо та Монтеск’є був Еммануель-Жозеф Сієс, французький політичний діяч XVIII-XIX ст. У своїй праці «Погляди на засоби здійснення влади» (1788 р.) він висловлював прихильність до природних прав людини, суспільного договору, народного суверенітету, закону як відображення загальної волі народу. Він вважав народну волю «завжди законною», джерелом і «верховним законом» для будь-якого писаного закону.
Англійський філософ і правознавець Єремія (Джеремі) Бентам відкидав теорії природного права та суспільного договору. Він вважав, що права встановлює лише держава, тому вимагав застосування смертної кари до керівників народних повстань.
Основоположником сучасної концепції громадянської непокори вважається американський натураліст Генрі Девід Торо (XIX ст.). В есе «Опір цивільному уряду» він вказував, що громадяни повинні чинити опір несправедливим діям влади, зокрема, порушувати несправедливі закони. Відомий правознавець та оратор Анатолій Коні у своїй роботі «Про право необхідної оборони» зазначав: «Народ, влада якого прагне порушувати його державний устрій, має в силу правової підстави необхідної оборони право революції, право повстання».
Окремої уваги заслуговує доба американського державотворення. Ідеологічну основу для війни з Великою Британією за незалежність заклав громадський діяч Томас Пейн. У своїх памфлетах «Здоровий глузд», «Американська криза» та «Права людини» він писав: «Коли всі інші права зневажені, право на повстання стає безспірним». Громадянська непокора та революція можливі, коли уряд перестає виражати інтереси громадян: «Народ в усі часи має властиве йому невід'ємне право знищувати будь-яку форму уряду, яку він вважає невідповідною». Держава – інституція, потрібна лише для збереження порядку. Природні права – основа громадянських прав і належать людям за правом існування. Позитивне право має їм відповідати.
Другий Президент США, один із лідерів війни за незалежність, адвокат за фахом Джон Адамс науково обґрунтував згадану вище доктрину Д. Лока. У своїй роботі «Нованглус» він писав, що революція є одним із правових методів зміни влади, проте лише як ultimum remedium (крайній захід). Водночас варто згадати, що під час свого президентства Д. Адамс домігся прийняття у 1798 р. законів «Про підбурення до заколоту» та про державну зраду, а також низки інших актів, які обмежували права громадян.
«Революція є обов'язком перед Богом, якщо під загрозою стоять природні невідчужувані права, у тому числі право на свободу», – так недвозначно писав третій Президент США, адвокат Томас Джефферсон, автор «Декларації про причини та необхідність узятися до зброї» 1775 р., прихильник філософії Лока. За його словами, уряд складається з функціонерів, яким народ лише тимчасово довірив владу. У цьому полягає зміст демократії як дійсного «правління народу, через народ і для народу» (так звана «формула Джефферсона»). Після вступу на посаду Джефферсон оперативно скасував репресивні ініціативи свого попередника Адамса 1798 р.
Ще однією визначною постаттю в історії США, безсумнівно, є 16-й Президент, адвокат Авраам Лінкольн. У своїй інаугураційній промові 04.03.1861 р. він з великою пошаною говорив про народ та визнавав за ним право на революцію: «Ця країна, з усіма її закладами, належить людям, які її населяють. Щоразу, коли їх починає дратувати чинний уряд, вони можуть використати своє революційне право розігнати або скинути його». Прибічником права на революцію був також прем’єр-міністр Великої Британії – сер Вінстон Черчилль: «Всяка тиранія, які б форми вона не набувала, вимагає, щоб вільні люди, ризикуючи життям, спробували її повалити».
Такий історичний екскурс дозволяє зрозуміти, наскільки по-різному навіть найвидатніші мислителі розуміли місце людини в її невпинній взаємодії з державою. З одного боку, бачимо вісників прогресу Цицерона, Авіценну, Аквінського, Лока, Руссо, Монтеск’є, Пейна, а з іншого – «оспівувачів тиранії» Платона, Макіавеллі, Гоббса, Спінозу, Канта.
