Які етичні виклики стоять перед сучасними правниками та як якісна освіта сприяє утвердженню поваги до людської гідності, – про це поговорили під час онлайн-зустрічі із Мирославом Мариновичем, українським правозахисником, колишнім політв’язнем та дисидентом. Нижче публікуємо текст виступу пана Мирослава.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Спершу я хотів би пояснити, чому я, людина без правничої освіти, беруся говорити про те, якою вона має бути.
Початок мого знайомства з правовою системою СРСР припадає на 23 квітня 1977 року, коли мене, тоді 28-річного члена Української Гельсінської групи, заарештували в Києві. Слідство тривало майже рік, і наприкінці березня 1978 року мене засудили за ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація та пропаганда з метою підриву радянської влади) до 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 років заслання. В дійсності я відбув усі 7 років ув’язнення, яке проходило в 36-му таборі на Уралі, але лише 3 роки заслання в Казахстані, оскільки наприкінці березня 1987 року мене за вказівкою Горбачова спершу «помилували», а в 1991 році указом ВР України реабілітували.
Отож 10 років практичного знайомства з системою т. зв. правосуддя – це і є моя леґітимація для розмови про право і правову освіту. Я можу губитися в термінології і заплутатися в законах і нормативах, але хочу вірити, що я не помилюся в головному: сенс існування права в тому, щоб відновлювати справедливість. І якщо цієї функції правова система в якійсь країні не виконує, то значить – її там просто немає. Ба більше, якщо така правова система примножує несправедливість, то її негідні слуги самі мають постати перед судом.
Комусь із вас така філософія правосуддя може видаватися надто спрощеною. Це я легко визнаю. Але я би хотів почути аргументацію тих, хто скаже, що вона є хибною.
Нинішній виступ буде, фактично, продовженням тих думок, що їх я висловив у своїй публікації на Захід-неті під назвою «Досить виховувати вправних фальсифікаторів права». І тодішні, і теперішні мої міркування приурочені до відкриття бакалаврської програми з права у Школі права УКУ. Я запрошую нас усіх, тут зібраних, стати довкола колиски цієї програми добрими феями, щоб напророчити їй успішне майбутнє. І завдання наше якраз і полягає в тому, щоб уточнити, як це «успішне майбутнє» має виглядати.
Спершу погляньмо, у який світ приходить ота новонароджена бакалаврська програма.
Якщо сказати одним словом, то це світ без Арбітра. Система правосуддя в Україні, здається, успадкувала всі пороки з часів комуністичного ладу і залишається системою кривосуддя. Я добре усвідомлюю, що цей висновок може бути несправедливим щодо тих правників, які намагаються бути відповідальними і діяти чесно. Проте вони сьогодні винятки з правила – а мають бути правилом. Тобто ситуація у нас перевернута догори ногами, і треба навіть дивуватися, що в цих умовах деградованого правосуддя суспільство ще якось тримається купи.
Я не описую детальніше всі пороки нашої судової системи – врешті-решт, на них ми натрапляємо в медіях мало не щодня. В Україні міняються президенти й уряди, але незмінною залишається практика «вибіркового правосуддя» й «політичної доцільності», нестерпної корупції та використання інструментів правосуддя задля зведення політичних порахунків.
На Першому інвестиційному форумі в Маріуполі Президент Зеленський пообіцяв: «Я особисто обіцяю персональний захист кожному інвестору». Давно вже я не відчував такого сорому, як тоді, коли почув про ці слова. Справа Президента – бути гарантом Конституції і верховенства права в країні, а не ганятися за кожним інвестором, захищаючи його від розбою знахабнілих службовців.
В державі множаться контролюючі та слідчі органи, але щоразу з’являється потреба створити ще один, який би стежив за ними всіма. Бо всіх їх роз’їдають зсередини невидимі терміти безпринципності. А відомо ж, що термітне дерево зовні виглядає здоровим, а насправді всередині – зовсім гниле.
Коротше кажучи, всі розуміють, що таку систему треба міняти, але ніхто не розуміє, як. Майдани один за одним висовують вимогу змінити її, але «віз і нині там».
Отож, задаймося запитанням: чому нам досі не вдавалося і як можна змінити цю систему?
Якось в інтернеті я надибав на мудре правило Котарбінського: «Кожна добра справа, що задумується в межах порочної системи, рано чи пізно цією системою нейтралізується». Це правило виходить із законів структуралізму: кожен новий елемент, що привноситься в систему, нею або підлаштовується під її правила, або виштовхується назовні. Для того, щоб якийсь елемент міг радикально змінити систему, він має бути системотворчим.
