Історія вчить лише тому, що вона нічому не вчить
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Г.Гегель
Прихильники тези «помирити Україну з Росією за будь-яку ціну» критично і подекуди навіть іронічно ставляться до сподівань України на західну допомогу в захисті національних інтересів України. У зв’язку з цим вони іронізують, а нерідко і зловтішаються негативними для України змінами міжнародної ситуації кінця 2016 р. – початку 2017 р. (насамперед, ізоляціоністськими гаслами нової адміністрації США). Водночас необхідно чітко розуміти просту істину, що з юридичної та історичної позиції США зобов’язані не просто підтримувати Україну, а й забезпечувати її безпеку, до того ж це відповідає національним інтересам США.
В контексті історичних паралелей варто пригадати, що відчайдушну боротьбу проти популярного в США ізоляціонізму вимушений був вести Президент США Ф.Д. Рузвельт у період Другої світової війни. Так, 29.12.1940 р. Президент США виступив з радіозверненням до народу США на тему військової загрози щодо США та допомоги країнам-жертвам фашистської агресії (джерело: Беседы у камина: О кризисе, олигархах и войне. – М., «Алгоритм», 2012, с. 158-171; переклад на українську автора, підкреслення нижче автора). Своє звернення Президент розпочав наголосивши, що «ця «бесіда біля каміна» буде не про війну, розмова піде про національну безпеку…».
Ситуація, в якій було проголошене зазначене звернення, мала загрозливий для США характер, адже напередодні (27.09.1940 р.) Німеччина, Італія та Японія підписали Троїстий пакт про розмежування зон впливу при встановленні «нового порядку» та військової взаємодопомоги (створений союз країн «Осі»). Президент Ф.Д. Рузвельт вбачав у цьому союзі смертельну загрозу своїй країні.
«Давайте не будемо більше закривати очі на той безперечний факт, що сили зла, які підточували, розкладали зсередини та губили до нас багато країн, вже переступили наш поріг. Вашому уряду відомо багато чого про провідників зла, ми кожен день займаємося тим, що викурюємо їх з нір... І серед американських громадян, причому таких, що займають високе положення, є ті, хто в більшості випадків, по недомислу, грає на руку ворожим агентам… Об'єктивно ці громадяни виконують саме ту роботу, яку диктатори хотіли б провести в Сполучених Штатах. Ці люди не тільки вважають, що ми можемо врятувати свою шкуру, якщо закриємо очі на долю інших країн. Деякі з них йдуть набагато далі. Вони кажуть, що ми можемо і повинні стати друзями та партнерами держав Осі. Дехто навіть пропонує нам відтворити у себе диктаторські порядки. Однак американці на це нездатні й ніколи цього не зроблять», – стверджував Ф.Д. Рузвельт.
Президент США вважав, що ризик війни з країнами-агресорами не може бути знижений шляхом їх умиротворення. «Досвід останніх двох років незаперечно показує, що жодна країна не може умиротворити нацистів. Від того, що ви будете погладжувати тигра, він не перетвориться на кошеня. Не можна умиротворити безжального звіра. Не можна вмовити запальну бомбу. Ми вже знаємо, що країна може досягти миру з нацистами лише ціною повної капітуляції», – зазначив Ф.Д. Рузвельт. Не може бути довговічного миру між диктаторським правлінням і демократією, між філософією фашистів і демократів.
Президент Ф.Д. Рузвельт наголошує на тому, що народам Європи, які сьогодні борються за свою свободу проти фашистської навали, конче необхідна допомога США. І вона буде надана. «Захисникам демократії, борцям на передовій ми повинні посилати кожну тонну, кожну унцію військового спорядження та припасів, якими тільки зможемо поділитися», – говорив Президент.
При цьому у зверненні Ф.Д. Рузвельт зазначив, що допомагаючи Великобританії, яка протистоїть гітлерівській навалі, США допомагають не тільки і навіть не стільки Великобританії, скільки дбають про власну безпеку. «Загроза втягування у війну для нас буде набагато меншою, якщо сьогодні ми зробимо все можливе, щоб підтримати народ, що захищається від агресії з боку країн Осі, ніж у випадку, якщо ми мовчазно погодимося з їхньою поразкою та перемогою агресорів і будемо чекати, коли настане наша черга стати об'єктом нападу», – висловив свою думку Президент.