Першим історичним прецедентом офіційного визнання та нормативного санкціонування на державному рівні права народу на збройний опір гнобленню вважається згадане в Біблії (книга Естер) законне право євреїв чинити опір кривдникам, надане перським царем Артаксерксом ІІ Мнемоном (V-IV ст. до н.е.), який до того ухвалив рішення про їхнє знищення по всій Персії. Євреї з успіхом скористалися наданим їм правом. На згадку про ті події у євреїв було започатковане свято Пурім. Однак для тих буремних часів цей приклад слід сприймати скоріше як ситуативне виключення із загального правила, ніж власне правило, підтвердженням чому став пізніше задекларований Христом імператив колективної поведінки суспільства щодо будь-якої влади – «кесареве – кесареві» (Матвія 22:21).
Ще в далекому 1215 р. король Іоанн Безземельний підписав Велику хартію вольностей (лат. Magna Charta Libertatum) – найстарішу з відомих частин некодифікованої британської Конституції, яка традиційно вважається першим юридичним документом, в якому були закладені підвалини концепції прав людини, створені передумови для подальшого утвердження свободи та верховенства права. Вона обмежувала права монарха, захищала права на приватну власність, недоторканість та свободу особистості від абсолютизму.
Одне з положень (ст. 61) прямо говорить про право на повстання та прописує процедуру, яка повинна передувати його реалізації. Король клявся, що якщо порушить підписану ним Хартію, відмовиться додержувати вольності баронів, то вони «спільно з громадою всієї землі» можуть примусити його виконувати прийняті зобов'язання «всіма способами, якими тільки можуть, тобто через захоплення фортець, земель, володінь та всіма іншими способами». Однак особи короля та членів королівської сім’ї залишалися недоторканими.
Щоправда, ст. 61 зникла з тексту вже в редакції Хартії 1216 р., але досі є чинними 4 з 63 статей Хартії. У 2009 р. UNESCO включила Хартію в реєстр документальних пам’яток історії людства «Пам’ять світу».
Влада монарха також обмежувалася Золотою буллою (лат. Bulla Aurea) 1222 р. – хартією (декретом) угорського короля Андраша II Арпада. У ст. 31 вона прямо надавала вищому та середньому дворянству і духовенству право чинити опір королю «усіма засобами», якщо той порушуватиме Буллу –перша згадка терміну «jus resistendi» (право на супротив – лат.). Ст. 31 Булли про протидію королю у 1687 р. Сейм скасував після тиску короля Леопольда Габсбурга.
Аналогічний термін зустрічався в законодавстві Речі Посполитої. Ще в Мельниківському привілеї (Мельницькій унії) Олександра Ягеллончика від 23.10.1501 р. передбачалося право шляхти не підкорятися королю, якщо той порушував її привілеї. Щоправда, цей документ не був затверджений литовським Сеймом, тому так і не набрав чинності.
За Артикулами короля Генріха Валуа від 20.05.1573 р. шляхті дозволялося чинити опір діям короля (вчиняти рокош), якщо той порушував права та привілеї шляхти. Після Валуа кожен польський король підписував ці артикули. Вони мали далеко не формальний характер, шляхта неодноразово користувалася своїм правом на опір (зі значних можна згадати Сандомирський рокош 1606-1609 рр. проти короля Сигізмунда ІІІ Вази).
Що ж стосується сучасного історичного етапу, то в преамбулі Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 р. вказується: «Необхідно, щоб права людини охоронялися владою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була вимушена вдаватися, як до останнього засобу, до повстання проти тиранії та гноблення». В англійському варіанті тексту декларації міститься слово «rebellion», яке можна перекласти як «повстання», «спротив», «відкрита непокора», «протест», що повністю відповідає змісту цього явища. Ця норма тісно пов’язана зі ст. 21 Декларації, де зазначається, що «воля народу має бути основою влади уряду». Іншими словами, якщо дії уряду не відповідають волі народу, якщо права людини не забезпечуються силою права (владою закону), народ має право згодом вдатися до згаданого в преамбулі останнього засобу.
