В умовах становлення демократичної держави та громадянського суспільства важливою функцією держави стає правоохоронна, суть якої полягає в охороні прав, свобод, інтересів людини і громадянина від протиправних посягань, і застосування юридичної відповідальності за протиправні діяння. Оскільки, як відомо, одним із найпоширеніших видів правопорушень є саме адміністративне правопорушення, то слід зазначити нагальність, майже повсякденний характер проблем дотримання законності та інших принципів юридичної відповідальності під час накладення адміністративних стягнень.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Отже, одним із таких принципів є невідворотність відповідальності, який передбачає неминучість настання адміністративної відповідальності для особи, яка вчинила адміністративний проступок.
Невідворотність адміністративної відповідальності залежить більшою мірою від налагодженості роботи правоохоронних органів, від професіоналізму працівників, уповноважених притягати до відповідальності і застосовувати санкції. Адміністративний проступок, на який не відреагувала держава, заподіює правопорядку серйозної шкоди. Безкарність правопорушника заохочує їх на вчинення нових проступків і подає негативний приклад іншим нестійким особам.
Сумнівні зміни до закону
На жаль, останнім часом законотворці у своїй діяльності нехтують відповідними принципами під час прийняття нових законодавчих актів або внесення змін до чинних, чим створюють передумови для негативної поведінки індивідуума у суспільстві та паралізацію правоохоронної функції держави.
Одним із таких прикладів є Закон «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо врегулювання питання відповідальності за вчинення насильства в сім’ї» №187-VIII від 12.02.2015, яким внесені зміни до ч. 2 ст. 172-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, відповідно до яких слова «накладення штрафу від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян» та «виправні роботи на строк від одного до двох місяців із відрахуванням двадцяти процентів заробітку» виключено.
Новою редакцією зазначеної статті передбачено, що за вчинення особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за одне з порушень, передбачено ч. 1 цієї статті, а саме умисне вчинення будь-яких дій фізичного, психологічного чи економічного характеру (застосування фізичного насильства, що не завдало фізичного болю і не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, тощо), внаслідок чого могла бути чи була завдана шкода фізичному або психічному здоровʼю потерпілого, а так само невиконання захисного припису особою, щодо якої він винесений, непроходження корекційної програми особою, яка вчинила насильство у сімʼї, особа може бути притягнута до адміністративної відповідальності у вигляді громадських робіт на строк від сорока до шістдесяти годин або до адміністративного арешту на строк до пʼятнадцяти діб.
Зазначеними змінами законодавець фактично наперед звільнив від відповідальності певну категорію суб’єктів.
Так, враховуючи приписи ч. 3 ст. 30-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, громадські роботи не можуть бути призначені інвалідам першої або другої групи, вагітним жінкам, жінкам старше 55 років та чоловікам, старше 60 років. У свою чергу, відповідно до ч. 2 ст. 32 Кодексу України про адміністративні правопорушення, адміністративний арешт не може застосовуватись до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп.
З наведеного видно, що під час вчинення адміністративного проступку, передбаченого ст. 172-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення особами, які є інвалідами першої або другої групи, або вагітними жінками, їх не можна притягнути до адміністративної відповідальності.
Слід зазначити, що попередня редакція закону передбачала альтернативні види стягнення за вчинення зазначеного адміністративного правопорушення у виді штрафу та випраних робіт. Слід зазначити, що відповідно до статей 27, 31 Кодексу України про адміністративні правопорушення не передбачено будь-яких обмежень щодо можливості застосування такого виду адміністративного стягнення, як штраф та виправні роботи.
Під час внесення таких змін у Кодекс України про адміністративні правопорушення, парламентарі звели нанівець завдання Кодексу та мету адміністративного стягнення, які закріплені у статтях 1 та 23 Кодексу і визначають, що завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обовʼязків, відповідальності перед суспільством. Адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.
Насправді для юристів-практиків є незрозумілим, у зв’язку з якою нагальною суспільною або державною проблемою, були внесені відповідні зміни, у зв’язку з чим не були передбачені альтернативні види адміністративних стягнень, з метою недопущення невідворотності відповідальності за вчинені діяння, про які зазначено вище, як наприклад попередження, призначення якого відповідно ст. 26 Кодексу України про адміністративні правопорушення не обмежено і забезпечило б дотримання зазначеного принципу, завдання та мети адміністративної відповідальності та стягнення.
Нехтування принципом невідворотності
Новелами внесеними у зазначену норму, законодавець фактично завдав зайвої і непотрібної роботи особам уповноваженим на складання протоколів про вчинення адміністративного правопорушення, яка по суті не матиме будь-яких наслідків.