За словами Ф.Д. Рузвельта, океани вже не є тією перепоною, як за часів парусних суден. При цьому він наголошує: «Народи Європи, які сьогодні борються за свою свободу, не чекають, що ми будемо воювати замість них. Вони просять у нас засобів ведення війни – літаків, танків, гармат, вантажних суден, що дозволять їм відстояти свою свободу та нашу безпеку. Без жодного сумніву, ми повинні забезпечити їх усім необхідним (у достатній кількості та без зволікання), щоб уберегти себе і своїх дітей від лиха та страждань, які сьогодні доводиться відчувати народам, що воюють».
Якщо забути про дату виголошення цього звернення, то можна уявити, що Президент говорить про наші часи. Тільки замість «Осі» доречно вставити у текст «Росію». Підкреслимо, що допомогу народам Європи Ф.Д. Рузвельт пов’язує саме з «нашою» (США) безпекою, щоб уберегти «себе і своїх дітей» від жахів війни.
Зазначимо, що Президент США на той період негативно оцінював роль СРСР, який допомагав нацистам: «Ми не більше порушимо свій нейтралітет, як його порушують Швеція, Росія та інші сусідні з Німеччиною країни, які щодня відправляють до Німеччини сталь, руду, нафту та іншу стратегічну сировину».
США та безпека у Європі
Враховуючи уроки Другої світової війни, США беруть активну участь у створенні системи колективної безпеки для Європи. Так, 04.04.1949 р. у Вашингтоні був укладений Північноатлантичний договір, який тоді підписали США, Канада, Ісландія, Великобританія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Норвегія, Данія, Італія та Португалія. Ключовою у цьому Договорі є ст. 5, відповідно до якої сторони Договору погодилися, що збройний напад на одну або кількох з них в Європі чи у Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх. Відповідно, вони домовляються, що у разі здійснення такого нападу кожна з них, реалізуючи своє законне право на індивідуальну чи колективну самооборону, надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, а також одразу здійснить (індивідуально чи спільно з іншими Сторонами) такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення та збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні.
Цей Договір укладався в умовах агресивних намірів СРСР. Звичайно, не Данія чи Португалія мали намір захищати США, а саме США мали намір захищати європейських партнерів.
Іншим значущим актом у сфері європейської безпеки став Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ, Гельсінкі, 01.08.1975 р.). З-поміж інших країн цей Акт підписали Канада та США – зовсім не європейські держави. СРСР також був серед підписантів цього Акту. Головною метою Акту, названою першою у переліку цілей, Сторони назвали сприяння поліпшенню відносин між ними та забезпечення умов, у яких їхні народи можуть жити у стані справжнього і тривалого миру, будучи огородженими від будь-якої загрози або замаху на їхню безпеку.
Серед основних безпекових принципів Акту визнані наступні: суверенна рівність, повага прав, притаманних суверенітету, незастосування сили або загрози силою, непорушність кордонів, територіальна цілісність держав та деякі інші. Зокрема, в контексті незастосування сили або загрози силою Держави-учасники зобов’язалися утримуватися (як у взаємних, так і в міжнародних відносинах) від застосування сили або погрози силою проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави, а також будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Об'єднаних Націй та з цією Декларацією. Жодні міркування не можуть використовуватися для того, щоб обґрунтовувати звернення до загрози силою або до її застосування в порушення цього принципу. Відповідно, держави-учасники утримуватимуться від будь-яких дій, що становлять загрозу силою або пряме чи непряме застосування сили проти іншої держави-учасниці. Так само вони утримуватимуться від будь-яких проявів сили з метою примусу іншої держави-учасниці до відмови від повного здійснення його суверенних прав. Також вони утримуватимуться у взаємних відносинах від будь-яких актів репресалій за допомогою сили.
В контексті територіальної цілісності Держави-учасники зобов’язалися поважати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць. З огляду на зазначене, вони утримуватимуться від будь-яких дій проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави-учасниці, зокрема від будь-яких дій, що становлять застосування сили або загрозу силою. Держави-учасниці однаково утримуватимуться від того, щоб перетворювати територію одна одної в об'єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбання за допомогою таких заходів чи загрози їх здійснення. Жодна окупація або придбання такого виду не визнаватиметься законною.
Отже, з юридичної позиції є очевидним, що визнання та підтримка територіальної цілісності держав іншими державами не є заслугою таких держав. Це юридичний обов’язок відповідно до принципів міжнародного права. Аналогічно «жодні міркування не можуть використовуватися для того, щоб обґрунтовувати звернення до загрози силою або до її застосування», тобто фантазії із «захисту» російськомовного населення (якому нічого не загрожує), підтримки чи захисту «референдуму» (до того ж незаконного) не можуть бути виправданням будь-якого порушення суверенітету та територіальної цілісності України. Визнання і підтримка цих принципів з боку США та інших Держав-учасниць не є милістю чи заслугою. Це прямий обов’язок!
