Питання визначення підстав та розміру нарахування моральної шкоди завжди було актуальним в правозастосовній практиці. Вказане в першу чергу обумовлено універсальним характером даного правового інституту, притаманного кожному із видів судочинства, а також чи не найширшим рівнем судової дискреції при визначенні розміру компенсації спричиненої моральної шкоди.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У даній статті увагу буде приділено генезису поглядів щодо підстав стягнення моральної шкоди та сфери застосування вказаного вище компенсаційного заходу. Зокрема, концептуальні основи відповідного правового інституту в цивільному законодавстві вперше були втілені в Законі України «Про внесення змін і доповнень до законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій». Вказаним законом внесені зміни до Цивільного кодексу Української УРСР, зокрема, в ст. 6 введено поняття «компенсації моральної шкоди», як способу захисту права. Також кодекс доповнений ст. 440-1 «відшкодування моральної шкоди».
Особливістю вказаних вище правових норм є те, що законодавцем не було розкрито перелік нормативних підстав для відшкодування моральної шкоди, акцент зроблено на суб’єктах відшкодування шкоди та зазначено про існування презумпції винуватості особи, яка заподіяла шкоду.
Відсутність нормативно визначених підстав для відшкодування моральної шкоди, враховуючи принцип диспозитивності, давала можливість розповсюджувати дію відповідних правових норм на деліктні, договірні і навіть кондикційні зобов’язання. Натомість, на рівні існуючої на той час судової практики був напрацьованим підхід обмеженого тлумачення правових норм, що регулюють стягнення моральної шкоди. Зокрема, в п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» фактично введено підхід обов’язкової нормативної підстави для відшкодування моральної шкоди.
Так, висловлена позиція, що право на відшкодування моральної шкоди виникає виключно у випадках, передбачених Конституцією України та Законами України.
З урахуванням вказаної вище правової позиції, суди відмовляли у стягнені моральної шкоди у випадку, коли право на її відшкодування не було безпосередньо передбачено законодавчими актами. Як приклад відповідної правової позиції, можливо навести рішення Верховного Суду України від 28 листопада 2007 р. по справі №6-6629св07.
З прийняттям Цивільного кодексу України позиція не змінилася, не зважаючи на те, що конструкція ст. 23 ЦК України передбачає перелік нормативних підстав для відшкодування моральної шкоди і не відносить вказаний вище спосіб захисту права виключно до сфери деліктних відносин.
Юридично значимим у даному випадку є наявність обставин, з якими законодавець пов’язує можливість відшкодування моральної шкоди – наявність фізичного болю, страждань, спричинених ушкодженням здоров’я та каліцтвом, душевних страждань, спричинених протиправною поведінкою чи знищенням майна та ін.
Вказані обставини можуть існувати також у межах договірного чи кондикційного правовідношення. Однак суди продовжували застосувати не системне чи буквальне тлумачення вказаної правової норми, а використовували обмежене тлумачення, імплементуючи в правозастосовну практику позицію щодо необхідності існування попередньо визначеної нормативної підстави для можливості прийняття рішення щодо стягнення моральної шкоди.
Щоправда, наприкінці 90-х років та в період прийняття Цивільного кодексу України відчутним став вплив принципу свободи договору та концептуально переосмислена можливість сторін зобов’язання передбачити право на відшкодування моральної шкоди у випадку його порушення чи неналежного виконання. Тобто, сторони зобов’язання могли попередньо узгодити можливість стягнення моральної шкоди у випадках, визначених договором.
Поступово вказаний підхід був запровадженим і в судовій практиці. Про можливість передбачити договором право на відшкодування моральної шкоди вказується в багатьох рішеннях Верховного Суду України того періоду. Для прикладу, можливо навести Ухвалу Верховного Суду України від 19 липня 2006 р. по справі №6-10079кс04.
Таким чином, не відступаючи від правової позиції, висловленої в п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», на рівні судової практики були напрацьовані певні уточнення та визначено два випадки, коли допускається можливість відшкодування моральної шкоди – коли право на її відшкодування передбачено законом або договором. Такий підхід існує до сьогодення, проте були випадки, коли в судових рішеннях допускалося стягнення моральної шкоди в договірних відносинах без попередньої домовленості сторін про право на відшкодування моральної шкоди.
Дані справи були пов’язані з відповідальністю за договорами міжнародного повітряного перевезення пасажирів і стосувалися спроби розширеного тлумачення міжнародно-правових актів у цій сфері. Зокрема, використання в міжнародних актах поняття «права на відшкодування шкоди», без конкретизації її виду, на думку деяких суддів, давало право на стягнення як майнової, так і не майнової (моральної) шкоди. Для прикладу, можливо навести Постанову Верховного Суду від 16 жовтня 2019 р. по справі №753/2229/16-ц.
