З кожним днем вивчення практики Європейського суду з прав людини все більше входить у повсякденну роботу юристів (у тому числі суддів, адвокатів та прокурорів), необхідність її дослідження беззаперечно визнається у професійному колі. Як відомо, згідно із Законом «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ще з 2006 р. під час розгляду справ суди повинні використовувати практику ЄСПЛ як джерело права. До того ж Закон вказує на необмежену можливість використання рішень мовою оригіналу.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Звісно, не можна не згадати про правові позиції Верховного Суду України, в яких він зазначав, що джерелом права в Україні є лише рішення Європейського суду з прав людини, постановлені проти України. Інші рішення, на його думку, не мають правового значення в Україні.
Однак в аспекті сучасного інформаційного суспільства практика ЄСПЛ в інформаційних спорах є особливо важливою. Значний розвиток мережі Інтернет, а також зростання потоку інформації через інтернет-ЗМІ, призвели до пошуку нового балансу між правом на висвітлення поглядів журналістами та правом особи на захист від поширення недостовірної й такої, що порочить честь, гідність та ділову репутацію, інформації.
Варто зауважити, що підходи до трактування свободи висвітлення думки закладалися ЄСПЛ ще задовго до превалювання інтернету в інформаційному суспільстві.
Так, у рішенні у справі Лінгенса проти Австрії, яке було ухвалено ще у 1986 р., Європейський суд наголошував, що перед пресою стоїть завдання розповсюдження інформації, а у громадян є право її отримувати. Тим самим суд визнав особливе значення свободи висвітлення думки під час обговорення суспільно важливих тем.
У рішенні у справі Де Хаес і Гійселс проти Бельгії 1997 р. цікавою видається така цитата Суду: «Суд захищає право журналіста на самостійний вибір стилю викладення матеріалу та вважає, що журналістська свобода забезпечує можливість певною мірою застосовувати перебільшення чи навіть провокацію».
Предметом спору в цій справі стало притягнення двох журналістів до кримінальної відповідальності за поширення відомостей про вчинення злочинів (зокрема, суддів). Вони також вказували, що суддя міг посприяти одній зі сторін у зв’язку з подібними політичними поглядами. Суд став на захист журналістів та зазначив, що в контексті цієї справи обвинувачення у вчиненні неправомірного діяння є лише певною позицією, достовірність якої не можна довести. Також Суд вказав, що обвинувальний вирок щодо цих журналістів не був необхідним у демократичному суспільстві.
Цікавим для теми статті є той момент, де саме Суд провів межу між свободою слова та презумпцією невинуватості, а також як відповів на запитання, чи можуть журналісти у ситуації, описаній вище, відкрито стверджувати про вчинення особами злочину.
У рішенні наголошується на тому, що журналісти перед публікацією статті провели велику підготовку, залучили експертів та всебічно дослідили наявну інформацію. Матеріали підготовки вони пред’являли суду як докази, проте суд їх не врахував, оскільки журналісти відмовитися відкрити джерело, що було визнано порушенням ст. 10 Конвенції.
Крім того, навіть якщо рішенням суду будь-якої інстанції проголошується певна «істина», недопустимим є обмеження інших думок та поглядів, якщо вони ґрунтуються на певних фактах об’єктивної дійсності.
Також Суд зазначив: «Хоча вона (прим. – преса) і не повинна переходити певні межі, зокрема, щодо репутації та прав осіб, її обов’язок у тому, щоб повідомляти будь-яким способом, який не суперечить її обов’язкам і відповідальності, інформацію та ідеї з усіх питань, що становлять суспільний інтерес».
Лише одне повідомлення зі статті було визнано неприйнятним – щодо минулого батька одного із суддів, оскільки недопустимо дискредитувати особу за діяння її батьків.
Стосовно того, що стаття була виписана у критичний та різкий спосіб, Суд вказав, що ст. 10 захищає не лише зміст, а й форму публікації.
З рішення у цій справі можна зробити висновок, якщо журналісти висвітлюють власні висновки з належним чином досліджених об’єктивних даних, їхні дії є повністю правомірними. Саме в цьому полягає концепція оціночності суджень.