США та безпека для України
Безпека для України має принципово особливий характер, оскільки вона отримала «персональні» гарантії від ядерного клубу країн. Насамперед, мова йде про Меморандум (від 05.12.1994 р., Будапештський Меморандум) про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (далі – ДНЯЗ). Особливість Будапештського Меморандуму полягає в тому, що ядерні держави – США, Великобританія, РФ – «вітаючи приєднання України до ДНЯЗ як держави, що не володіє ядерною зброєю, беручи до уваги зобов'язання України ліквідувати всю ядерну зброю, яка знаходиться на її території, у визначений період часу», надали конкретно Україні гарантії дотримання стосовно неї принципів Заключного акта НБСЄ щодо поваги незалежності й суверенітету та кордонів України (п. 1 Меморандуму).
Окремо зазначається, що жодна зброя цих країн ніколи не буде використовуватися проти України (п. 2 Меморандуму). Останній пункт, вочевидь, порушила РФ, а гарантійні зобов’язання фактично не виконали інші гаранти – США та Великобританія. Тобто підтримувати Україну та відновлювати її територіальну цілісність не є доброю волею цих країн, це їхнє зобов’язання перед Україною. Крім того, в Меморандумі ядерні держави – США, Великобританія, РФ – підтверджують Україні свої зобов'язання згідно з принципами Заключного акта НБСЄ утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги. Звичайно, це аж ніяк не в’яжеться з різноманітними «блокадами», які організовує РФ, наприклад, щодо українського транзиту.
Український професор-міжнародник О.О. Мережко зазначає: «Про Будапештський Меморандум настільки міцно забули, що це викликає подив. Таке враження, що цього Меморандуму взагалі не було. Українська дипломатія, замість того щоб денно і нощно нагадувати державам-гарантам про їхні зобов'язання за Будапештським Меморандумом, теж дивним чином мовчить, наче також забула про його існування... Якби зовнішню політику України проводили не пораженці, тоді б вони кожен день ставили державам-гарантам питання про те, коли саме вони мають намір виконати свої зобов'язання, коли відновлять нашу територіальну цілісність».
Посилання у Будапештському Меморандумі на Акт НБСЄ означає, серед іншого, що положення цього Акту поширюється і безпосередньо на Україну, хоча остання не підписувала цей Акт.
При цьому варто зазначити, що з Будапештським Меморандумом пов’язане приєднання України не лише до ДНЯЗ, але й до Договору між СРСР і США про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (далі – СНО). Так, не сьогодні незаслужено забуто, що 23.05.1992 р. Білорусь, Казахстан, РФ, Україна та Сполучені Штати Америки підписали Протокол до Договору між СРСР і США про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (Лісабонський протокол). Згідно з цим протоколом Білорусь, Казахстан, РФ, Україна як правонаступники СРСР погодилися щодо рівного й послідовного застосування передбачених у Договорі положень про контроль на всій території Білорусі, Казахстану, РФ та України, а також для розподілу витрат.
«Рівне й послідовне» застосування вказаних норм не означало на той момент будь-яких переваг для інших сторін Протоколу (наприклад, РФ). Щоправда, до протоколу була включена ст. 5, відповідно до якої Білорусь, Казахстан та Україна приєднуються у найкоротший термін до ДНЯЗ як держави-учасники, що не володіють ядерною зброєю, і негайно приймають всі необхідні дії з цією метою відповідно до їхньої конституційної практики. США отримували право контролю за діями відповідних держав-правонаступниць СРСР.
Крім того, 14.01.1994 р. у Москві була складена Тристороння заява Президентів України, США та Росії, згідно з якою Президенти Б. Клінтон і Б. Єльцин поінформували Президента Л. Кравчука, що США та Росія готові надати Україні гарантії безпеки. Зокрема, як тільки Договір про СНО-1 набере чинності, а Україна стане учасником ДНЯЗ як держава, що не володіє ядерною зброєю, США і Росія:
- підтвердять Україні свої зобов'язання, відповідно до принципів Заключного Акта НБСЄ, поважати незалежність і суверенітет та кордони держав-учасниць НБСЄ, а також підтвердять свої зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, та що жодна їхня зброя ніколи не буде використовуватися, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином, згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй;
- підтвердять Україні свої зобов'язання, відповідно до принципів Заключного Акта НБСЄ, утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити власним інтересам здійснення іншою державою-учасницею НБСЄ прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги.
В цілому, зазначені положення відповідають Будапештському Меморандуму.
Припустимо, ми звикли, що гарантії Росії не вартують папера, на якому вони написані. Однак чи повинні ми так само ставитися до гарантій з боку США?