Натомість вказане вище судове рішення не свідчить про зміну парадигми, а, скоріше, є одиничним прикладом розширеного тлумачення поняття «шкоди», вжитого у міжнародному правовому акті, що в цілому відповідає концепції нормативної обумовленості права на відшкодування моральної шкоди. Тим паче, що є протилежні за змістом судові рішення суду касаційної інстанції, де використання поняття «шкоди» ототожнено виключно з майновою шкодою. Для прикладу, можливо навести Постанову Верховного Суду від 30 січня 2018 р. по справі №175/4013/14.
В подальшому, не зважаючи на певні концептуальні зміни, означений вище підхід був підтриманий і суддями Великої Палати Верховного Суду, що підтверджується змістом Постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 р. по справі №761/26293/16-ц.
Зокрема, у вказаній вище постанові зазначено, що стягнення моральної шкоди можливе лише у випадках, передбачених законом чи договором.
Разом із тим, вказана вище парадигма сприйняття підстав для відшкодування моральної шкоди досить часто піддалася виправданій критиці в наукових колах та серед практикуючих юристів.
На думку багатьох дослідників, деякі порушення в сфері договірних зобов’язань мають фактичні наслідки, що за ступенем тяжкості можуть бути рівнозначними або навіть перевищувати ступінь тяжкості наслідків, спричинених позадоговірним правопорушенням, проте в першому випадку потерпіла особа, маючи статус кредитора, не отримує адекватної компенсації і позбавлена можливості стягнути моральну шкоду.
З такою позицією важко не погодитися. Для прикладу, можливо навести ситуації, коли при виконанні договірних зобов’язань особа, учасник правовідношення, отримує травму, каліцтво, інше ушкодження здоров’я чи майна, що очевидно свідчить про наявність передбачених ст. 23 Цивільного кодексу України підстав для відшкодування моральної шкоди, проте можливість її відшкодування відсутня, оскільки відповідне право попередньо не будо передбачено умовами договору.
Обмеження права на компенсацію моральної шкоди повинні мати легітимну мету та бути необхідним в демократичному суспільстві, тобто пропорційними. Інакше кажучи, зміст спірних правовідносин сторін у межах договірного зобов’язання повинен мати принципові відмінності, порівняно з деліктними правовідносинами, в яких право на отримання моральної шкоди прямо випливає з приписів ст. 1167 ЦК України.
Однак змістовного обґрунтування для існування відповідних обмежень на даний момент не наведено і усталений підхід для відшкодування моральної шкоди мав очевидно дискримінаційний характер для учасників договірних відносин.
Критичній оцінці в даному випадку підлягають і посилання про можливість встановлення права на відшкодування моральної шкоди для сторони договірного зобов’язання виключно у спосіб передбачення такого права положеннями договору.
На мою думку, тут закладена системна помилка, оскільки за наявності передбачених в Цивільному кодексі України підстав для відшкодування моральної шкоди, сторони договору, з урахування повного розуміння існуючих ризиків укладення та виконання договору, можуть передбачити в договорі не право на відшкодування моральної шкоди, а навпаки, відсутність права на відшкодування моральної шкоди внаслідок порушення зобов’язання.
Саме в такому аспекті, з урахуванням принципу диспозитивності в договірних відносинах, можливо відступити від передбаченого Цивільним кодексом України загального права на відшкодування моральної шкоди і по-іншому урегулювати правовідносини сторін договору.
Отже, позиція щодо універсального характеру права на відшкодування моральної шкоди є змістовною та обґрунтованою та повинна бути прийнята, як базова, в правозастосовній практиці. Інше свідчитиме про невиправдано обмежене тлумачення приписів ст. 23 Цивільного кодексу України і не забезпечуватиме право на ефективний захист особи.
Відповідна позиція сприймається єдино вірною і деякими суддями Верховного Суду, зокрема, на даний момент цивільна справа №216/3521/16-ц, предметом в якій є стягнення моральної шкоди в договірних відносинах, передана колегією суддів другою судової палати касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на необхідність відступлення від висновків, викладених у наведеній вище постанові від 20 березня 2019 р. по справі №761/26293/16-ц.
Правовим обґрунтуванням для передачі справи на розгляд Великої Палата Верховного Суду є посилання колегії суддів Верховного Суду про недопустимість обмежувального застосування приписів ст. 23 Цивільного кодексу України виключно сферою деліктних правовідносин, що не забезпечує повноти та ефективності захисту прав особи.
Вказана справа прийнята до провадження Великою Палатою Верховного Суду.
Маю надію, що раніше запропонований підхід до визначення сфери застосування приписів ст. 23 Цивільного кодексу України буде зміненим, що забезпечить повноту та ефективність судового захисту прав особи у розумінні ст. 13 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та ст. 55 Конституції України.
Також потрібно констатувати, що, розуміючи необхідність ефективного захисту прав особи в договірних правовідносинах, деякі судді Верховного Суду на даний момент послідовно застосовують розширене тлумачення приписів ст. 23 Цивільного кодексу України і приймають рішення про стягнення моральної шкоди в договірних правовідносинах. Зокрема, для прикладу може бути наведена Постанова Верховного Суду від 10 квітня 2020 р. по справі №522/8676/15-ц.