Загальна декларація прав народів від 04.07.1976 р. у ст. 28 закріпила право на боротьбу та навіть повстання: «Всі народи, чиї основні права грубо нехтуються, мають право примусити з ними рахуватися шляхом політичної або профспілкової боротьби та навіть, у крайньому випадку, застосовувати силу». У ст. 6 вказується про право на опір будь-якому пануванню та всім расистським режимам.
Загальна ісламська декларація прав людини від 19.09.1981 р. також визнає право на захист проти перевищення влади: «Кожен мусульманин має право та обов’язок захищатися і боротися настільки, наскільки це встановлено законом, проти будь-якої форми утисків, навіть якщо йому для цього необхідно протистояти представникам вищої державної влади» (ст. 12).
Право на повстання відображено також в Африканській (Банжульській) хартії прав людини й народів від 27.06.1981 р. (ч. 2 ст. 20): «Пригноблені народи мають право звільнитися від панування, застосовуючи будь-які засоби, визнані міжнародним співтовариством». Законність збройної боротьби народів Південної Африки та членів визвольних рухів проти апартеїду визнавалася в Деклараціях Генеральної Асамблеї ООН від 12.12.1979 р., від 09.12.1981 р. та від 14.12.1989 р.
Експерти неоднозначно розцінюють так звану Декларацію про правозахисників (Декларація ГА ООН №53/144 від 09.12.1998 р. про право та обов'язок окремих осіб, груп та органів суспільства заохочувати й захищати загальновизнані права людини та основні свободи). Вона відома своєю «доктриною заперечення права на повстання». Прямого заперечення цього права вона не містить, однак у ст. 12, 13 вказується, що захист прав має відбуватися мирно.
Натомість у ст. 4 цієї Декларації також зазначається: «Ніщо в цій Декларації не може тлумачитися як таке, що обмежує чи нівелює положення Загальної декларації прав людини, Міжнародних пактів про права людини та інших міжнародних договорів і зобов’язань, які можуть застосовуватися в цій галузі». Ця норма означає, що під захист Декларації про правозахисників потрапляють випадки мирного захисту прав і свобод, що в жодному разі не виключає пріоритет ключових положень Загальної декларації прав людини, про які йшлося вище.
Слово «іnsurrection» зі ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. та використане у преамбулі Загальної декларації прав людини оригінальне слово «rebellion» є синонімами за своїм значенням. У згаданих нормах вони відрізняються лише за контекстом. В Загальній декларації прав людини йдеться про законне повстання «проти тиранії та гноблення». В ЄКПЛ – про «правомірні дії [влади] для придушення заворушення або повстання», які можуть проявитися у правомірному позбавленні життя. В цьому випадку мається на увазі виступ проти влади, який не відповідає ознакам правомірної реалізації права на повстання, на яких зупинимося пізніше. На думку автора, з метою чіткого розмежування цих двох різних проявів протистояння владі етимологічно правильніше говорити саме про протиправний «заколот», адже у разі дотримання необхідних умов «повстання» («революція») є законними.
Право на революцію простежується також у національних нормативних документах різних країн. В Декларації незалежності США від 04.07.1776 р. революція є не просто правом, а обов'язком народу проти зловживань і деспотизму: «Коли довга низка правопорушень і зловживань владою, незмінно з однією й тією ж метою, виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному деспотизму, тоді народ має право і навіть обов’язок скинути такий уряд та поставити нових Сторожів свого майбутнього». Право на революцію тут виступає гарантією і доказом пріоритету громадянських свобод перед державною стабільністю. «Справедлива влада урядів походить зі згоди тих, ким вони урядують».
В Конституціях деяких окремих штатів США існують схожі за змістом положення. Зокрема, ст. 7, 10 Білля про права штату Нью-Гемпшир від 02.06.1784 р. («Доктрина несупротиву свавіллю та гнобленню абсурдна, рабська та руйнівна для блага і щастя людства»), §2 р. I Конституції штату Теннессі від 23.02.1870 р., р. 3 ст. І Конституції штату Північна Кароліна 1971 р. Прецедентне право США визнає право на революцію в судовій практиці.
