Збройна агресія Російської Федерації спричинила небачені за роки незалежності України масові насильницькі смерті наших співвітчизників, ушкодження їх здоров’я, руйнування майна, посягання на свободи людської цивілізації. Постає питання компенсації втрат людей. Воно є складним, адже ці втрати спричинені у процесі протистояння двох сил – агресора та українських бійців, юридичною оболонкою якого є антитерористична операція (АТО).
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Під час вирішення цієї проблеми слід відштовхуватись від того, що згідно зі ст. 3 Конституції України, а також взятих нею міжнародних зобов’язань, утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Відповідно до зазначених норм Україна безперервно виконує функції основного гаранта прав та свобод людини на власній території та несе всю повноту відповідальності у разі невиконання такого обов’язку, незалежно від змін її керманичів, будь-яких інших внутрішніх і зовнішніх факторів, у тому числі, терористичної діяльності влади іншої країни, як це відбувається нині. Однак, постає питання конкретних правових механізмів відповідальності держави.
На сьогодні на рівні спеціального законодавства України регулюються лише відносини щодо відшкодування державою шкоди, завданої терористичним актом.
Так, згідно зі ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 №638-IV, відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться коштом Державного бюджету України відповідно до закону і з подальшим стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом.
Висновки
Проаналізувавши зазначені норми права, можна дійти наступних висновків.
Підставою відповідальності держави є терористичний акт, яким, в розумінні Закону, є злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена ст. 258 Кримінального кодексу України. Відповідно до чинного в Україні правового порядку, наявність або відсутність злочину може бути встановлено лише в результаті кримінального розслідування, а тому, за загальним правилом, від того чи воно здійснюватиметься і вчинене діяння буде кваліфіковано за ст. 258 КК України, можна буде говорити про відшкодування державою завданої від нього шкоди.
Закон містить загальне поняття шкоди. З цього випливає, що вона може бути завдана різним благам осіб: власності, життю, здоров’ю та ін. Також шкода, згідно з загальноправовим розумінням, включає в себе як збитки, так і моральну шкоду. При чому, збитки також диференціюються та згідно зі ст. 22 Цивільного кодексу України, включають прямі збитки та упущену вигоду. Тобто, особа має право на відшкодування шкоди в усій сукупності її елементів. Оскільки воно здійснюється коштом Державного бюджету України, яким в силу бюджетного законодавства розпоряджається держава, саме остання зобов’язана здійснити відшкодування. Вимагати його мають право як фізичні, так і юридичні особи.
Таким чином, юридична конструкція існує, однак, закон, який би врегулював порядок компенсації шкоди, завданої терактом – сам механізм реалізації права на відшкодування наразі відсутній. Здавалося б, за такого стану справ неможливо вимагати від держави аналізовану компенсацію і чимало юристів говорить про це. Спробуймо з цим розібратися, а також встановити чи наявні правові інструменти, що дозволяють отримати сатисфакцію навіть у тих випадках, коли шкоду заподіяно не терактом, а, скажімо, в результаті заходів АТО.
Після ратифікації Україною 17.07.1997 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та набрання нею чинності для нашої країни 11.09.1997, в Україні діють потужні міжнародно-правові механізми захисту прав людини. Так, з останньої дати кожна фізична особа, неурядова організація або група осіб, що знаходяться під юрисдикцією України, після використання усіх національних засобів правового захисту, може звернутися зі скаргою про порушення нашою державою прав і свобод, гарантованих Конвенцією, до Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) – однієї з найбільш поважних і впливових міжнародних установ.
На сьогодні Європейським судом достатньою мірою сформовано правові підходи щодо здійснення державами відшкодувань щодо узятих на себе зобов’язань.