Зокрема, тодішній Президент України Л.М. Кравчук вважає, що саме США були найбільше зацікавлені в ліквідації ядерної зброї, що знаходилася в Україні, оскільки вона була спрямована на США (http://ukraina.ru/opinions/20141205/1011392136.html). При цьому наступну поведінку західних гарантів Л.М. Кравчук вважає обманом: «Обіцяли? Обдурили Україну фактично? Обдурили, я особисто відчуваю себе обдуреним. Ми здали ядерну зброю, а сьогодні вони дискутують, чи давати Україні гвинтівку» (https://ru.tsn.ua/politika/kravchuk-chuvstvuet-sebya-obmanutym-iz-za-budapeshtskogo-memoranduma-399080.html).
Варто зазначити, що при ратифікації Договору між СРСР і США про скорочення та обмеження СНО і Лісабонського Протоколу до нього Верховна Рада України (далі – ВРУ) у Постанові від 18.11.1993 р. №3624-XII зробила застереження, що ратифікує Лісабонський Протокол без ст. 5, тобто у цьому документі ВРУ не визнала без’ядерний статус України. Водночас у п. 11 Постанови ВРУ рекомендувала Президенту України та Уряду України провести переговори з відповідними державами та міжнародними організаціями, зокрема, щодо міжнародних гарантій національної безпеки України. Зазначалося, що Україна здійснить обмін ратифікаційними грамотами лише після виконання умов, викладених у п. 11.
У Постанові ВРУ від 03.02.1994 р. №3919-XII, «беручи до уваги конкретні заходи, вжиті Президентом та Урядом України щодо виконання положень Постанови ВРУ від 18.11.1993 р., зустрічні кроки з боку США та Росії», вирішено зняти застереження щодо ст. 5 Лісабонського Протоколу. Серед таких заходів у Постанові ВРУ вказані наступні: результати зустрічі Президентів України, США і РФ у Москві 14.01.1994 р., підписана ними Тристороння заява та Додаток до неї; отримання Україною підтвердження з боку Президентів США та РФ їхньої готовності надати Україні гарантії національної безпеки після набрання чинності Договором про СНО-1 та приєднання України до ДНЯЗ як держави, що не володіє ядерною зброєю; зобов'язання з боку США, РФ та Великої Британії щодо України поважати незалежність, суверенітет та кордони, утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності або політичної незалежності, утримуватися від економічного тиску та враховуючи зобов'язання не використовувати проти України жодної зброї; отримання Україною підтвердження з боку Президентів США та РФ, що відносини між ними будуватимуться на засадах поваги до незалежності, суверенітету й територіальної цілісності кожної держави, а також на підтвердження їхньої готовності до надання допомоги у створенні в Україні ефективної ринкової економіки та ін.
Нарешті, Закон України «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 01.07.1968 р.» (ЗУ від 16.11.1994 р. №248/94-ВР) містить такі важливі застереження:
1. Положення Договору не охоплюють повною мірою унікальної ситуації, що склалася внаслідок розпаду ядерної держави – СРСР.
4. Загроза силою чи її використання проти територіальної цілісності та недоторканності кордонів або політичної незалежності України з боку будь-якої ядерної держави, так само як і застосування економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, розглядатимуться Україною як виняткові обставини, що поставили під загрозу її найвищі інтереси.
6. Цей Закон набирає чинності після надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, оформлених шляхом підписання відповідного міжнародно-правового документа.
Варто зазначити, що наразі є всі підстави вважати наявними дії ядерної держави (РФ), що підпадають під визначення п. 4. На такий випадок, відповідно до ст. 10 ДНЯЗ, кожен Учасник цього Договору в порядку здійснення свого державного суверенітету має право вийти з Договору, якщо він вирішить, що пов'язані зі змістом цього Договору виняткові обставини поставили під загрозу найвищі інтереси його країни.
Отже, відмовившись від ядерних ракет на своїй території, що були спрямовані на США, Україна внесла важливий вклад у безпеку цієї країни, а замість цього нібито отримала гарантії власної безпеки. Однак, якщо Будапештський Меморандум, як дехто вважає, не є гарантіями безпеки, згаданими у п. 6 ЗУ №248/94-ВР, значить відповідно до цього пункту зазначений закон не набрав чинності для України.
Можливо, відновлення ядерної зброї для України зараз не на часі. Однак всю цю історію потрібно наполегливо нагадувати як РФ, так і західним партнерам, щоб показати, що Україна потребує не жалості, а чіткого виконання взятих перед нею зобов’язань.