У ч. 2 ст. 54 Основного закону Естонії від 28.06.1992 р. зазначено: «Кожен громадянин Естонії має право, за відсутністю інших засобів, чинити спробам насильницької зміни конституційного ладу опір з власної ініціативи». У ст. 23 Хартії основних прав і свобод (визнається складовою частиною Конституції Чехії від 16.12.1992 р.) сказано: «Громадяни мають право чинити опір кожному, хто зазіхає на демократичний порядок здійснення прав людини та основних свобод, встановлений Хартією, якщо це перешкоджає функціонуванню конституційних органів та ефективному використанню законних засобів». Аналогічну норму містить ст. 32 Конституції Словаччини від 01.09.1992 р.
Ч. 4 ст. 20 Основного закону Німеччини від 23.05.1949 р. з 1968 р. свідчить: «Всі німці мають право чинити опір кожному, хто спробує усунути цей лад, якщо інші засоби неможливі». Ідея цього положення навіяна досвідом фашизму, що прийшов до влади законним шляхом, а потім знищив встановлений конституційний лад. У ч. 2 ст. 3 Конституції Литви від 25.10.1992 р. зазначається, що «народ і кожен громадянин мають право протидіяти будь-кому, хто насильницьким шляхом посягає на незалежність, територіальну цілісність, конституційний лад Литовської держави».
В Основному законі Греції від 11.06.1975 р. (ч. 4 ст. 120) написано: «Дотримання Конституції довіряється патріотизму греків, які мають право та обов’язок усіма можливими засобами чинити опір будь-якій спробі скасувати Конституцію у насильницький спосіб». Відповідно до ч. 3 ст. 7, ст. 21 Конституції Португалії від 02.04.1976 р., Португалія визнає право на повстання проти будь-яких форм гноблення. «Кожен користується правом чинити опір будь-якому наказу, який завдає шкоди його правам і свободам та їхнім гарантіям, а також застосовувати силу для відсічі будь-якій агресії, якщо неможливо звернутися до представників влади».
Преамбула Конституції Франції від 04.10.1958 р. підтвердила юридичну силу Декларації прав людини і громадянина від 26.08.1789 р., якою до природних прав людини й громадянина було віднесено право на опір гнобленню (ст. 2 Декларації). 16.07.1971 р. Конституційна рада Франції також визнала Декларацію юридично обов’язковим документом, порушення якого прирівнюється до порушення Конституції. В редакції від 24.06.1793 р. Декларація також містила цікаві положення. Зокрема, державні посади визнавалися по суті тимчасовими, їх не можна було розглядати ні як відзнаки, ні як нагороди, а лише як обов’язки (ст. 30). Спротив пригнобленню є наслідком порушення інших прав людини (ст. 33). Пригноблення одного з членів суспільства є тим самим пригнобленням усієї соціальної спільноти. Пригноблення усього суспільства є тим самим пригнобленням кожного з його членів (ст. 34).
Згідно зі ст. 46 Конституції Перу від 29.12.1993 р., «ніхто не зобов’язаний підпорядковуватися узурпаторському уряду або будь-якій особі, яка займає державну посаду з порушенням Конституції та закону. Цивільне населення має право повставати на захист конституційного порядку. Дії осіб, які узурпували державну посаду, є юридично нікчемними».
Право (іноді й обов’язок) на супротив (непідкорення) також визнається Конституціями Беніну від 02.12.1990 р. (преамбула ст. 66: «Найсвященнішим правом та наполегливим обов’язком кожного громадянина Беніну є непідкорення та організація з метою протистояння незаконним органам влади»), ДР Східний Тимор від 20.05.2002 р. (ст. 28: «Кожен громадянин має право на непідкорення та невиконання незаконних наказів та наказів, які зачіпають їхні основні права, свободи та гарантії. Право на самозахист гарантується всім»), Республіки Чад від 31.03.1996 р. (преамбула: «Урочисто проголошуємо про наше право та обов’язок протистояти та не підкорюватися кожній особі, державі, що захопила владу силою або з порушенням норм цієї Конституції»).
Конституція Королівства Таїланд від 24.08.2007 р. містить ст. 69 такого змісту: «Людина повинна мати право мирно протистояти діям, спрямованим на отримання влади в країні, засобами, які не відповідають засобам, передбаченим цією Конституцією».