Розпочнімо з того, що відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, право особи на відшкодування є майновим правом, котре, згідно з цілями ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції, є власністю. Остання, відповідно допозиції Суду, має автономне значення, яке не обмежене правами на фізичні речій не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Власністю може бути як «наявне майно», так і активи, враховуючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні «легітимні сподівання» на їх реалізацію. «Легітимні сподівання» за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія та мають ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі «Копеський проти Словаччини»). Тобто, право на відшкодування Україною шкоди в наслідок теракту є «легітимним сподіванням», оскільки так передбачено нормою закону.
Стосовно відсутності порядку відшкодування у формі окремого законодавчого акту, то відповідно до практики ЄСПЛ, принцип верховенства права вимагає, щоб держава забезпечила правові та практичні умови для виконання законів. Якщо ж вона є пасивною щодо цього та відмовляє особам у реалізації їх прав, мотивуючи це тим, що відсутній необхідний законодавчий механізм, відбувається порушення державою ст. 1 1 Протоколу до Конвенції шляхом втручання у право особи (справи «Броніовський проти Польщі», «Будченко проти України»). Таким чином, відсутність правового механізму реалізації права особи на відшкодування шкоди завданої терактом не може бути аргументом для звільнення держави від відповідальності.
Цілком логічним та передбачуваним є апелювання держави на відсутність передбачених у її казні грошових ресурсів для здійснення відшкодувань. Однак, згідно з практикою Європейського суду, реалізація прав громадян, пов'язаних з одержанням державних виплат, не повинна залежати від наповненості держбюджету, органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (справа «Кечко проти України»). Тобто, звідки держава буде брати ресурси для відшкодування громадянам шкоди – справа її менеджменту.
Таким чином, на основі зазначених вище підходів, вироблених ЄСПЛ, слід дійти до висновку про те, що право будь-якої особи на відшкодування їй Україною шкоди, завданої терактом, не є декларативним та підлягає реалізації.
Разом з тим, як уже зазначалося, збройне протистояння має специфіку в тому, що у його результаті порушення прав осіб може відбутися не тільки через дії терористів, а й національних сил безпеки. Держава розуміє збройну агресію як надзвичайну подію, що вимагає від неї прийняття силових заходів, які є виправданими, а отже, шкода завдана потерпілим є законною. Українське законодавство, зокрема у ст. 56 Конституції, надає право тільки на відшкодування втрат, що були спричинені структурами публічної влади незаконно. Тому, на думку представників держави, у випадках «законності шкоди» її відповідальність не настає.
Пропозиції ЄСПЛ
Щодо цього Європейським судом вироблено певний масив правових позицій.
ЄСПЛ керується тим, що перелік випадків «законного заподіяння шкоди» державою досить вузький, і не завжди це поняття має використовуватися. Держава зобов'язана робити все для того, щоб у суспільстві зберігалися порядок і безпека, а у випадку їх порушення будь-ким вона зобов'язана компенсувати шкоду потерпілим виходячи тільки з факту заподіяння шкоди.
Так, наприклад, у справі «Айдер та інші проти Туреччини» розглядалася ситуація, коли спецслужби турецької держави, в умовах активного збройного протистояння, що супроводжувалося численними жертвами людей, здійснили масштабні підпали будинків, згідно з позиціями влади задля захисту від нападників. Суд проаналізував норму Конституції Туреччини аналогічну ст. 56 Конституції України та зазначив, що вона не є причиною будь-яких обмежень відповідальності держави навіть у разі надзвичайних обставин або війни. Не обов'язково повинна бути доведена провина держави. Відповідальність держави має абсолютний характер і має об'єктивну природу, засновану на теорії «соціального ризику». Таким чином, держава може бути притягнута до цивільної відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли вона визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей та власність. Дії сил безпеки Туреччини ЄСПЛ визнав як особливо значне і невиправдане втручання у право осіб на повагу до приватного і сімейного життя, права на житло, а також у право на мирне володіння своїм майном. Отже, відбулося порушення ст. 8 Конвенції та ст.1 Протоколу №1 до неї. Оскільки державою не було здійснено ретельного та ефективного розслідування тверджень заявників, нею було порушено ст. 13 Конвенції.
