Медіація – як та чупакабра: всі про неї говорять, проте мало хто її бачив. Я давно цікавилася несудовим вирішенням спорів. Вперше дізналась про медіацію наприкінці 90-х, коли була в Америці. Там ішов якійсь серіал про медіацію, а сестра моя вчилася на юриста та розповіла мені, що то за диковинна така річ. Я вислухала її і скептично зауважила, що в Україні медіація не приживеться, адже і рішення суду, які є обов’язковими для виконання, у нас виконують неохоче та через раз.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Згодом медіація наздогнала мене, і зараз я не лише адвокат, а й сертифікований медіатор з певним багажем завершених медіацій. Проте скептицизму в мене не зменшилось.
Медіація (mediation) є одним із методів мирного вирішення спорів, що спрямований на узгодження позицій сторін при активній участі посередника (медіатора), обраного сторонами спору спільно. Метою медіації є пошук не винного у ситуації, а рішення, прийнятного для обох сторін. Головне, щоб обидві сторони вважали, що це рішення є оптимальним та прийнятним. Тобто медіація працює не лише з правовою позицією, а й з реальним інтересом людини, що виходить за межі юридичного вирішення питань у суді. У процесі медіації не встановлють винного та не доводять, хто більше правий.
Взагалі медіація є абсолютною протилежністю судовому процесу, у якому вердикт виносить суддя, а сама процедура йде кодифікованим шляхом та є формалізованою. Медіація має більше місця для маневрів. У кожному конкретному випадку вона встановлює свої власні правила, не схожі з іншими, і створює свою власну процедуру, погоджену зі сторонами спору. Незмінними лишаються основні принципи: добровільність, конфіденційність, неупередженість медіатора і прийняття рішення, яке задовольняє обидві сторони. Тож у ідеальній медіації ніхто не програє.
До того ж, рішення, яке народжується у процесі медіації, є рішенням сторін, а не медіатора. Останній – лише провідник, переговорник, який повинен вивести сторони за рамки задекларованих позицій і допомогти їм зрозуміти свій реальний інтерес.
У зв’язку з цим я завжди згадую історію однієї своєї клієнтки. Подружжя прожило разом 27 років, проте чоловік вирішив продовжувати щасливе сімейне життя з іншою, молодшою жінкою. Дружина прийшла до мене і сказала: «Я заберу у нього все, і ви мені в цьому допоможете». А коли після тривалої судової тяганини ми дійсно «забрали все» і навіть трохи більше, я з подивом побачила, що клієнтка не розділяє моєї шаленої радості. Тоді я й зрозуміла, що задекларована позиція була «Заберіть гроші», а реальне бажання: «Щоб ти здох!» Тому у адвокатській практиці інколи бувають ситуації, коли у матеріальній площині усе вирішено якнайкраще, а клієнт все одно незадоволений.
У даній ситуації медіація була б найкращим рішенням після розлучення. Але наші люди неготові до неї, бо єдиним вірним рішенням вважають рішення суду. Та що говорити про пересічних громадян, якщо навіть юристи не завжди знають, що таке медіація, і яким чином можна залучити медіатора до розв’язання спорів. І головна причина полягає не лише у косності мислення, а й у небажанні «ділитися клієнтом» та відвертому побоюванні конкуренції.
З проведених мною медіацій лише 2 були сімейні, та й ті стосувалися майнових питань. Усі інші – комерційні. І я пояснюю це саме тим, що адвокат боїться конкуренції більше, ніж керівник юридичного відділу компанії. У комерційних медіаціях важливим є той чинник, що медіатор – це стороння людина, яка не має упереджень щодо жодної зі сторін, не знає історії їх стосунків та не є конкурентом юристам компанії. Ось тут і виникає особлива роль медіатора.
Я бачила багато медіаторів. У кожного – свій стиль роботи і свої проблеми. У такій роботі головне – не нав’язувати свою думку сторонам, а допомагати їм шукати свій власний шлях вирішення питань. Навіть якщо медіатору здається, що він уже бачить найкращий шлях.