Протягом своєї історії Україна не залишалася осторонь глобальних процесів. Ще за часів Київської Русі між князем та містянами укладався договір («ряди»), згідно з яким князь зобов’язувався не чинити образи народу, інакше віче мало право позбавити його княжіння. У такий спосіб кияни відсторонили від влади князя Ізяслава (1067 р.), в Чернігові – князя Всеволода. Щоправда, «Руська правда» – найвизначніша збірка стародавнього права княжої доби Київської Русі (XI—XII ст.) на основі звичаєвого права – містила норми (зокрема, кримінального права) та відносила повстання проти князя до державних злочинів.
Український державний діяч, політичний мислитель Пилип Орлик у своєму маніфесті (зверненні) до європейських урядів «Вивід прав України» у 1712 р. наголошував, що «козаки мають за собою право людське і природне, одним з головних принципів якого є такий: «Народ завжди має право протестувати проти гноблення і відновити застосування своїх стародавніх прав, коли на це буде слушний час».
Всесвітньовідомий український поет та письменник Тарас Шевченко у своїй творчості приділяв велику увагу поневоленню України Російською імперією та закликав до революційної боротьби проти деспотичного самодержавства (зокрема, в поемах «Сон», «Розрита могила», «Кавказ», вірші «Заповіт»). Його ідеалом була сила «праведного закону». Закон, прийнятий експлуататорською владою, не можна сприймати як «справедливий», тому що він не відповідає людським цінностям.
Звертаючись до історії сучасної України, можна згадати кардинала Любомира Гузара, який вважав, що право на повстання є «законом природи», який не потребує закріплення в Основному законі. Він стверджував (загалом про революцію і зокрема про Революцію гідності): «Так проходить становлення нації… Коли влада вживає надмірну силу, народ має право збройно боронитися. Кожен з нас має право боронитися... Влада, яка б'є лише за те, що когось не любить, показує тим свою неміч».
Український конституціоналіст Всеволод Речицький зазначав: «[Право на повстання] означає, що народ може перевернути все «догори дригом», встановити інший порядок, обрати нову (кращу) владу і почати все з чистого аркуша. І це конституційна норма! Тобто справжня Конституція охороняє права народу та громадянського суспільства так, що дозволяє повне скасування хворого правопорядку з метою заміни його «хаосом народного повстання».
Чинна Конституція України прямо не згадує право громадян на революцію (повстання). Проте деякі її норми дозволяють зробити висновок про наявність такого права (навіть обов’язку). Ч. 6 ст. 55: «Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань». Ч. 1 ст. 60: «Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази». Ч. 3 ст. 64: «Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені ст. 55, 60 цієї Конституції». Ч. 1 ст. 65: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України».
Зазначені конституційні гарантії конкретизуються у ст. 36 КК України, згідно з якою необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання (злочину) шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної та достатньої в цих обставинах для негайного (своєчасного) відвернення чи припинення посягання. Таке посягання може вже фактично тривати або може існувати реальна загроза його початку. Кожна особа має абсолютне право на необхідну оборону, незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання (втекти, сховатися та ін.).
Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обставинам захисту. Не вважається перевищенням меж необхідної оборони та не має наслідком кримінальну (чи будь-яку іншу юридичну) відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або групи осіб, незалежно від озброєності такої групи або тяжкості шкоди, яка була заподіяна тому, хто посягає.
Революція (повстання, спротив), як вказувалося вище, є легітимною формою реалізації права на таку необхідну оборону, коли інтереси держави, суспільні інтереси та права окремих громадян перебувають під реальною загрозою, яку неможливо відвернути іншими засобами, та потребують невідкладного захисту громадянського суспільства. Як захист від явно незаконного затримання розглядається необхідна оборона навіть у випадках, коли його здійснюють особи, які відповідно до закону мають формальні повноваження на таке затримання, а також повстання проти явно антидержавницької та злочинної влади вважається правомірним, навіть якщо влада формально була обрана чи призначена на законних підставах.