Взагалі, відповідно до «філософії» Суду, останнє зазначене порушення є самостійною підставою відповідальності держави за дії своїх органів та їх посадових осіб. Ця позиція набуває найвищого ступеня жорсткості у разі заподіяння смерті особам. Так, щодо випадків загибелі людей в умовах спецоперацій ЄСПЛ сформовано наступні критерії оцінки судами «якості»їх розслідування.
Застосування сили повинно бути «абсолютно неминучим», щоб позбавлення життя не вважалось порушенням Конвенції. Це вказує на необхідність керуватися більш суворими та переконливими умовами, ніж зазвичай використовуються для визначення державного втручання, яке є «необхідним у демократичному суспільстві».
Розслідування має проводитися в кожному випадку, коли через застосування сили гине людина з вини представника поліції або третьої особи (справа «ТахсінАкар проти Туреччини»). Розслідування повинне бути особливо ретельним та неупередженим.
Загалом, для того, аби розслідування вважалося ефективним потрібно щоб особи, які несуть відповідальність, і ті, хто займається розслідуванням, були незалежними. Це вимагає не тільки відсутності будь-якого ієрархічного або інституційного зв’язку, а й практичної незалежності (справа «Рамсахай та інші проти Нідерландів»)
Розслідування також має бути ефективним у визначенні, чи було виправдано застосування сили за певних обставин і щоб виявити та покарати винних. Йдеться про необхідність здійснення заходів, а не досягнення результату. Влада повинна вжити певних заходів, щоб отримати необхідні докази, пов’язані з фактами справи, в тому числі отримати свідчення, експертні дані та, у разі необхідності, провести автопсію, яка надасть повний і точний аналіз травми та об’єктивний аналіз клінічних даних, а також причину смерті (справа «Салман проти Туреччини»). У цьому контексті мається на увазі вимога оперативності та належної дбайливості (справа «Яса проти Туреччини»).
Треба зауважити, що можуть виникати перешкоди або ускладнення, які заважають просуванню розслідування в певній ситуації. Проте, швидке реагування з боку влади, стосовно розслідування справи із застосуванням сили зі смертельним наслідком, може розглядатися як важливий засіб для збереження суспільної довіри до принципу законності та уникнення будь-якої змови або допущення незаконних дій. В будь-якому разі, родичі жертви мають бути долучені до процесу розслідування, щоб захищати свої законні інтереси (справа «Гюлек проти Туреччини»).
Будь-який недолік розслідування послаблює його здатність встановити причину смерті, а отже особи, відповідальні у справі, можуть зробити висновок про його невідповідність, тобто що воно не відповідає цій правовій нормі.
Суд має відповісти на запитання, чи була запланована операція з підтримання порядку з метою скоротити, наскільки це можливо, застосування сили зі смертельним наслідком, в іншому випадку він повинен визнати порушення певних обов’язків відповідно до ст. 2 Конвенції.
Суд повинен розглянути конкретні обставини, за яких стався інцидент, а також як змінювалася ситуація. Його єдиною проблемою в цій справі є визначення питання про відповідальність правоохоронних органів за підготовку та проведення операції з підтримки порядку. Чи намагалися вони зменшити загрозу життя особи, проявити уважність та обережність, вживаючи ті чи інші заходи.
Враховуючи важливість захисту, відповідно до ст.2 Конвенції («право на життя»), суд повинен уважно розглядати випадки позбавлення життя і враховувати не лише дії співробітників сил безпеки, а й усі обставини справи, включаючи підготовку та контроль дій (справа «Мак-Канн та інші проти Сполученого Королівства»).