Проблеми може викликати й відсутність довіри. З власного досвіду можу засвідчити, що довіра до медіатора – це запорука успіху медіації. І головне завдання такого спеціаліста полягає у тому, щоб переконати сторони, що він не пристає ні на чий бік. Для мене як адвоката найголовніше було зрозуміти, що я працюю з не клієнтом – моїм клієнтом є проблема.
Завдання медіатора – це організація процедури медіації, завоювання довіри сторін та вивчення їх позицій. Зрозумівши їх, можна з’ясувати і реальний інтерес сторін, який почасти не збігається з тим, що вони озвучують.
Важливою перевагою медіації, на мій погляд, є можливість зберегти стосунки після її завершення, тоді як після судового вирішення спору про нормальне спілкування у майбутньому зазвичай немає й мови. Якщо ж додати конфіденційність, гнучкість процедури, купу збереженого часу і нервів, то медіація бачиться як ідеальне рішення, наприклад, для комерційних чи сімейних спорів.
Інколи я чую від колег: «Ой, а ми намагалися використовувати принципи медіації під час роботи і дійшли висновку, що це неефективно!» На це я завжди відповідаю, що не можна бути «трішки медіатором», як і «трішки вагітним». Ти або адвокат и працюєш на клієнта, або медіатор і працюєш з проблемою. Коли адвокат однієї із сторін намагається використовувати принципи медіації, він ніколи не досягне успіху, бо порушує основний принцип медіації – неупередженість медіатора. Зайве нагадувати, що будь-яка пропозиція адвоката однієї із сторін буде критично сприйматися іншою.
Є у мене існує ще одне застереження: важливо, щоб з часом інститут медіації не перетворився на те, чим стали третейські суди. Спочатку ця ідея була дуже хороша, проте згодом зловживання на рівні шахрайства звели цей інститут нанівець. Тож відбір медіаторів має бути досить жорсткий, та й відповідальність їх має бути серйозною.
У нашому національному законодавстві вже є елементарні основи для запровадження медіації. Зокрема, це така норма у процесуальному законодавстві, як примирення – ст.175 Цивільного процесуального кодексу та ст.78 Господарського процесуального кодексу, які регламентують укладення між сторонами судового процесу мирової угоди з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок.
У кримінальному процесі ситуація не така однозначна, хоча примирення там теж застосовується. Зокрема, ст.145 і 146 Кримінального кодексу України визначають підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дієвим каяттям та примиренням винного з потерпілим. Однак такі норми потребують доопрацювання та внесення змін при прийнятті закону про медіацію. Тому, окрім Закону «Про медіацію», у якому законодавець визначає основні засади проведення медіації, встановлює правовий статус медіаторів, їх права та обов’язки та інше, треба готувати ще й внесення змін до інших законодавчих актів.
Законопроект №2425а-1 від 03.07.2013 «Про медіацію» був зареєстрований у Верховній Раді, проте в силу політичних процесів, що відбулися в країні, розглянути його так і не встигли. Зараз цей законопроект «підвис». Комітет з питань верховенства права та правосуддя виніс його на розгляд, проте коли цей розгляд відбудеться, незрозуміло. Напевне, найближчим часом цього очікувати не варто.
Не буду детально зупинятися на змісті цього законопроекту – зауважу лише, що він передбачає обов’язкову медіацію у сімейних спорах, і лише після неї може початися судовий розгляд. У зв’язку з цим виникає ряд запитань. Де взяти таку кількість медіаторів? Як проводити роз’яснювальну роботу з людьми? Який правовий статус буде мати рішення медіатора? І подібних питань ще досить багато.
А відповідь може бути лише одна: якщо є політична воля розвивати медіацію, то цьому має передувати величезна роз’яснювальна, просвітницька та освітня робота по підготовці медіатрів. Прийняття закону без підготовчої роботи буде просто неефективниим.