Зокрема, громадяни реалізують свій конституційний обов’язок (необмежуване право), коли повстають проти злочинних та зрадницьких рішень своєї влади, через які виникає реальна загроза для територіальної цілісності та навіть незалежності України. Законом такий засіб захисту прав та свобод не заборонений, навіть якби така заборона й існувала – пріоритет Загальної декларації прав людини безсумнівний. Зазвичай у таких випадках недобросовісна влада діє згідно з диктаторським шаблоном – віддає неправомірний наказ застосувати проти народу силовий апарат. Для захисту народ також має законне право застосовувати зброю, перевищення меж необхідної оборони тут не буде.
Важливо, що громадянам України, які реалізують своє невід'ємне право на повстання, не може бути інкримінована ст. 109 КК України («Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади»). Складовими конституційного ладу є суверенітет держави, форма правління, державний устрій, цілісність території та демократичний державний режим. Жоден з цих елементів не піддається загрозі революцією, адже право на повстання реалізується не з метою повалення чи насильницької зміни конституційного ладу, а, навпаки, з метою його збереження від дій злочинної влади. Така влада стає узурпатором і втрачає свою легітимність, а отже дії, спрямовані на зміну раніше узурпованої іншими особами, нелегітимної державної влади, не містять складу злочину.
Водночас автор цієї статті погоджується з тими дослідниками (В. Джунь, В. Головченко), які як гарантію народного суверенітету пропонують закріпити в Конституції України норму, якою б прямо встановлювалося право людей на повстання. Основна мета – запобігти інсинуаціям та перекрученням з боку незадоволеної влади. Дуже багато тут залежатиме від формулювання, від його відповідності критеріям легітимності права.
Цікаво, що на відміну від чинної редакції Конституції, конституційні законопроєкти перших років незалежності пропонували більш чіткі та однозначні формулювання у визначенні права людини на опір. Зокрема, 01.07.1992 р. Верховна Рада України своєю постановою №2525-XII виносила на всенародне обговорення проєкт Конституції, ст. 9 якого передбачала: «Громадяни України мають право чинити опір будь-кому, хто намагатиметься протиправно ліквідувати демократичний конституційний лад України, встановлений цією Конституцією, якщо інші засоби не можуть бути використані».
Проєкт Конституції України від 08.10.1993 р. (постанова Верховної Ради України №3494-ХІІ) також закріплював пріоритет громадянського суспільства над державою. У ст. 12 проголошувалося право громадян «чинити опір і перепони будь-кому, хто здійснює спробу насильницької ліквідації української державності, конституційного ладу, встановленого цією Конституцією, порушення територіальної цілісності або чинить дії, спрямовані на захоплення державної влади». У ст. 3 проєкту відбулося чітке розділення способів здійснення влади народу (народовладдя): безпосередньо і через систему державних органів та органів місцевого самоврядування. Повстання можна розцінити як одну з форм безпосередньої демократії, про які йшлося у ст. 92 проєкту.
Таким чином, можна виділити певні принципи, за умови дотримання яких реалізація права на повстання (революцію) вважатиметься законною.
- Принцип народного суверенітету. Більшість громадян підтримує застосування пропорційної сили, або революціонери сумлінно і розумно виходять з віри в те, що більшість погодилася б з ними, якби знала про відповідні обставини застосування такої сили. Така підтримка не обов’язково визначається рівнем фізичної участі в революції, вона може мати й непрямі форми прояву (матеріальна допомога, моральна підтримка, інформаційне забезпечення).
- Принцип субсидіарності. Застосування сили має бути останнім modus operandi (способом дії), засобом, альтернативи якому немає. Право на революцію – це право останньої інстанції, воно має бути обумовлене вичерпанням ненасильницьких засобів, наприклад, конституційних методів, мирних протестів, референдуму, громадянської непокори, пасивного опору, судових розглядів, їхньою неефективністю або недоступністю (у тому числі через корумпованість чиновників), коли права людини не забезпечуються владою закону. «Якщо влада не хоче відповідати перед виборцем і перед судовим позивачем, вона ризикує врешті відповісти перед повстанцем».