ЄСПЛ вважає, що слідство має охоплювати принаймні аспекти організації та управління операціями з підтримки порядку, бо він вбачає тісний зв’язок між смертельним наслідком та ситуацією. Наприклад, у справі «Джуліані та Гаджіо проти Італії» Судом було встановлено, що в під час проведення саміту лідерів країн світу у форматі «G8» відбулась спецоперація з підтримання безпеки, за якої здійснено напад радикальних маніфестантів на працівників поліції, одним з останніх було застосовано вогнепальну зброю та смертельно поранено нападника. Згідно з позицією Суду національне розслідування дало правильну відповідь щодо правомірності позбавлення життя особи, але оскільки під час його проведення здійснено ряд порушень, що не дали можливості встановити цілісну картину безпосередніх обставин застосування сили та не було охоплено аспекти організації та управління операцією, держава порушила ст.2 Конвенції в її процесуальному аспекті.
З погляду Суду, для настання зазначених вище обов’язків держави не має значення, чи насильство походило від посадових осіб держави, терористів або невстановлених осіб. При цьому потрібно мати на увазі, що відповідно до ст. 15 Конвенції від 4.11.1950 навіть війна чи інше надзвичайний стан не є підставою для порушення права на життя.
Відсутність об'єктивного й незалежного розслідування випадків убивства людей, що навіть має зовнішні ознаки законного позбавлення життя, є самостійною підставою відповідальності держави та розглядається як порушення права на життя особи.
Якщо підсумувати все вище зазначене, то слід дійти до висновку про те, що Європейський суд з прав людини своєю прецедентною практикою в достатній мірі вирішив питання належних для держави зобов’язань у випадках заподіяння особам, що перебувають під її юрисдикцією, шкоди в умовах надзвичайних ситуацій, в тому числі антитерористичної операції. Хоча в Україні відсутнє спеціальне законодавство щодо даного питання, слід виходити з наступного.
Проблема застосування Конвенції
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» українські суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Таким чином «правова пустота», спричинена відсутністю спеціального акту, який би врегулював порядок відшкодувань шкоди потерпілим від збройного конфлікту, заповнюється юридичними конструкціями ЄСПЛ, котрі підлягають застосуванню на рівні закону.
Проте, з огляду на офіційні позиції центральних органів виконавчої влади нашої країни та політико-правові процеси навколо влади судової, отримати від держави зазначене відшкодування, в рамках національної юрисдикції, нині не можливо. Єдиним виходом є формальне використання усіх національних способів юридичного захисту та подання позову до Європейського суду з прав людини проти держави Україна. При цьому, потрібно бути готовим до серйозних труднощів під час доведення обставин, що стали приводом для звернення. Зібрати на сьогодні доказовий матеріал доволі складно і єдиної правової моделі не можливо розробити, все залежить від конкретної ситуації, в якій опинилась особа. Але, досить корисною для багатьох випадків є правова позиція ЄСПЛ про те, щорозгляд справ у рамках Конвенції не завжди пов'язаний з неухильним застосуванням принципу «affirmantiincumbitprobatio» («той, хто стверджує, зобов'язаний підтвердити своє твердження»), оскільки у низці випадків тільки влада держави володіє доступом до інформації, яка може підтвердити або спростувати твердження заявника (справа «Борис Попов проти Росії»). Тобто він звільняється від доведення обставин, що може підтвердити лише влада країни. Така правова позиція, що за своїм характером є нормою права, суттєво спрощує доведення в багатьох випадках.
Нині українське громадянське суспільство в цілому живе за принципом – «не питай, що твоя країна може зробити для тебе, питай, що ти можеш зробити для своєї країни». І для багатьох громадян судитися з власною державою, коли вона знаходиться у стані кризи, є антиморальним. Це справа вибору, але важливо кожному усвідомлювати, що між ним та його країною існує двосторонній зв’язок. Попри будь-які події, держава є гарантом прав власних громадян і її очільники мають зробити все, щоб цей обов’язок виконувався. Якщо цього не відбувається, жодна обставина не може бути виправданням