Ст. 25 Закону України «Про запобігання корупції» (далі — Закон) визначено обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності для осіб, зазначених у п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 25 Закону, таким особам заборонено займатися іншою оплачуваною (крім викладацької, наукової та творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики зі спорту) або підприємницькою діяльністю, якщо інше не передбачено Конституцією або законами України.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 25 Закону, зазначеним особам також заборонено входити до складу правління, інших виконавчих чи контрольних органів, наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку (крім випадків, коли особи здійснюють функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі чи територіальній громаді, та представляють інтереси держави чи територіальної громади в раді (спостережній раді), ревізійній комісії господарської організації), якщо інше не передбачено Конституцією або законами України.
Винятки із правил
Необхідно звернути увагу на винятки, які містить зазначена стаття для деяких суб'єктів, на яких вона поширюється. Зокрема, не заборонено сумісництво та суміщення з іншими видами діяльності депутатам Верховної Ради Автономної Республіки Крим та депутатам місцевих рад, які не здійснюють свої повноваження у відповідній раді на постійній основі, а також присяжним.
Згідно з вимогами Закону України «Про статус народного депутата України», такими незабороненими видами іншої оплачуваної діяльності як викладацька, наукова, творча та медична практика народні депутати України можуть займатися виключно у вільний від виконання обов'язків народного депутата час. До того ж члени Кабінету Міністрів України не можуть суміщати свою службову діяльність з іншою роботою (крім викладацької, наукової та творчої) у позаробочий час.
Сутність обмеження стосовно заборони зайняття іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю полягає в тому, що особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, отримуючи заробітну плату з бюджетних коштів, не може займатися будь-яким іншим видом діяльності, за здійснення якої передбачено оплату (винагороду), не пов'язану з виконанням такою особою своїх службових повноважень. Необхідно звернути увагу, що заборона полягає не лише в отриманні особою оплати (винагороди) за результатами зайняття нею іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю, але й безпосередньо у зайнятті такою діяльністю, навіть якщо оплату (винагороду) особа не отримуватиме або відмовиться від її отримання.
Для прикладу, особа, яка є державним службовцем, одночасно обіймає одну з посад (не пов'язана з викладацькою, науковою та творчою діяльністю, а також з медичною практикою, інструкторською та суддівською практикою зі спорту) в організації, що не має на меті одержання прибутку. Проте за цією посадою, згідно з установчими документами такої організації, особі передбачається оплата її діяльності. У такому випадку особа порушує вимоги п. 1 ч. 1 ст. 25 Закону. Також це стосується будь-якого безпосереднього зайняття особою іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю.
Поширеним є питання щодо можливого порушення особою вимог п. 1 ч. 1 ст. 25 Закону у разі отримання прибутку від розпорядження власним майном (здача власного майна в оренду, отримання особою доходів у вигляді роялті, дивідендів, страхових виплат і відшкодувань тощо). У зв'язку з цим необхідно зазначити, що ст. 319 Цивільного кодексу України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. У цій статті також зазначено, що держава не втручається у здійснення власником права власності. Таким чином, нормами чинного законодавства України не встановлені обмеження для осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, щодо розпорядження своїм майном.
Стосовно обмежень, визначених у п. 2 ч. 1 ст. 25 Закону, необхідно зауважити, що згідно з положеннями ст. 57 Господарського кодексу України, в установчих документах має бути зазначений склад і компетенція органів управління суб'єкта господарювання. Зокрема, статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про органи управління та контролю, їх компетенцію, інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Тобто склад правління, інших виконавчих чи контрольних органів, наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку, визначається установчими документами суб'єкта господарювання.
Прогалини
Варто звернути увагу, що законодавством не визначено поняття, що чітко відносить підприємства або організації до таких, які мають на меті одержання прибутку. Відповідно до положень ст. 3 Господарського кодексу України, господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом. Також господарська діяльність може здійснюватися без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
Згідно з положеннями Цивільного кодексу України, товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи. Непідприємницькими товариствами вважаються товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.
Відповідно до положень п. 133.4.1 ст. 133 Податкового кодексу України, неприбутковим підприємством, установою та організацією є підприємство, установа та організація, що одночасно відповідає таким вимогам:
- утворена та зареєстрована в порядку, визначеному законом, що регулює діяльність відповідної неприбуткової організації;
- установчі документи якої (або установчі документи організації вищого рівня, на підставі яких діє неприбуткова організація відповідно до закону) містять заборону розподілу отриманих доходів (прибутків) або їх частини серед засновників (учасників), членів такої організації, працівників (крім оплати їхньої праці, нарахування єдиного соціального внеску), членів органів управління та інших пов'язаних з ними осіб;
- установчі документи якої (або установчі документи організації вищого рівня, на підставі яких діє неприбуткова організація відповідно до закону) передбачають передачу активів одній чи кільком неприбутковим організаціям відповідного виду або зарахування до доходу бюджету у разі припинення юридичної особи (в результаті її ліквідації, злиття, поділу, приєднання або перетворення);
- внесена контролюючим органом до Реєстру неприбуткових установ та організацій.
Аналізуючи зазначені положення законодавства та враховуючи відсутність поняття, що характеризує ознаки прибутковості підприємства, організації, можна зробити висновок, що в тому випадку, якщо установчими документами підприємства, організації передбачено одержання прибутку, а також подальший його розподіл між учасниками, їх варто вважати такими, що мають на меті одержання прибутку. Водночас приналежність юридичної особи до господарських товариств завжди вказуватиме на мету її діяльності — одержання прибутку та його подальший розподіл між учасниками, навіть якщо це не буде прямо передбачено її установчими документами.