- Принцип справедливої причини. Причиною застосування сили має бути тиранія і гноблення з боку держави у вигляді систематичних істотних порушень Основного закону або фундаментальних прав людини. «Опція» активується після порушення владою свого фундаментального обов’язку – поводитися правомірно, утримуватися від порушень конституційних принципів. За таких умов влада втрачає право оцінювати дії «заколотників» як протиправні. Тимчасово делегована народом державі монополія на застосування сили, непорушна за звичайних обставин, тут втрачає чинність та поступається концепції природних прав людини. Як наслідок, будь-яке насилля з боку держави перестає бути легітимним. Силове повстання буде правомірним ex aequo et bono (за вимогами справедливості, а не за формальним законом).
- Принцип диференціації. Застосування сили має бути спрямоване виключно проти репресивної влади (політичного керівництва, силового блоку), в жодному разі не проти цивільного населення, і слугувати засобом припинення триваючого гноблення, а не покаранням за вже припинене гноблення.
Експерти сходяться на думці, що саме за таких умов вважатимуться правомірними дії, які за звичайних обставин розглядалися б як незаконні (своєрідне «право діяти неправильно», «right to do wrong»).
Певні дискусії в науковому колі викликає питання щодо того, кого можна вважати суб’єктом права на революцію – людину, громадянина чи народ. Загальна декларація прав людини визнає такими суб’єктами людину та народ. З цим варто погодитися. Визнання цього права за окремою людиною важливо для запобігання спробам можновладців виставляти індивідуальні або малочисельні акції як звичайні кримінальні злочини. Для реалізації права на революцію людині не обов’язково бути громадянином відповідної держави. Зазвичай революція – явище масове, із залученням великої кількості людей, які являють собою той самий «народ».
Отже, революція – це радикальна форма прямого волевиявлення народу. Зрештою, чим вища готовність населення активно реагувати на будь-яке відхилення з боку чинної влади від вимог Конституції, верховенства права, стандартів прав людини у формі мирного супротиву, тим нижче ймовірність, що колись з’явиться потреба у повстанні чи революції. На противагу цьому, відмова від супротиву тільки сприяє зміцненню тиранічного режиму. Це питання правосвідомості та активної громадянської позиції кожного.
Людина, яка не готова боротися за краще майбутнє для себе і своїх дітей, зазвичай стоїть поза прогресом та аморфно «рухається за течією». Проте історія нас вчить, що часто такий прогрес досягається лише ціною активної участі в подібних революційних подіях проти несправедливої влади, яка з огляду на недосконалу природу людини, існувала, існує та, на жаль, існуватиме в будь-яку історичну епоху (принаймні, в осяжному майбутньому).
Щоб щось отримати, потрібно чимось поступитися. Тут на перші ролі висувається ініціативна частина громадянського суспільства, яка є творцем історії, а не її продуктом. Вони – Громадяни своєї держави, а не «піддані престолу». Вони справедливо оцінюють владу виключно з позицій правомірності та ефективності менеджменту, абстрагуючись від насаджених в Україні століттями імперського панування уявленнями про «сакральність» можновладної касти. Влада існує для народу і служить йому, а не навпаки. Якщо про це забувається, то єдиним виходом може бути лише цілком правомірна революційна заміна такої влади. У такому випадку демократична революція як акт прямого народовладдя являє собою не просто юридичне право, а щонайменше моральний обов’язок перед нащадками. Як висловлювався свого часу Т. Джефферсон, «я віддаю перевагу небезпечній свободі перед безтурботним рабством».
У столиці Ісландії Рейк’явіку на площі перед будівлею Альтинга (місцевого Парламенту) встановлений пам’ятник у вигляді величезного, в людський зріст, розколотого навпіл каменя. На ньому викарбувана цитата зі ст. 35 французької Декларації прав людини і громадянина в редакції 1893 р.: «Коли уряд порушує права народу, повстання – для кожної частини народу найсвященніше з прав та найнеобхідніший з обов’язків». Народна назва цього пам’ятника – Монумент громадянській непокорі. Це недвозначне нагадування можновладцям про принципи демократії та народовладдя, яскравий символ споконвічного прагнення прогресивного людства до свободи.