Це правило чудово спрацювало в житті Левка Лук’яненка. Він починав із віри, що, увійшовши в радянську правову систему, хибність якої він усвідомлював, він зможе змінити її. Спершу система його виштовхнула, засудивши до смертної кари за спробу обґрунтувати можливість виходу України зі складу Союзу – згодом смертну кару йому було замінено на 15-річне ув’язнення. А через багато років саме Лук’яненко, якого разом із групою дисидентів було обрано до Верховної Ради, уклав один із проєктів Декларації про державну незалежність України.
Отже, порочну систему може подолати лише системотворчий елемент, який має три найважливіші ознаки:
(1) має чітку візію того, що треба міняти,
(2) об’єднує довкола себе солідарну групу людей, які стоять на правильній ціннісній платформі й мають волю нести ці зміни,
і (3) готові жертвувати своїми особистими інтересами задля впровадження цих змін.
Нічого невідомого тут нема: це чудо самооновлення відбувалося на очах людства не раз. З’являється критична маса людей, яким набридає жити в цьому задушливому зашморгу, і вони задають нові правила співжиття.
Мені цікаво зараз спостерігати за Русланом Рябошапкою. Звичайно, мені, неюристу, несила оцінити, наскільки перспективною була його реформа прокуратури. Можу лише сказати, що оскільки система його виштовхнула, то його спроби були для неї небезпечними. Тепер, як виглядає, на нього чекатиме помста системи, яку я побажаю йому стійко витримати. Але при цьому для мене дуже багато означають його слова, сказані в недавньому інтерв’ю на НВ про те, що він із колегами «зараз працює над створенням нашої експертної платформи».
Отже, дай, Боже, щоб у цій групі спрацювали всі три згадані вище чинники, які потрібні для успішного створення системотворчого елемента: наявність чіткої візії того, що слід змінити; наявність солідарної групи людей, які стоять на правильній ціннісній платформі й мають волю нести ці зміни, і готовність цієї групи пожертвувати своїми особистими інтересами задля впровадження цих змін.
Тут кожен аспект важливий. Одна людина не спроможна змінити систему – це може зробити лише критична маса пасіонаріїв. Проте навіть ціла група людей, якщо вони не будуть солідарними, не досягне успіху. Два приклади: дисиденти і активісти Майдану.
Ідемо далі. Всі ці пасіонарії мають бути об’єднані на правильній ціннісній платформі. Адже можна уявити собі й варіант корупційної змови: солідарність ніби присутня, але вона – злочинна.
Потрібна також сконсолідована візія і вміння розрізнити головне від другорядного. Уявляти собі, ось прийду в систему і розберуся, що там треба міняти, може бути запізно, а тому погибельно. Якщо дозволите, я поясню цю думку не на правничому, а на біологічному прикладі. Теорія еволюції добре пояснює адаптацію біологічного виду до довкілля, але пасує перед поясненням того, як утворюється новий вид. Є лише пояснення, що перші носії нового виду з’являються уже з готовим пакетом потрібних ознак.
Гадаю, паралель ви зрозуміли: реформатори правничої системи мають прийти уже з готовим пакетом взаємодоповнювальних реформ. Бо лише комплексна «мутація» правової системи може принести бажаний успіх.
І нарешті ці пасіонарні реформатори мають уміти жертвувати собою і не жаліти за тим, що вони втратили. Плисти проти течії вимагає чимало поту і крові. Але хай це не лякає тих, хто вірить у силу людського духа. Чимало моїх друзів-політв’язнів не лише не жалкували, що посвятилися боротьбі, а навпаки – дякували Богові, що зважилися ступити на цей шлях.
Усі ці перелічені якості можуть проявити сьогодні дві суспільні сили. По-перше, це консолідована сила тих діючих правників, яким справді набридло ганьбити свою честь. По-друге, нові кадри має підготувати правильна правнича освіта.
Тому, на завершення свого слова, я ще раз висловлю своє захоплення з приводу того, що і директор Школи права УКУ Іван Городиський, і керівник бакалаврської програми Світлана Хилюк виявляють правильне «розуміння професійної етики правника, католицького соціального вчення, верховенства права та прав людини», чітке «розуміння правничої професії як інструменту для досягнення спільного блага».
Повторюсь: лише спираючись на два крила – високий професіоналізм і вірність цінностям – зможе птах добротної правничої освіти в Україні злетіти і впевнено ширяти у висотах. Лише так зможемо відновити в суспільстві справедливий лад, і запорукою цього є слова з Приповістей Соломонових: «Справедливість підносить народ угору, а беззаконня – сором народів» (Прип. 14:34).