Серед інших справ, пов’язаних з досліджуваною тематикою, досить цікавою є справа «Нова газета у Воронежі проти Росії», рішення у якій було постановлене ЄСПЛ 21.12.2010 р. стосовно позивачів, які займали високі політичні посади у м. Воронежі. У місцевій газеті була розповсюджена інформація про причетність до корупційних та інших неправомірних дій. Місцеві суди встановили, що інформація, викладена автором у статті, є недостовірною та паплюжить честь, гідність і ділову репутацію позивачів.
Натомість ЄСПЛ вказав на порушення національними судами стандартів та принципів, викладених у ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Як висновок, суд зазначив, що ст. 10 Конвенції передбачає лише незначні обмеження обговорення тем, які становлять публічний інтерес, та наголосив на відсутності в демократичному суспільстві необхідності подібного втручання.
Конкретними доводами Суду в цій справі стали наступні. Політики та державні діячі, щодо яких була написана вказана вище стаття, кожним своїм словом і дією притягують пильну увагу суспільства. Тому межі можливої критики щодо них є значно ширшими, ніж щодо інших фізичних осіб. Також це стосується предмета статті, адже вона присвячена витраті державних коштів, що становить значний суспільний інтерес. Окрім того, Суд наголошує, що автор, передусім, висловлював власну оцінку фактам дійсності. Судження, якими оперував автор статті, були визнані Судом різкими та провокаційними, але водночас такими, що прийнятні для привернення уваги громадськості до важливої проблеми.
При цьому Суд вказав, що навіть оціночні судження повинні ґрунтуватися на певних даних. У цій справі інформація була взята з копії ревізійного звіту щодо витрат державних коштів. При цьому автор не мав доступу ні до оригіналу, ні до засвідченої копії цього звіту, тобто не був упевнений у достовірності інформації. Незважаючи на це, Суд зазначив, що текст, на який опирався журналіст, не втратив достатньої інформаційної цінності.
Ще одним цікавим висновком ЄСПЛ є рішення у справі «Axel Springer Ag проти Німеччини» від 07.02.2012 р. Предметом спору стало поширення у ЗМІ інформації, на підставі даних правоохоронних органів, про вживання та зберігання відомим актором кокаїну. Стаття містила критику дій актора, який грав роль працівника поліції у серіалі, та супроводжувалася його фотографіями. Потім ця газета випустила ще одну статтю, в якій повідомлялося, що актор зізнався у вчиненні злочину в суді та повинен сплатити чималу суму штрафу.
Актор звернувся до національного суду з вимогою про заборону подальшої публікації матеріалу. Суд став на його бік, спираючись на те, що він не є публічною особою, уваги громадськості до себе не привертав, його злочин не є тяжким. Також Суд вказав, що стаття дискредитувала його та порушила право на захист особистості. Основним аргументом у цьому аспекті було те, що в публікації привертається увага до його ролі поліцейського у серіалі, хоча роль у серіалі є лише роботою, тому її не можна ототожнювати з особистістю актора. Поміж іншого, Суд присудив компенсацію на користь актора.
У цій справі ЄСПЛ знайшов порушення ст. 10 Конвенції, зазначивши, що, згідно з принципами цієї статті, суспільний інтерес при публікації матеріалу був пропорційно вищим, ніж права, належні іншим особам. Він визнав втручання таким, що не є необхідним у демократичному суспільстві.
Як бачимо, Суд вказує, що добросовісна журналістська діяльність, яка покликана доносити до громадськості важливу інформацію, є необхідним інститутом громадянського суспільства. У більшості рішень, проаналізованих під час підготовки статті, обвинувачення журналістами осіб у вчиненні певного злочину вважалося правомірним за наявності для цього найменшої підстави. Навіть наявність рішення суду, в якому постановлена протилежна «істина», не позбавляє журналіста можливості висловити власну думку щодо перебігу подій.
Отже, журналісти здебільшого користуються широкою свободою щодо висвітлення резонансних питань, якими є питання, пов’язані зі злочинністю. Єдиним обмеженням для них незмінно лишається відсутність недостовірних фактичних тверджень, що вводять в оману суспільство. Незважаючи на ці прості істини, розповсюдження суперечливої інформації, яка посягає на честь, гідність та ділову репутацію, залишаються предметом багатьох спорів у Європейському суді з прав людини.