Так, відповідно до ст. 251 Кодексу, про вчинення адміністративного правопорушення уповноважена посадова особа зобов’язана скласти протокол, випадків, які не передбачають складення протоколу за обставин, що порушником за ст. 173-2 Кодексу є особа, яка потрапляє під категорію осіб, до яких не можуть бути застосовані будь-які стягнення, передбачені зазначеною статтею, Кодексом зокрема ст. 258 або іншою нормою, на жаль, не передбачено.
Слід зазначити, що такими нововведеннями на законодавчому рівні, знехтувана і можливість відправлення судочинства. Зокрема одними із завдань провадження у справах про адміністративні правопорушення, що визначені у ст. 245 Кодексу, є запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
Будь-яка особа, незалежно від її матеріального становища, соціального статусу повинна нести відповідальність за скоєне правопорушення. Принцип невідворотності юридичної відповідальності полягає в неминучості настання відповідальності для правопорушника; оперативності застосування заходів відповідальності за вчинені правопорушення; професіоналізмі і добросовісності діяльності представників правоохоронних органів та судів; ефективності заходів, застосовуваних до правопорушників.
Отже, враховуючи те, що відповідно до ст. 221 Кодексу підвідомчість адміністративних справ за ст. 173-2 Кодексу віднесена до розгляду саме судами, зміною санкції зазначеної статті, законодавець фактично заборонив виконувати суду покладені на нього обов’язки, передбачені цим же Кодексом та дотримуватися принципу невідворотності юридичної відповідальності.
Принцип невідворотності відповідальності, не міститься як пряма вказівка в Конституції України, це не позбавляє його важливості для деліктних правовідносин. Адже в Основному Законі все-таки закріплено принципи верховенства права (ст. 8), несення людиною обов’язків перед суспільством (ст. 23), індивідуальний характер юридичної відповідальності (ст. 61), а ці принципи, в свою чергу, зумовлюють саму сутність юридичної відповідальності, яка є обов’язковою для осіб, які вчинили правопорушення.
Після внесення відповідних змін до Кодексу на практиці трапляються непоодинокі випадки, коли протокол про адміністративне правопорушення передбаченого будь-якою з частин ст. 173-2 Кодексу, складений щодо особи, яка належить до категорії суб’єктів, до яких не може бути застосовано будь-яке з передбачених санкцій. У цьому випадку єдиний вихід із ситуації можливе застосувати щодо особи усне зауваження, скориставшись ст. 22 Кодексу.
Проте складнішою ситуацією є коли особи, що належать до зазначених категорій, під час складення протоколу про адміністративне правопорушення та під час розгляду останнього в суді не повідомляють про наявність у них відповідного статусу, внаслідок чого суддею застосовуються стягнення, які надалі не можуть бути виконані кримінально виконавчим органом.
За таких обставин надалі виникають питання, що робити з винесеною постановою судді, яка набрала законної сили, є судовим рішенням і відповідно до ч. 4 ст. 124 Конституції України підлягає обов’язковому виконанню.
Наразі такі прикрі випадки зумовили непоодинокі звернення органів кримінально виконавчої системи, на які покладено обов’язок з виконання постанов у справах про адміністративні правопорушення цієї категорії, звертатися до суду з поданнями, про визнання постанови такою, що не підлягає виконанню, оскільки замінити вид стягнення через нововведення є неможливим до зазначеної категорії осіб.
У свою чергу чинне законодавство не передбачає такого процесуального рішення, як визнання постанови такою, що не підлягає виконанню, у зв’язку з чим судді вимушені користуватися аналогією права.
Враховуючи, що Кодекс про адміністративне правопорушення діє у країні більше тридцяти років, притерпівав відповідні зміни, доцільність обговорюваних у зазначеній статті змін залишається дуже спірною. Адже нагальною потребою було б внести зміни, які б регулювали процедуру виправлення описок у постановах суду, оскільки такі випадки у зв’язку з великою кількістю надходжень адміністративних матеріалів є актуальними, проте до цього часу також усуваються шляхом застосування аналогії права.
Отже, принцип невідворотності юридичної відповідальності має посідати чільне місце серед засад юридичної і зокрема адміністративної відповідальності.
Та далеко не зараз чинне законодавство про адміністративні правопорушення забезпечує дотримання принципу невідворотності відповідальності повною мірою, що на законодавчому рівні дає підстави уникнути адміністративної відповідальності, певним категоріям осіб.
З метою недопущення подальших порушень Основного Закону держави та адміністративного законодавства вважаю, що зміни до Кодексу України про адміністративне правопорушення внесені до ст. 173-2 підлягають обов’язковому та негайному перегляду, а донині можна вважати, що завдяки зазначеним змінам судочинство у країні здійснюється вибірково, що є неприпустимим та порушує Європейські стандарти, до рівня яких намагається дійти наша держава.